Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами. Цього разу спілкувались з Юлією Кочетовою та Сергієм Полежакою про адвокацію українського голосу, естетизацію та фокусні теми війни.
А ще як вдається знаходити баланс між об'єктивністю та емоційністю у своїх роботах, темах, що наповнюють та власних трансформаціях за ці 10 років війни.
Про роботу фотографом
Юлія Кочетова:
У роботи фотографа немає гендеру. За моїми плечима і поруч зі мною дуже багато колег-жінок, які зробили так, щоб я зараз стикалась набагато з меншим сексизмом, ніж це було у тому ж 2014 році. Одна з них — Лінсі Аддаріо.
Юлія Кочетова:
Як тільки я почну відчувати тупу ненависть, мені треба йти з професії.
Юлія Кочетова:
Ви постійно, де б ви не були, є амбасадорами своєї країни. Ви постійно маєте адвокувати український голос про те, що мають бути українські проєкти, українські фотографи, українська культура. Зсовувати росіян з усіх публічних панелей, відмовлятись бути на одній сцені, робити це агресивно, робити це креативно, робити це по-всякому, але ви маєте нести це з собою.
Про естетизацію війни
Сергій Полежака:
Фотограф вимушений робити жорстоке, неприємне, складне для сприйняття привабливим. Кадруючи фотографію до більш-менш прийнятих правил композиції, ми робимо її привабливою. І неминуче втручаємось у сприйняття картинки загалом. Ми змушені це робити, адже якщо показувати жорстокість так, як вона є загалом, то її не побачать.
Про фокусні теми війни
Юлія Кочетова:
Мене бісить підхід, що війна — це мужики зі зброєю. Показати війну через людину зі зброєю — це дуже формальний підхід. Якщо йти у глибину і не у швидку рефлексію, то тема полону мені найбільше болить і цікавить.
Вона є абсолютно невізуальною, але надто важливою в суспільному контексті. Це історія про чуттєвий досвід, який проживають люди, які чекають з полону, які знаходяться в полоні, і його дуже важко візуалізувати, так само, як і окупація.
Я б хотіла, щоб це була терапевтична історія, але мені здається, що це ретравматизуюча історія. Це один із моїх найбільших особистих страхів – потрапити в полон.
Сергій Полежака:
Сад — це не лише місце, але і символ, що відображає наше ставлення до світу. Від садочка, оточеного парканом, до вирощування рослин у саду, це стає важливим простором між особистим і суспільним. Як ми облаштовуємо цей простір визначає наше ставлення до себе, до інших і до природи. Ця історія про нас, наші сади і відповідальність за те, як ми дбаємо про цей унікальний проміжок між «інтимно моє» і «суспільне».
Могила в саду, с. Довгеньке, Харківщина, жовтень 2023. Матір змогла поховати свого загиблого від російської авіабомби сина лише у своєму саду, адже все село, включаючи цвинтар, знищене та нерозміноване.
Про обличчя війни
Юлія Кочетова:
Обличчя війни в Україні не персоніфіковане. В кращому випадку воно зіткане з тисячі облич, що стають сірою масою, а в гіршому — це просто мапи, які New York Times соває, і ти відчуваєш себе всередині футбольного матчу. От і все.
Про пам’ятні кадри
Юлія Кочетова:
Є кадри, які назавжди будуть зі мною, навіть якщо я дуже хочу їх забути: 9 травня 2022 року я знімала масове захоронення росіян, близько 13 тіл в одній ямі. У цю мить був надзвичайно красивий захід сонця. І тобі так погано від того, як красиво лягає світло на ці тіла, бо я дивлюсь власне на смерть.
Вільхівка, УКРАЇНА, 9 травня 2022 РОКУ Тіла 11 російських солдатів у нещодавно відбитому селі під Харковом. Фото Юлія Кочетова
Про смерть
Юлія Кочетова:
Найстрашніша, наймоторошніша сторона смерті — що вона універсальна, однаково моторошна для всіх. Я б дуже хотіла, щоб чим більше я знімала смерть, чим більше зіштовхувалася із нею, тим більше розуміла життя, але поки що в мене так не виходить».
Я рахую людей, які створюють візуальний контент, людьми з надзвичайно високою чутливістю. І головне, щоб наші серця закінчились пізніше, ніж закінчилась оця війна.
Юлія Кочетова
Сергій Полежака:
Я дуже люблю тишу, і безлюдні, спокійні місця. Є такий вираз: порушуйте тишу лише тоді, коли ваші слова красивіші за неї.
Повне відео дивіться на YouTube:
Учасники дискусії:
Юлія Кочетова — українська фотокореспондентка, журналістка, режисерка-документалістка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2022).
Світлини з Євромайдану та Кримупублікували The Guardian, The Telegraph, The Huffington Post, The National Geographic, BBC News, Bild am Abend. Учасниця фотовиставок в Україні, США, Великій Британії та Сербії.
Від 2014 року воєнна фоторепортерка. Журналістські публікації виходили у Time, Reuters та інших. Авторка фільму «До скорого».
З початком російського вторгнення в Україну 2022 року повернулася до воєнної фотожурналістики.
Сергій Полежака — продюсер і режисер, засновник і виконавчий директор New Cave Media, іммерсивної студії сторітеллінгу. Сергій також є режисером VR-документального фільму "Aftermath VR: Euromaidan".
Ліна Зеленська — журналістка, телеведуча та модераторка зустрічі.
Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні українських голосів.
Читайте також: Брехня в фотографії живе годину, а правда, можливо, не така красива, живе вічність. Розмова з українськими документалістами
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Маруся Маруженко
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
