Обрамлені у квадрат фотографії Олега Переверзєва

Олег Переверзєв працює фотографом майже двадцять років. Він знімав репортажі про неординарних людей та визначні місця України, бекстейджі фільмів, студійні портрети, а впродовж останніх років — війну. Олег розповів, чому бобіна плівки з фабрики «Свема» дарувала свободу, чому техніка для фотозйомки інколи цікавила його більше, ніж результат, а також чому обрамлені у квадрат фотографії світу довкола зникають через добу.

‍

Тридцять метрів плівки

У мене не було прикладу батька чи діда, які б займались фотографією, проявляли плівки й друкували чорно-білі фотографії при червоній лампі. Утім, в старших класах школи я зацікавився фотографією і записався у фотогурток, який був у Клубі юних моряків. Навіть ходив консультуватися із єдиним у нашому місті випускником Університету імені Карпенка-Карого щодо вступу та майбутньої професії. Вступив у Фаховий коледж технологій та дизайну в Києві, де вивчав фотографію. Під час навчання у нас було багато практики — ми постійно щось знімали, самі проявляли та друкували фотографії. Пригадую, купив бобіну чорно-білої плівки «Свема» — тридцять метрів. У мене були багаторазові касети, куди намотував порізану плівку. Відчував справжню свободу — міг фотографувати досхочу.

Під час навчання знімав на камеру «Зеніт-12сд» — малоформатний дзеркальний фотоапарат із вбудованим експонометром, який значно полегшував роботу. Мав до нього два об’єктиви та спалах. Період навчання був часом для експериментів у фотографії. Знімав друзів у гуртожитку, виїжджав з одногрупниками на пленери, вчився проявляти плівки й друкувати фото в лабораторії. Пробував фотографувати у різних жанрах, але найбільше в той час мене цікавив репортаж. Навіть дипломна робота була присвячена фоторепортажу.

Не скажу, що маю візуальну освіту, радше технічну. Проте з власної ініціативи ходив на різні фотовиставки та лекції. Пригадую, наприклад, виставку робіт переможців конкурсу World Press Photo в Києві. З часом купив собі цифрову камеру, а з доступом до інтернету з’явилася змога дивитись фотографії закордонних фотографів, спілкуватися з колегами, переглядати різні сайти, присвячені фотографії. Я вчився фотографії на роботах інших фотографів. Тоді мені видавались крутими фотоагенція «PHL Фотолента» та інформаційна агенція УНІАН. Мені дуже подобалось, як знімають фотографи «Фотоленти», почав співпрацювати з цією агенцію.

‍

‍

Після закінчення коледжу працював фотографом. Навіть не пригадаю назв усіх видань, з якими мені довелося співпрацювати. Був штатним фотографом і знімав як фрилансер для «Фотоленти» й Укрінформу, проходив практику в газеті «Вечірні вісті». Працював у різних нішевих виданнях, наприклад про нерухомість. У той час було дуже багато відряджень всією Україною. Ми могли поїхати на день в Одесу, щоб зняти відкриття супермаркету, або в Керч, щоб сфотографувати закладання першого куба бетону для будівництва заводу, або ж злітати в Харків на відкриття нового аеропорту міста. Інколи доводилось провести у дорозі три дні, щоб сфотографувати подію тривалістю менш як година.‍

‍

Кілометри подорожей

У мене майже двадцять років досвіду роботи фотографом, проте я ніколи не затримувався на довго в одному виданні, максимум — три роки. Був у різних редакціях, співпрацював з інформаційними агенціями — Укрінформ, Reuters та EPA Images. Потім влаштувався в «Українські новини», але буквально через декілька місяців вони закрили фотослужбу. До речі, в «Українських новинах» працювати мені дуже сподобалось — там були класними і колектив, і робота, і сайт.

‍

‍

Окрім співпраці з різними ЗМІ, маю досвід роботи у сфері реклами — був помічником фотографа у рекламній студії. Ми знімали портрети, інтер’єри, робили брендбуки. Найбільше з того часу мені запам’яталися зйомки календаря для футбольного клубу «Шахтар». Ми з колегами майже тиждень жили біля їхньої спортивної бази, знімали гравців — для кожного з них була розроблена своя концепція. Це було глибоке занурення у зйомки — робота зі студійним світлом, спалахами й іншою технікою. Вперше фотографував на цифрову повноформатну камеру, яка давала змогу побачити зовсім інший світ із технічно досконалими світлинами.

Мені дуже подобається працювати з різними камерами, я люблю фототехніку як явище. Проте в мене ніколи не було камери, яку я хотів. Коли вдавалось отримати омріяний фотоапарат, він уже ставав неактуальним. Приміром, дуже хотів камеру Canon EOS-1D Mark II, але отримав її тоді, коли вже вийшла четверта версія. Мені завжди хотілось мати кращу камеру й нові об’єктиви, щоб працювати на вищому рівні. Мабуть, у цьому бажанні я особливо не виділяюсь на тлі інших фотографів.

