У страхів, порожнеч, невідомості й відчаю є обличчя — переважно наші
У вірші Аттили Могильного, найкращого поета вулиць Києва, пробираючись через замети його минулого, також передчував, що кожної зими:
“…це, може, востаннє
так тихо падає сніг”.
Дні покотилися черговим “спочатку”, налізають один на одного, падають, мов перші камінці, які спровокують лавину цих самих днів, які можуть виявитися будь-якими. Завтрашній день все ще неможливо ні описати, ні передбачити, ні передчути.
Прийдешній рік прийшов і геть не новий, а цілком собі той самий, застряглий для кожного у своєму лімбі. Хтось хоче закінчення війни, хтось надіється на паузу, щоб віддихатися і переозброїтися, хтось намагається нічого не бажати і продовжує битися; хтось тікає і не обертається, аби не стати соляним стовпом або просто тому, що не має за душею жодного зв’язку з цими землями і не має потреби стояти на ній міцно, підсвічуючи собі шлях, хай навіть і свічкою, може, бо просто не знає, що інколи й спалаху сірника достатньо, щоб розігнати демонів, що чатують у пітьмі — наших власних демонів.
Чи боїшся ти темряви? Я вже не знаю, чого боюся. Наслухавшись страшних історій, колись бігла вночі по кімнаті й застрибувала на ліжко, аби чорнота не вхопила мене за ногу і не забрала… гадки не маю куди. Як розігнати демонів? Простягнути до них руку, підсвітити іншою рукою зі свічкою їм лице? У них є лиця: і у порожнеч, і у страхів, і у невідомості, і у відчаю, у будь-якого демона на ваш смак. Переважно — це наші лиця. Тож часи відключень — добрий час, щоб подумати над цим.
Чи боїшся ти драконів і химер?
Ця світлина В’ячеслава Ратинського — одна із короткої серії спостережень за Києвом напередодні нового року. То який? Звичний. На цей знімок з Андріївського узвозу потрапив будинок №15 — шпилястий “Замок Річарда” біля підніжжя гори Уздихальниці, який одразу повертає мене у вірші найкращого поета вулиць Києва, який дещо привідкриває завісу майбутнього.
“Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди”.
Фото: В’ячеслав Ратинський
Текст: Віра Курико
