Роман Закревський — військовослужбовець пресслужби 12-ї окремої бригади спеціального призначення «Азов» НГУ, новий учасник Української асоціації професійних фотографів.
Він починав зі старого батькового «Зеніта» — робив стріm-фото, знімав портрети, працював із медіа, мріяв про документальне та ігрове кіно. Сьогодні — документує війну зсередини. Ми поговорили з Романом про те, як змінилася його фотографія з повномасштабним вторгненням, чому плівка знову стала важливою і як він осмислює свої кадри.
«Конструктор візуальних змістів»
Роман, відповідаючи на запитання «Хто ви зараз? Ким ви себе окреслюєте?», зізнається, що навіть тепер йому складно дати собі одне визначення. Але якби довелося вибирати, найточнішим здається слово «кореспондент».
— Воно звучить дещо цивільно, але водночас точно передає суть того, що я роблю, — каже він. — Хоча на фронті мене здебільшого просто називають: «ей, фотограф». І цього ніби достатньо.
До війни Роман теж не хотів називати себе просто «фотографом». Це здавалося надто вузьким. В Instagram він підписався як «конструктор візуальних змістів».
— Мені завжди хотілося більше, ніж просто знімати. Я працював з різними формами — робив скульптури, малював, збирав предмети в композиції. Мені цікаво поєднувати те, що, на перший погляд, не має нічого спільного, але разом створює гармонію. Це і є моя форма мислення — через образ, через форму.
Where we are
До повномасштабного російського вторгнення Роман найчастіше знімав портрети. Каже, що фотографія часто народжувалася з розмови — зі спілкування, яке саме́ перетворювалося на зображення.
— Я багато спілкувався з людьми, і саме це спілкування переростало у фотографію, — розповідає він.
Найбільшим його довоєнним проєктом Романа стала серія Where we are. Він почав знімати її, коли вперше переїхав жити окремо від батьків. Люди приходили до Романа додому, сідали навпроти нього на фоні чорної тканини — і він робив портрет.
— Це був дуже концентрований час, 2016 рік. Десь із лютого по червень щодня приходили нові люди. Мінімум двоє, бувало й п’ятеро. Більшість — я бачив уперше. Я намагався показати їм, що вони красиві, що вони не «нефотогенічні», як вони самі думали про себе.
Проєкт поширювався через соцмережі — люди бачили вдалі портрети друзів, змінювали аватарки, і самі просилися опинитися перед об’єктивом. Після восьмисотої людини Роман перестав рахувати.
— І досі трохи страшно повертатися до тієї серії. Там зафіксовано дуже чутливий шматок мого життя, — каже Роман Закревський.
Серія портретів Where we are зрештою переросла у виставку. Разом із Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» Роман створив проєкт «Ідентифікація.ua» — поєднання сучасних портретів українців і архівних знімків із колекції музею.
— Ми поєднали мої фотографії з тими, що зібрав музей, — каже він. — І вийшов своєрідний міст між поколіннями.
Виставку вперше презентували в Києві, згодом вона побувала в Чернігові та в Острозькій академії. Після виставки більшість портретів Роман просто роздарував. А сам продовжив шукати інші форми для дослідження людини, зокрема через речі — things.
— Я називаю це things. Це коли людина не в кадрі, але її присутність очевидна, — пояснює він.
Іноді це була чашка в певному світлі. Іноді — залишена річ на вулиці. Такі кадри зберігають відчуття близькості. Ще один напрям його пошуків — міський пейзаж, але не «листівковий», а випадковий, урбаністичний. Він багато гуляв Черніговом, ловив прості, але живі моменти. Також Роман працював із плівкою, особливо захоплювався мультиекспозицією. Один кадр нашаровувався на другий — і виходило щось зовсім нове.
— Нічого не планував. Просто діставав плівку, знімав і знову вставляв. Усе — на відчуттях, — каже Роман. — Я не ставив собі обмежень і не соромився шукати. Відривався, як міг.
Видошукач
Почалося все зі старого татового «Зеніта Е». Роман каже, що просто взяв його до рук — і не зміг відкласти. Його захопив сам механізм: звук затвора, тактильне відчуття металу, відчуття дії.
— Фотоапарат уже був заряджений плівкою. Я почав знімати просто по приколу, — згадує Роман. — Потім купили ще одну плівку з другом — і понеслося.
