А якщо увесь архів людства — каталог зникомого
На цьому стільці сидів наш загиблий колега — документальний фотограф та військовослужбовець Костянтин Гузенко. Уся серія його портретів, яку склав інший фотограф — Ігор Єфімов, здається як прощальна, стає послідовною історією чогось неминучого, чого все ж не витримаємо, — від чого болить ще більше.
Уся історія нашого життя — це накопичення втрат. І в цьому сенсі весь архів (фото, тексти, музика і ще скільки всього) людства — каталог, чи, хочете, колекція зниклого й зникомого, роздана нам усім на руки.
У м’якому слові «історія» часто намацуємо під час вимови відчуття минулого, але й шляху вперед. Та, вдивившись пильніше, бачимо, що це історія руйнувань, від яких ми не відверталися. Ми не хотіли цієї колекції з минулого, а втім, маємо її й несемо — ніби незгоду зі скінченністю минулого, його доконаністю.
Документаліст — це літописець ентропії, бо все, що потрапило в документ, — уже скінчилося. Будь-яке документування в такому разі є визнанням втрати. Відриваючи ручку від паперу, опускаючи фотоапарат після знімка, ми визнаємо, що ця мить уже зникла.
Тут мені близьке розуміння цієї скінченності й руху до немилосердного кінця — у роздумах німецького письменника В.Ґ. Зебальда, у його меланхолійній, блискучій праці «Кільця Сатурна», де руйнація присутня в усьому: у досконалій архітектурі, обожнюваному ландшафті, геніальній книзі. Час є морем, який нас змиває. За всіма нами тягнеться тінь забуття, і тільки допитливість, самовідданість і пильне спостереження за світом, аби впіймати всі його найважливіші миті хоча б за краєчок, — це хоч якесь протистояння. Бунт проти ентропії, який ніколи не переросте в революцію.
Зонтаґ писала, що фотографії — це спосіб приручити жах. І, гадаю, зробити його впізнаваним.
Сьогодні будь-яка мить може стати останньою. Цей страшний funeral season настає одного дня — і більше не закінчується. Наші колеги віддають життя, певною мірою погоджуються з тим, що міняють світ і життя на очі, аби бачити й показувати. Свідкувати. Це чи не найбільш гідна форма любові до самого життя.
Фото: Ігор Єфімов
Текст: Віра Курико
