«Тепло землі» — це поетична візуальна оповідь фотографа Антона Черняка про всесвіт його дідуся. Крізь тепло турботливих рук дідуся життя проходить шлях від крихітного насіння до стиглого плоду. Природа довкола дає сили та невичерпну жагу до життя, наповнює мудрістю й духовністю. Особливий острівець спокою серед світу, що існує за своїми законами, можна побачити на світлинах проєкту.
«У рідному місті фотозйомка відбувається так само органічно, як і дихання»
Створювати фотопроєкт про своїх рідних, з одного боку, дуже зручно — є повний доступ, інтуїтивне усвідомлення кордонів і немає незручності першого знайомства й налагодження взаємин. Однак у цьому ж є й мінуси — перебування у безпечній зоні мало спонукає до нових відкриттів чи досліджень. Хіба що це можна втілити через візуальну мову.
Проєкт «Тепло землі» я знімаю більш ніж чотири роки. Роботу над ним почав ще під час навчання на кінооператора в Університеті Карпенка-Карого. На першому курсі ми багато фотографували й одним із завдань був фотонарис. Найвиразнішими кадрами на той момент були світлини дідуся, і я вирішив продовжити знімати історію про нього. До того ж це був 2022 рік — почалася повномасштабна війна, навчання було дистанційним і я поїхав у рідний Козятин. Мені абсолютно комфортно там фотографувати — не треба налаштовуватися на зйомку, вона відбувається так само органічно, як і дихання.
Назва для проєкту виникла сама собою. Дідусь, коли на вулиці теплішає, дуже любить ходити босоніж. Він завжди мені каже, що йому подобається тепло землі. Це і частина спогадів з мого дитинства, коли влітку земля так щедро віддає тепло, а бруду чи кліщів наче не існує. Історія про землю — це водночас дуже українська історія. В нашому мистецтві глибоко вкорінена тема сільської ідилії, землі та праці на ній. Звісно, під час роботи над фотопроєктом я надихався фільмом Олександра Довженка «Земля».
«У всього є свій початок і кінець, але зараз мені здається, що такий уклад речей триватиме вічно»
Попри те, що фотопроєкт — це дуже особиста історія, він відгукується багатьом. Тут спрацьовує ефект спорідненості, коли люди бачать в образі мого дідуся родичів і в них виринають спогади з дитинства. Я намагався створювати красиві кадри, щоб проєкт був не лише наповнений сенсами, але і візуально привабливим.
Для мене виклик — втримати кожен кадр проєкту у відповідній естетиці. Історія про мого дідуся — це радше формат спостереження. Коли приїжджаю до нього додому, ми завжди разом працюємо, спілкуємося та пробуємо вино. Дідусь постійно щось робить біля хати — прибирає, доглядає за виноградом. Зрозуміло, що у всього є свій початок і кінець, але зараз мені здається, що такий уклад речей триватиме вічно. Я дуже ціную моменти поруч із дідусем, а він і собі радий поспілкуватися з онуком, який вже стільки часу живе у Києві.
Мені було б набагато складніше працювати над відео, оскільки ми з дідусем дуже багато спілкуємось, і ці розмови не завжди відповідають візуальному образу. Наприклад, у мене є фотографія, де дідусь лежить, а його натільний хрест наче світиться. Окрім світлини, я зробив і фрагмент відео, на якому чути голос дідуся. Між його словами на доволі побутові теми і зображенням насправді виникає великий дисонанс.
Дідусь спершу дивувався, для чого я його фотографую. Проте, коли я показав фотографії, вони йому сподобались. «Ого, невже це справді я», — усміхнувся дідусь. З цього часу ми з ним працюємо над проєктом і дідусь також є співучасником творення цієї історії.
«Мій дідусь любить повторювати, що зростав у чорно-білому світі»
Перед тим як почав фотографувати свого дідуся, подивився документальний фільм культового словацького кінематографіста Душана Ганака «Образи старого світу». Фільм розповідає про словацьку фотографію та провінцію, а основа його візуального ряду — чорно-білі фотографії Мартіна Мартінчека. Цей фільм часто згадують поруч із литовською фотографією, оскільки Мартінчек працював у схожій стилістиці з майстрами Литовської школи гуманістичної фотографії. Я вирішив створити схожий проєкт.