Справжній інтерес виник тоді, коли він усвідомив: знімок не завжди відповідає тому, що бачиш в об’єктиві. Саме ця невідповідність і стала рушієм пізнати цей пристрій глибше.
— Мені стало цікаво: як зробити так, щоб фото відповідало тому, що я бачу у видошукачі? Це була загадка, яку хотілося розгадати, і я зайнявся цим, — каже фотограф.
Роман розповів, як одного разу йшов містом зі штативом — падав сніг, він мерз, але відчував справжнє щастя.
— Я ловив кадри, кайфував і думав: якби хтось кілька років тому сказав мені, що я отак буду з камерою шукати світло й момент — я б не повірив. Але мені було неймовірно добре, — згадує він.
Тоді йому здалося, що фотографія сама вибрала його, а не він її.
Війна як фон, а не центр кадру
До мобілізації Роман Закревський працював на телебаченні — на Суспільному в Чернігові. Каже, ця робота забирала майже весь час, але фотоапарат завжди був поруч. Він продовжував знімати — радше для себе, щоб не втратити візуальну форму.
— Це не була фотожурналістика в класичному сенсі, як у Ліберових чи інших колег, які працюють зі світовими медіа, — пояснює він. — Єдина моя фотографія, що потрапила до New York Times, — це радше збіг страшних обставин.
У кадрі Роман шукав не драму, а підтексти — війна як фон. Його цікавила присутність війни на тлі буденності — не сльози, а залишені сліди. Діти, що граються на майданчику, вмонтованому в розтрощений двір. Будинки з розривами на фасадах. Дорога з кратерами від мін.
— Це такі фото, які не кричать, але все одно кажуть усе, — говорить він.
Після початку облоги Чернігова Роман із родиною евакуювався на Захід України. У Карпатах знову взяв камеру в руки — й тоді в нього з’явилася ідея, до якої планує повернутися.
— Я хочу поєднати світлини з облоги Чернігова з фотографіями карпатської природи. Два процеси, які відбуваються паралельно: руйнування і краса, біль і відновлення життя, — ділиться він.
Нові умови — стара оптика
Після 24 лютого фотографія Романа не стала іншою — вона залишилася такою ж за сенсами, але контекст змінився. Тепер усе знімається в «зоні виконання». Та сама візуальна мова, тільки з новими обставинами.
— Можна сказати, ті цінності, якими я керувався до війни, тут лише посилилися, — каже Роман. — Виявилося, що це справді потрібно. Що я можу бути корисним — і в інформаційній боротьбі, і в документуванні реальності. Якщо хочете — у пропаганді. Бо це теж важливо.
Єдине, що суттєво змінилося — він знову активно знімає на плівку, зокрема середній формат.
«Я просто отримую наказ — і знімаю»
Роман Закревський служить у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» уже другий рік. Каже, що суть його роботи не змінилася — потрібно робити якісні фотографії. Але тепер він працює у війні, де немає сталого графіка чи чіткого сценарію.
— Тут ти не можеш передбачити, що саме зніматимеш, — говорить він. — Ніхто не скаже, де стоятиме гармата, який там мікроклімат по обстрілах, скільки разів вона стрілятиме чи хто буде в кадрі.
Завдання фотографа — отримати візуальний матеріал для документування бойової роботи, знищення ворога або повсякденного життя підрозділу. Це можуть бути дрони, артилерія, окопи, евакуації, нагородження, портрети бійців.
— Я просто отримую наказ — і знімаю, Фото, які ви бачите в соцмережах «Азову», зокрема є і моїми, — каже Роман.
Він не потрапив до підрозділу випадково. До повномасштабного вторгнення працював із другом, режисером Максимом Лукашовим, над документальними фільмами для Суспільного — зокрема про наслідки війни в Чернігові. Коли Макс приєднався до пресслужби «Азову», то згадав про Романа.
— Думаю, йому було комфортно працювати зі мною. І коли в «Азові» шукали людину, яка може знімати документальне відео, він запропонував мене, бо я мав уже відповідний досвід. Ми разом з ним працювали над трьома документальними фільмами, де я був оператором, а він — режисером, зокрема і монтажу, — розповідає Роман. — Я вперше в житті зробив нормальне резюме — у свої 37. Пройшов співбесіду. І приїхав у зону виконання.
Фотографії, що чекають свого часу
Роман зізнається: більшість знімків, які він зробив під час служби, досі не опубліковані. Частина — через воєнну цензуру чи вимоги безпеки, частина чекає своїх офіційних публікацій. Але є ще інший тип зображень — вони просто чекають.
— Наприклад, у мене відзнятих десь 70–80 плівок. І з них, може, відсотків 10, максимум 20 — це те, що я можу показати. Є речі, які я не можу викладати у себе на сторінках, бо, наприклад, вони ще мають з’явитися на сторінках бригади. А є фото, які просто не можна показувати через якісь деталі, які можуть видати ворогу зайву інформацію. А є ще такі фотографії… які просто чекають. Не знаю, чого — часу, контексту чи значення, яке зміниться з часом — ділиться фотограф.
Роман пригадує свої перші дні в «Азові»: камера в руках була єдиним, що тримало його в тонусі, коли все інше — нове й лякаюче.
— Коли я приїхав сюди, єдине, що міг робити — це фотографувати. Переборюючи страхи й напругу, я просто знімав. Більшість фотографій — цифрові — досі лежать і чекають свого часу. Тому що час робить фотографію, він надає їй значення, яке не завжди одразу видно й зрозуміло. Так, є ефектні кадри з виїздів, які вже десь опубліковані — у соцмережах бригади, у календарі, але основна маса знімків — не про вау-ефект. Мій підхід — документальний. Я нічого не вигадую, не втручаюся в подію. Іноді знімок здається звичайним, а потім, через місяці чи роки, ти розумієш: він важливий — через колір, через людину, яка була в кадрі, через контекст, що проявляється з часом. Багато змістів я поки що не бачу, але знаю, що вони з’являться.
Три важливі кадри
Серед тисяч світлин, зроблених за роки зйомок, є кілька, які Роман пам’ятає особливо чітко. Не через ідеальну композицію чи експозицію — а через досвід, що стоїть за ними.
— Хороший кадр — це той, що потрапив до New York Times, — каже він. — Це був своєрідний пік кар’єри і водночас максимально двояка подія. З одного боку, дуже круто — я ж усе життя фотографую і часто стикався з нерозумінням: «А навіщо ти це робиш?», «Знайди нормальну роботу», «Купи вже собі нормальний фотоапарат»... А з іншого боку — ця публікація стала можливою через реальну, страшну подію.
Той кадр Роман зробив за сто метрів від власного дому. Каже: в юності мріяв фотографувати війну — у Сьєрра-Леоне чи десь в Африці. Але війна прийшла до його дому.
— З мріями треба бути обережним, — підсумовує фотограф.
Другу фотографію Роман називає «особистою піснею з альбому» — не хітом і не обкладинкою, а глибоким треком, до якого повертаєшся знову.
— У мене в архіві є вертикальний кадр, знятий під час мого першого виїзду до піхоти — в окопі. Спочатку мені просто сподобались кольори — плями світла, простір. А потім я побачив у цих плямах спину бійця, який заходив у бліндаж. І це був такий момент: ніби щось первісне, печерне, — згадує Роман.
Це фото передає психологічний стан Романа в перші бойові дні. Воно майже нікому не відоме, але для нього — важливе.
— У таких випадках ти розумієш, що лайки не мають значення. Ця фотографія зберігає мій досвід. І цього достатньо, — додає він.
Третя серія — найболючіша. Це портрети тих, кого вже немає. Роман фотографував людей і надсилав їм знімки, а згодом — бачив їх у стрічці як загиблих бійців.
— Війна така, що вона забирає життя. Ти фотографуєш людину, віддаєш їй портрет, а потім бачиш її у стрічці «зі щитом і з мечем». І розумієш — все. І от ці фотографії я пам’ятаю дуже чітко. Вони залишаються зі мною, — каже Роман.
Про ігрове кіно і маки
У творчому доробку Романа є й досвід роботи над ігровим кіно. Згадуючи зйомки художнього фільму, він посміхається — стрічку вже змонтували, та переглянути її він так і не встиг. Життя стрімко змінилося: у режисерки народилася дитина, почалася повномасштабна війна, і перегляд постійно відкладався.
