%20(2).png)
На початку серпня внаслідок російських авіаударів пошкоджено Острівський міст — єдиний автомобільний міст, що з’єднує мікрорайон Корабел, який ще називають Острів, із материковою частиною Херсона. Після кількох атак міст вцілів, але дістав значні пошкодження. Розпочалася термінова евакуація населення Острова.
Посеред дорожнього полотна Острівського мосту зіяє величезна пробоїна, яку водії навчились оминати. Транспорт рухається на величезній швидкості, адже над мостом постійно зависають ворожі дрони. Разом із волонтерами цю дорогу багато разів проїхав український документальний фотограф Станіслав Остроус. На його світлинах – люди міста Херсон, які змушені залишати свій рідний дім. Можливо – назавжди.
Останній квиток
«Побачив новини про обстріл Острівського мосту і зрозумів, що потрібно їхати в Херсон. Я дуже добре знаю контекст міста, адже прожив там двадцять п’ять років, – говорить Станіслав Остроус. – Якщо міст повністю зруйнують, люди мікрорайону Острів, оточеного річками Дніпро та Кошова, опиняться у повній ізоляції. Відповідно, там повинна була розпочатись евакуація, яку я хотів задокументувати». У серпні 2025 року у мікрорайоні Острів ще залишалось близько 1800 людей. До повномасштабної війни – це був один із найкращих для проживання районів міста Херсон. Зараз він перебуває під постійними обстрілами.«Я читаю лекції по фотографії студентам і у свої вихідні дні вирішив поїхати у Херсон. Коли відкрив додаток, щоб купити квиток на потяг Краматорськ – Херсон, там залишалось лише одне вільне місце. Розцінив це як знак долі, який розвіяв усі сумніви щодо доцільності поїздки», – говорить з усмішкою Станіслав Остроус. Одразу після прибуття в місто, фотограф подзвонив знайомому волонтеру Олегу Дегусарову, який працює у благодійному фонді «Справжні», і поїхав разом із командою евакуювати людей.
Усі фотографії мосту Станіслав Остроус зробив буквально на ходу з вікна броньованого мікроавтобуса – зупинятись там небезпечно. Волонтери, з якими їздив фотограф, у першу чергу вивозили маломобільних людей з інвалідністю. У них був список заявок та адрес, за якими вони забирали людей.
Інші мешканці Острова могли прийти на зупинку в центрі мікрорайону і там сісти на евакуаційні автобуси, які перевозили людей через міст. У спортзалі однієї із Херсонських шкіл організували тимчасове укриття, де люди могли відновити сили, оформити документи та їхати далі – у відносно безпечніші мікрорайони Херсона або ж в інші міста, наприклад у Миколаїв чи Київ. «Поки міст відносно цілий, люди ще будуть їздити на Острів. Там досі залишаються мешканці, які не хочуть чи не можуть з різних причин залишати свій дім та сподіваються, у разі чого, подолати річку на човні», – говорить фотограф.
«Коли ми пішки піднімались на черговий восьмий поверх, щоб забрати маломобільних людей, я випадково зустрів свого кума. Його мама не ходить і вони подали заявку волонтерам на евакуацію, – розповідає Станіслав Остроус. – Ми з Віталіком колись дружили, ходили багато років одне до одного у гості. Потім так склалось, що наші дороги розійшлись і ми давно не бачились. Це було дуже зворушливо». Під час евакуації фотограф не лише знімав, але і допомагав волонтерам. Більшість людей доводилось спускати з восьмого чи дев’ятого поверхів на кріслах колісних чи у імпровізованих ношах із покривал. Оскільки Острів відімкнений від електрики і ліфти давно не працюють, увесь шлях доводилось долати пішки.
Останній міст
Робота команди волонтерів розпочинається зранку і триває до години третьої. По обіді пересуватись містом стає небезпечно, оскільки в цей час посилюються обстріли і життя у Херсоні завмирає. Мікрорайон Острів перебуває під вогнем постійно. «На третій день евакуації ми з волонтерами потрапили під обстріл. Коли ховалися в укритті, у сусідній дім був «прильот», – пригадує Станіслав Остроус. – Проте найнебезпечніший момент евакуації – це дорога через міст над яким постійно висять дрони. Водії там не те що швидко їдуть, а летять. Якщо буде влучання у міст і броньований мікроавтобус, у якому майже немає вікон, полетить у воду – ніхто не встигне вибратись. Люди впродовж цих декількох хвилин просто моляться, тримають на руках своїх домашніх улюбленців. Тварин відчувають цю напружену атмосферу, нявкають, гавкають, кусаються. Це просто жах».