‍

‍

Свого часу доєднався до спільноти фотографів, які знімали музичні, кіно- та мистецькі фестивалі. Фотографував перший фестиваль сучасного мистецтва Гогольфест у 2007 році й декілька наступних, знімав на кінофестивалях «Молодість», Docudays та на Одеському кінофестивалі, а також на «Книжковому Арсеналі». Цікавими були зйомки фанзони під час трансляції Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році — фотографії вболівальників Ліверпуля добре розійшлися різними медіа.

Декілька років тому почав співпрацювати зі спільнотою Ukraїner — їздив з ними в експедиції й фотографував студійні портрети для інтерв’ю, зокрема для спецпроєкту про Крим. Перша моя експедиція з Ukraїner була в Закарпаття для великого мультимедійного проєкту про національні спільноти України. Фото з цієї експедиції увійшли у друковану книжку «Ким ми є? Національні спільноти та корінні народи України».

Потім були зйомки про Україну для польського телебачення. Ми на машині об’їхали фактично всю Україну — фотографували людей, різні місця. Особливо мені подобалось робити бекстейджі, коли довкола немає інших фотографів, ти працюєш сам і можеш повністю зосередитися на фотографіях й отримати класні кадри.

‍

‍

Війна з автомобіля

Коли розпочалася повномасштабна війна, я був у Києві. У мене не було тривожної валізки, не було жодних планів. Видання Ukraїner організовувало евакуацію для своїх співробітників і волонтерів, проте я вирішив нікуди не їхати. Спочатку нічого не фотографував, оскільки в мене не було посвідчення фотографа і, відповідно, акредитації від ЗСУ. Мені дуже шкода, що так мало зробив у перші дні повномасштабної війни, але без відповідних документів ці зйомки могли б закінчитися для мене не найкращим чином.

У березні 2022 року Максим Дондюк, якого знаю ще з часів «Фотоленти», запропонував мені побути водієм для нього. Згодом до Максима Дондюка приєдналися ще двоє фотографів — Джеймс Нахтвей та Жером Сессіні. Я возив їх на Київщину й Харківщину, ми були на перших «прильотах» у Києві, де фотографували зруйновані будинки. Фотографії з Київської області — це, напевно, мої перші зйомки за час повномасштабного російського вторгнення. Сфотографував телефоном і відправив Reuters — їх купило багато видань.

‍

‍

Під час наших поїздок із Максимом Дондюком я майже не знімав. У мене була внутрішня позиція — я водій і повинен стежити за машиною, а не ходити околицями в пошуках кадру. Ми приїжджали у місця, де не було зв’язку, і в разі нагальної потреби виїхати я мав бути біля машини. Мій фотоапарат лежав глибоко в сумці й діставав я його дуже рідко, але мені вдалось познімати у Тростянці та Харкові. У Тростянець я потрапив з колегами на другий день після звільнення міста. До речі, У Бучу й Бородянку на Київщині ми приїхали також у перші дні після деокупації. Потім я фотографував для новинних видань, було декілька зйомок для «Бабеля». Останнє моє місце роботи перед мобілізацією — це Суспільне.

‍

‍

Фото на добу

Після мобілізації тривалий час я взагалі нічого не знімав, а потім почав потрошку для себе фотографувати на телефон. Я багато знімав на телефон ще до початку повномасштабного російського вторгнення. Міг носити з собою фотокамеру з об’єктивами, але знімав і на телефон. Завдяки спеціальним додаткам фото можна миттєво обробити та запостити, приміром, в інстаграм. Мені було не так важливо подивитися на реакції людей, як розмістити світлину наче у щоденнику.

‍

‍

Після поранення вирішив постити фотографії у сторіс, щоб через добу вони зникали. З одного боку, для мене це був своєрідний челендж, а з іншого, я не хотів, після всіх минулих зйомок, постити нові фотографії у себе на сторінці. Для мене це навіть не щоденник, адже все залежить від настрою. Інколи впродовж дня немає бажання фотографувати, а трапляються дні, коли бачиш і знімаєш багато різних сюжетів.

‍

‍

Познайомився з піарником і фотографом центру Superhumans — у них були думки спільного проєкту. Утім мені поки складно фотографувати там людей. У центр часто приходять фотожурналісти й багато військових, які проходять реабілітацію, навіть мають спеціальні наліпки з проханням їх не фотографувати. Тому впродовж тривалого часу просто знімаю те, що мене оточує. Олександр Хоменко віддав мені свою камеру «Фуджі», але я на неї майже не фотографую. Сьогодні телефон — мій основний апарат для зйомок.

‍

‍

Більшість моїх фотографій сьогодні — квадратні. У якийсь момент зрозумів, що мені не подобається кадр зі стандартним співвідношенням сторін двох до трьох або трьох до чотирьох. Мені імпонують також панорами, але на телефоні вони не достатньо якісні. Коли був у лікарні, пробував один сюжет знімати у стандартному співвідношенні, робив панораму і квадрат. Зупинився на останньому. Переважно знімаю кадри середньої крупності, де перспектива не така витягнута і в лініях присутня графіка. З часом виробився принцип обробки й сформувалася спільна для фотографій візуальна мова. Фотографія для мене сьогодні — це спосіб відчути життя довкола та просто відпочити.

‍

‍

‍

‍

Олег Переверзєв – український документальний фотограф. Публікувався у Ukrainer та багатьох інших виданнях.
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар