На останніх кадрах «Одіссеї» Крістофера Нолана глядачі спостерігають, як палає Троя. І от висока вежа — падає. Хоч радше — неправдоподібно складається. Як картковий будиночок, вона прозоро лягає на землю, замість розлітатися уламками, здіймаючи куряву навколо. Я дивлюся на це й думаю: чи помічають цю деталь ті, хто ніколи не свідкував падіння будівель від ракетних влучань?
Письменник Хорхе Луїс Борхес стверджує, що історій існує всього чотири. І кожен твір мистецтва зводиться до одного з вічних сюжетів. Люди переказуватимуть їх так чи інакше, скільки б часу нам не залишилося. Поруч із поверненням додому, пошуком і самопожертвою стоїть сюжет про штурм і оборону міста.
Коли я вперше натрапляю на фотографію Вʼячеслава Ратинського, на свою прикрість, мимоволі згадую живопис. Прикро, бо свідомість підсовує сюжети спаленої Трої чи Помпеїв. Прикро, бо ці картини завжди здавалися мені красивими.
Прикро, бо, на відміну від картин, які є авторським прочитанням подій, ця фотографія — фрагмент живого міста. Міста, що горить від реактивних російських дронів посеред робочого дня.
Фотограф як автор є водночас творцем і учасником реальності. Дерево у вогні — центральне на світлині. Величне й нерухоме, воно застигло в тій миті, коли всі вже покинули будівлю, а пожежники ще не приїхали. Обпечене дерево, що не горить. Так, і це вже було: біблійна неопалима купина, кущ, що палав і не згорав. Кущ, з якого Бог озвався до Мойсея і покликав вивести народ із рабства. У красивому прочитанні це сюжет про стійкість і незламність. Красивому, доки не дізнаємося про жертв удару.
Мені ніяково, бо я теж називаю це фото красивим. Називаючи красивим цей фрагмент київської реальності, я ніби естетизую його, перетворюю на красу вічного сюжету. Але вічні сюжети красиві, доки не стають реальністю. Доки ми самі не опиняємося всередині них.
Чому ж ми все одно прагнемо одягнути вічний міф на свою історію? Можливо, так ми робимо свій біль видимим: збільшуємо його масштаб, вписуємо в історію. Доводимо свою причетність до всесвітнього міфу. Шукаємо підтвердження, що ці страждання не марні. Що таке вже з кимось було. Хтось це вже пережив. Таке можна навіть пережити.
Таку естетизацію я дозволяю лише нам — тим, хто перебуває всередині цього вічного сюжету. Якщо хтось поза ним спробує назвати красивим обпалене дерево у дворі лікарні, в яку поцілив дрон, я, найпевніше, назву це неетичною естетизацією війни.
Фото: В'ячеслав Ратинський
Текст: Валерія Андрійченко
.jpg)
.jpg)