Острів вже відключений від електрики, газу та водопостачання. Нещодавно там перестала працювати остання котельня. Станіслав Остроус в один із евакуаційних рейсів зустрів чоловіка, який підготував котельню до знеструмлення. Люди зазвичай збирають речі у потемках, намагаються взяти найцінніше. Якщо сумки виходять надто великими, волонтери просять залишити щось найменш для них цінне, адже це місце може зайняти ще одна людина, а не валізка. Станіслав Остроус в один із рейсів вирішив залишитись на Острові, щоб дати змогу сісти людині, яка потребувала евакуації. Домовились, що фотографа заберуть під час наступної поїздки.
«Я пройшовся Островом, познімав. Біля одного з будинків побачив літнього чоловіка з баклажкою води та з сумкою. Виявилось, що в нього син з інвалідністю – отримав виробничу травму на заводі. Чоловік хотів виїжджати, але не знав як це зробити. Я розповів йому про волонтерів і вже наступного дня нам вдалось їх з сином евакуювати», – ділиться однією з багатьох історій Станіслав Остроус. Пригадує молодого чоловіка на кріслі колісному, якого довелось нести сходами із дев’ятого поверху. Він був дуже щасливим, що все вдалось.
Останній шанс
«Я брав з собою і цифрову камеру, адже інколи потрібно дуже швидко віддати фотографії зі зйомки. Проте найціннішими для мене залишаються плівкові фото, – говорить Станіслав Остроус. – Окрім того, фото на плівці можуть бути справжніми свідченнями в судах про військові злочини. Фізичний слід на сріблі, який неможливо підробити. У нашу епоху цифрового фото та штучного інтелекту плівковий негатив – це стовідсотковий доказ». Фотографи, які документують події повномасштабної російсько-української війни роблять важливу роботу на перспективу. Ми живемо у такому інформаційному полі, яке вимагає постійних візуальних підтверджень. Не сфотографував подію і вона загубилась у інформаційному потоці назавжди.
«Усе, що пов’язано з Херсоном, для мене – важливо. Міста Херсон, яке я знав і у якому жив, вже немає. Російські військові поступово знищують частину мого життя. Уже майже знищили. Можливо, Херсон у майбутньому відбудують, але це буде вже інше місто», – пояснює Станіслав Остроус. Майже усі друзі та приятелі фотографа виїхали з міста, залишилось лише декілька знайомих. «Хтось зумів себе знайти у цій новій реальності, почав волонтерити, пішов у військо. Багато херсонців тепер живуть у інших містах і навіть країнах. І ще є третя частина мешканців міста, які загубились у даній ситуації – вони не знають, що їм робити і куди їхати. На жаль, часто ці люди зловживають алкоголем, – каже Станіслав Остроус. – Мені важливо фіксувати життя міста Херсон, доки воно залишається на карті України».
Люди та волонтери дуже спокійно віднеслись до того, що під час евакуації їх фотографуватимуть. «Я переконаний, якщо люди розуміють, для чого ведеться зйомка, вони навіть хочуть, щоб їх сфотографували. Вони кажуть, покажіть нас світові, який мовчить. Мешканці Херсону дуже хочуть, щоб про них знали, адже всі ми зараз живемо під час важливих історичних подій», – говорить Станіслав Остроус. Додає, що хоче подякувати волонтерам за їхню роботу, яку дуже часто сприймають як даність, а не як добрий вчинок для людей, яких вони навіть не знають.
Станіслав Остроус — народився 1972 року в Жмеринці, Україна. Почав фотографувати у 2012 році. Член UPHA — Української фотографічної альтернативи та MYPH. Фіналіст Leica Oskar Barnack Award 2025. Учасник основної експозиції фестивалю «Batumi Photodays» (2016 - 2019). Шорт-лист PhotoCULT 2019. Зараз живе і працює в Харкові, Україна.
Соцмережі фотографа: Instagram та Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