— Фільм ніби є, але я досі не знаю, коли його покажуть, — каже Роман. — Але галочка стоїть: я завжди хотів зняти кіно. Як от написати хороший вірш, видати книжку, зіграти в кіно і зняти кіно.
Зйомки фільму відбувалися ще у 2017 чи 2018 році. Його робоча назва — «Подарунок». Це камерна історія про двох інтровертів, які намагаються зрозуміти себе й один одного. Знімати ігрове кіно Роману сподобалося. Каже, це був справжній кайф — команда, підтримка, синергія. Порівнює з відчуттям першого стрибка з парашутом: хвилювання, радість, абсолютна новизна.
Однією зі сцен фільму мав стати епізод у полі маків. І таке поле вони справді знайшли — у селі Билбасівка, яке згодом опинилося в зоні бойових дій на Донбасі. Роман тоді зірвав маленьку квітку маку й підписав собі на згадку.
— Потім, коли вже почав служити, після чергового виїзду до піхоти я натрапив на схоже поле з маками біля Краматорська. — пригадує він. — Це було дуже символічно.
Фільм ще не вийшов у світ, але Роман сподівається, що його час ще настане.
— Думаю, у нього ще буде шанс. Можливо, десь на фестивалі. Його час ще прийде.
Про присутність, зміну й невидимі межі
Наприкінці розмови ми ставимо Роману одне з найбанальніших, але водночас найвідкритіших запитань: чи є у нього ідея або кадр, який він мріє зняти? Або, можливо, щось, що хотів би повторити?
Роман розповідає про задум виставки у двох залах: у першому — портрети людей, на яких не видно жодних ознак інвалідності. Просто обличчя, присутність, погляди. У другому — ті самі люди, але з фізичними особливостями, які раніше залишалися прихованими.
— Людина заходить, бачить фотографії, дивиться в очі. А потім переходить у другий зал і розуміє: це все ті самі люди, просто з’явився контекст, якого спершу не було. І цей контекст — теж важливий, — пояснює Роман Закревський.
Він додає: ця ідея ще жива, вона змінюється. Водночас його цікавить не лише тема вразливості, а й саме відчуття зміни — у людині, в часі, у просторі. У цьому сенсі особливої ваги набуває спостереження за власною донькою.
— У мене є донька. Вона росте. І я дуже хочу знімати цю зміну — не буквально, а образно. Мене цікавить, як змінюється людина в часі, як вона впливає на простір довкола. Це не про сюжет у лоб, це про фотографію, яка спочатку дає відчуття, працює як образ, як щось у перші три секунди. А вже потім ти розумієш, що саме бачиш, — каже фотограф.
Роману важлива не буквальність, а напруга, тиша, дотик. Його цікавить не форма, а присутність.
— Я хочу, щоб фото працювало як присутність. Як тиша, яка говорить.
Роман Закревський — український фотограф і відеооператор, відомий своїм глибоко чутливим підходом до зображення людини.
Народився в Чернігові, фотографією займається з 2005 року. У своїх роботах поєднує репортажну точність з авторським баченням, зосередженим на емоціях і внутрішньому стані.
До війни Роман переважно працював у кольорі — саме так він бачив і передавав цивільне життя. Перехід до чорно-білого формату став для нього природною зміною вже під час служби на фронті: лише на другий рік перебування в лавах війська він почав знімати на чорно-білу плівку. Війна в кольорі, за його словами, сприймається неприродно, викликає дисонанс — натомість чорно-біле зображення дозволяє сфокусуватись на головному.
Він переконаний, що очі — найсильніший інструмент передачі почуттів, а справжність кадру починається там, де людина перестає «грати» перед камерою.
Виставкову діяльність веде з 2006 року. Його роботи експонувалися в Україні (Київ, Львів, Чернігів, Донецьк, Острог) та за кордоном, зокрема в Австрії. Протягом останніх років працював відеооператором на телеканалі Суспільне Чернігів, а також знімав документальні та ігрові фільми.
Його фотографії публікувалися в українських медіа (The Ukrainians, The Reporters, «Локальні історії») та міжнародних виданнях, зокрема The New York Times та Wyborcza.pl. Закревський продовжує працювати на перетині мистецтва і журналістики, фіксуючи важливі миті з життя країни та її людей з максимальною емпатією і щирістю. Нині проходить службу у складі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
