Українська документальна фотографія кілька десятиліть фіксує боротьбу країни за свободу й самовизначення. Це синергія мистецтва, відображення гострих суспільних змін та подій російсько-української війни. До 2022 року вітчизняні документалісти представляли Україну на міжнародних майданчиках переважно з соціальними проєктами. Сьогодні ж за кожним світовим визнанням стоїть найвища ціна — щоденна робота в епіцентрі людського болю і трагедії.
До прикладу, Олександр Чекменьов став відомим за межами України завдяки соціально-документальним серіям «Passport» та «Donbass», які створив у період з 1990-х по 2010-ті роки. У 2017 році Сергій Мельниченко став першим українцем, який здобув перемогу на Leica Oskar Barnack Award за серію «За лаштунками», показавши приховане життя китайських клубних танцівниць. Максим Дондюк переміг на Visa pour l’Image, фіксуючи переломні моменти Революції Гідності, а Саша Маслов у 2020 році виборов третє місце на Sony World Photography Awards із проєктом про українських провідниць.
З початком повномасштабного вторгнення 2022 року українські фотографи документують війну в Україні: знімають будні військових на передовій, життя цивільних під обстрілами, історії про евакуацію з прифронтових територій та воєнні злочини РФ у звільнених містах, формуючи колективну пам'ять світу. Є фотографи, які залишили впорядковане життя й роботу за кордоном, щоб повернутися працювати в Україну. Один із них — Роман Пилипій, екскерівник бюро EPA у Китаї та володар титулу «Фотограф року POY Asia 2022». Він повернувся з Пекіна додому, щоб висвітлювати повномасштабну війну для AFP, TIME, NYT та інших світових медіа.
У перші роки повномасштабного вторгнення роботи українських авторів здобули високу оцінку світової спільноти. Світлина Євгена Малолєтки з пораненою вагітною жінкою біля розбомбленого пологового будинку в Маріуполі перемогла на World Press Photo 2023 року. У 2024 році Юлія Кочетова одержала нагороду Global World Press Photo Award за проєкт «War is personal», що поєднав документалістику з особистим щоденником. Юлія прагнула показати трагедію країни крізь призму долі однієї людини, і цей підхід глибоко відгукнувся закордонній аудиторії.
«Я хочу, щоб українська фотографія цієї війни запам’яталася як історія від першої особи. Не проліт дрона. Не широкий кадр могил і розбомблених вулиць. У широкому кадрі легко втратити людину. Просто чесно розкажіть одну особисту історію», — пояснила Юлія.
На тлі інформаційної втоми світу від новин з України, що зростає, закордонні майданчики, фестивалі й авторитетні видання залишаються тим гучномовцем, який не дозволяє світу забути, що війна в Україні триває. Водночас для організаторів конкурсів це спосіб відзначити сміливість і професіоналізм фотографа-документаліста, який працює у надскладних умовах.
У 2024 році Сергій Коровайний посів друге місце у категорії Storyboard із серією «Ground Zero Of Ukrainian War» італійського фотоконкурсу Siena Awards, зробленою в Авдіївці, Вугледарі та Мар’їнці. У тому ж році Іва Сідаш здобула перемогу в головній категорії престижного міжнародного конкурсу Ian Parry Photojournalism Grant у Великій Британії з проєктом «Seeing the Unseen», що розповідає про життя цивільних людей біля російського кордону та важкий досвід повернення родин у свої зруйновані домівки.
На престижній французькій премії для воєнних кореспондентів Bayeux Calvados-Normandy Award 2024 подружжя Костянтина та Влади Ліберових вибороло друге місце у категорії «Фотографія» та здобуло перемогу в номінації «Глядацькі симпатії» за серію «Війна в Україні. Біль, відчай та надія». А Олена Гром у 2025 році стала фотографом року зі світлиною з проєкту «Вкрадена весна» й перемогла у низці престижних міжнародних фотоконкурсів.
Подружжя Ліберових вважає міжнародне визнання лише інструментом не дати світові забути про події в Україні.
«Ми ніколи не ставили перемоги на конкурсах за мету в нашій роботі, і насправді мало подаємось на якісь конкурси, але коли таке відбувається, і супроводжується якимось визнанням — для нас це означає лише те, що про Україну сьогодні говорять, не більше й не менше. А саме це завжди було метою в нашій роботі, не дати спільнотам в Україні та за кордоном забути про те, що в Україні війна», — підкреслюють Костянтин і Влада.
З перебігом війни візуальне документування лише поглиблювалось, а українські митці шукали нові форми рефлексії. Потужне продовження українська документалістика знайшла й у кінематографі, де воєнні документальні фільми режисера Мстислава Чернова зібрали ціле сузір'я найпрестижніших світових нагород, продемонструвавши два різні підходи до фіксації війни. Документалка «20 днів у Маріуполі», зафільмована разом із Євгеном Малолєткою та Василисою Степаненко, стала першою в історії України оскароносною хронікою цивільної трагедії обложеного міста.
Другий фільм — «2000 метрів до Андріївки», створений спільно з Олександром Бабенком, переносить глядача на саму передову завдяки кадрам з екшн-камер бійців Третьої штурмової бригади. Фільм здобув News & Documentary Emmy Awards 2026 за найкращу режисуру та був номінований на «Оскар». «2000 метрів до Андріївки» назавжди увійде у світову кіноісторію як одна з п'ятнадцяти найсильніших стрічок 2025 року.
Про успіхи на міжнародних майданчиках Сергія Мельниченка, Євгена Малолєтки, Костянтина та Влади Ліберових, Романа Пилипія, Мстислава Чернова й команди фільму «2000 метрів до Андріївки» у 2026 році, а також рефлексії окремих авторів щодо завдань воєнної документалістики на міжнародній арені ми розповідали у матеріалі «Українські фотографи — переможці найпрестижніших світових конкурсів».
Серед інших форм міжнародного визнання українських авторів — їхня присутність у підсумкових рейтингах світових медіа та участь у міжнародних виставках. Зокрема, за ініціативи Української асоціації професійних фотографів (UAPP) та у співпраці з партнерами роботи понад 25 документалістів презентували на виставках у більш ніж 20 країнах світу.
Важливість міжнародного визнання та місію фотографа-документаліста, який продовжує працювати в Україні, через власне покликання сформулювала Юлія Кочетова:
«Жодна нагорода не виграє війну. Але мені дано чітке відчуття, що я одна із тих, хто тримає наш прапор. Я буду робити це стільки, скільки зможу. Шана загиблим, слава живим героям. Дякую тим, хто мене захистив і продовжує боронити моє право на життя».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
.png)
.png)
.png)