На мене справила сильне враження серія литовського фотографа Ромуальдаса Ракаускаса «Цвітіння», і я зняв дідуся у саду з квітучими деревами. Мені дуже подобаються поетичні знімки чеського фотографа Йозефа Судека, і це захоплення, мабуть, віддзеркалилось у моїх натюрмортах. Також мене надихала фотоісторія Юджина Сміта «Сільський лікар». Я навіть пробував повторити із цієї серії знімків один кадр.
До фотопроєкту «Тепло землі» увійшли чорно-білі фотографії, зняті за допомогою різних камер і технік. Я не сам обрав цей формат — фотонарис, який нам задали зробити в університеті, мав складатися з чорно-білих світлин. Ми спочатку вчились працювати з формою, але мені дуже імпонувала ця ідея. До того ж мій дідусь любить повторювати, що зростав у чорно-білому світі — такими були будівлі довкола, шкільна форма, телебачення й газети. Лише автомобілі були кольоровими. Зізнаюсь, коли я був маленьким, минуле мені теж видавалось монохромним. Адже всі фільми з того часу переважно чорно-білі. Така ось моя дитяча інтерпретація світу.
Я фотографував дідуся впродовж цілого року, але до проєкту додав світлини, зняті переважно навесні та влітку. Взимку дідусь багато часу проводить вдома, грає в нарди. Фотографії вийшли цікавими, але вони розповідають трішки іншу історію, не про землю.
Щоразу, коли фотографую дідуся, знаходжу нові кадри. Зараз намагаюся зробити знімки образнішими й багато уваги звертаю на деталі, зокрема на руки. Приділяю час кадруванню знімка, його трансформації — конструюю світ дідуся. Якщо ж подивитися на плани, то вони стали крупнішими. Я просто почав ближче підходити до людей у всіх сенсах.
«Війна на моїх кадрах проявляється у непрямих поглядах і невизначеності»
За роки життя мого дідуся багато змінилося, але стиль його життя майже не змінився. Саме ця сталість, яка нагадує мені міцне дерево, що тримається корінням за рідну землю попри всі вітри, надихає мене продовжувати працювати над проєктом.
Усе дідусеве життя пов’язане зі знаковими для історії України подіями. Він активно долучався до боротьби за незалежність, ще в часи Радянського Союзу ходив на різні мітинги. Потім була криза дев’яностих років, революції та, зрештою, почалася повномасштабна російсько-українська війна.
Наше з дідусем рідне місто Козятин декілька разів обстрілювали, оскільки це важливий залізничний вузол країни. Я міг би зняти кадри, де дідусь стоїть на тлі диму від вибухів. Або додати до серії знімок, який зробив на початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. У кадрі вся наша родина сидить за столом, а на екрані телевізора транслюється напис-послання російському воєнному кораблеві. Проте ця картинка сильно виділятиметься своєю візуальною мовою серед інших фотографій проєкту. У моєму проєкті немає кадрів, які б зображали безпосередній вплив війни — зруйнованих будівель чи загиблих людей. Війна на моїх кадрах проявляється у непрямих поглядах і невизначеності.
Фотопроєкт «Тепло землі» — це в першу чергу пам’ять. Не у кожної людини, на жаль, є достатньо сімейних фотографій. Я продовжуватиму знімати дідуся, адже завжди можуть трапитися хороші моменти для світлин. У дідуся в архіві є багато фотографій, тож проєкт з часом можна трансформувати й розширити.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Антон Черняк — фотограф і кінооператор з Козятина (Вінницька область), живе в Києві. Працює переважно в документальній фотографії, знімає людей і середовище в реальних ситуаціях. Закінчив КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого за спеціальністю «кінооператор», бакалаврат у майстерні Дмитра Тяжлова. Вважає ключовими в роботі уважність, точний вибір сюжету й роботу з контекстом; переломним етапом стала зйомка дипломного проєкту, яка остаточно закріпила його в документальному напрямі.
Інстаграм автора
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
