.jpg)
Книга українського фотографа та пресофіцера 158-ї окремої механізованої бригади Дмитра Купріяна «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом» — це розповідь про побут війни, щоденну рутину військових і пошук опори у звичних речах. Дмитро Купріян розповів про логіку побудови книги, механіку витривалості та як за допомогою камери вхопити людяність, коли все довкола руйнується. Далі — пряма мова автора.
Три фотографії
Назва книжки «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом» складається з двох частин: перша звертається до однойменної назви твору Сунь Цзи, а друга пояснює її зміст. Крізь чорно-білі плівкові фотографії книга розповідає про щоденні монотонні дії військових, необхідні для виживання. Військовим також потрібно вести свій побут, робити рутинні речі, щоправда, до них додаються і такі пункти як догляд за зброєю.
У книзі немає хронологічного розвитку подій. Я об’єднав фотографії у триптихи, які об’єднані радше за темами, ніж за часовими рамками. У книзі є знімки побратимів до та після штурму, їхні портрети, коли вони позують на камеру, моменти, коли військові чистять зброю — переважно свої автомати.
Роботи зібрані у триптихи й апелюють до твору німецького живописця Отто Дікса «Війна». Це одна із найважливіших робіт Дікса, створена за мотивами його особистого досвіду на фронтах Першої світової війни. Композиція нагадує релігійні вівтарі, де центральна частина зображує руїни, а бічні — сцени солдатського життя та смерті.
.jpg)
Формат триптихів — це також спосіб розповісти про військову рутину, про щоденну повторюваність тих самих дій. Одна фотографія — це документ події чи сторінка в історії, дві — це пошук візуальних паралелей, а три — це вже коротке оповідання, можливість показати одноманітність дій.
Проте у проєкті «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом», окрім триптихів, є сформовані з багатьох кадрів величезні панно. Приміром, зі світлин «плюсів», якими військові маркують техніку. Є великі колажі зі світлин спорядження та екіпірування військових. Хлопці між тренуваннями скидали з себе броню, каски, складали автомати — і я фотографував, як ці речі лежать. Шукав красиве у звичних речах. Схожий типологічний підхід можна знайти у роботах французького фотографа Антуана д’Агати. Він працював в Україні після деокупації міст Київщини, зокрема Бучі, та створив монументальні сітки з кадрів, на кожному з яких зображена лише одна річ — дитяча іграшка, гільза, залишений черевик чи предмет побуду зі зруйнованого будинку. Такі поєднання кадрів насправді не нові, але вони завжди вражають.
Сім підстав загинути
Відбором фотографій та початковою версткою книги «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом» займався сам. Я показав макет італійському фотографу Мауро д’Агаті, засновнику видавництва 89books, і він одразу погодився видати книгу. Мауро фокусується на експериментальних фотокнигах, де форма — дизайн, папір, спосіб зшивання тощо, так само важливі, як і зміст. До речі, у книги «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом» м’яка обкладинка та приємний на дотик матовий папір. Я звернувся до Мауро д’Агати, оскільки вже мав з ним досвід співпраці — 89books видали мою книгу «Говерла» у 2024 році. Я довго працював над книгою — робив декілька версток, Мауро змінював її формат і розміри, я також писав текст і перекладав його англійською.
Важливими для мене є розповіді про військових, з якими служив і які загинули в бою. Одна із глав книги називається «Сім підстав загинути» — це перелік ризиків, які існують паралельно з побутом і щоденною рутиною. Пару років тому мені написав хлопчина, який планував зробити книгу чи фільм про військових. Йому потрібен був опис проведення бойових дій, де гинуть люди. Хлопчина більше про себе не нагадувався, але текст я написав. Жартую, що в мене, як у кота, колись було дев’ять життів. Перше життя я мав би втратити у Пісках під Донецьком у 2014 році, ще сім — у Бахмуті вже у 2023-му, тож зараз у мене залишилось лише одне. Військові люблять жартувати над смертю й життям, це нормально.
Книга розрахована на іноземну аудиторію — мовою мистецтва розповідаю про російсько-українську війну, яка зараз відбувається у самому центрі Європи. Сподіваюсь, що така непряма фотографія зацікавить іноземців і вони захочуть розібратися у нашій ситуації. У моїй книзі немає фотографій, які б можна було позначити як «чутливий контент». Проте я не хочу, щоб за красою зображень не було видно їхньої суті. Для документальної фотографії це може бути пасткою. Потрібно балансувати між візуальною переконливістю фотографії та її наповненням. Для мене гарним прикладом таких фотографій є проєкт Олександра Глядєлова про епідемію туберкульозу, зокрема у в’язницях і серед безпритульних.
Дванадцять років війни
Я знімаю війну, але не треба казати, що я військовий фотограф. У нас в країні війна, і коли вона закінчиться, мої колеги і я знову станемо звичайними фотографами. Процес фотографування для мене — це також зв’язок із моїм цивільним життям. Треба ж на щось спиратися, щоб зберігати своє ментальне здоров’я. Не весь час думати про виживання й воювання, а іноді й про пошук красивого.
Мені буває складно поєднувати роботу пресофіцера та мистецькі проєкти. Трапляється, що я приїжджаю на одну зйомку з двома камерами — плівковою, на яку знімаю власні історії, та цифровою, яку використовую для роботи. Напевно це збоку виглядає дивно, коли я людину однаково фотографую спочатку на плівковий, а потім на цифровий фотоапарат. Іноді доводиться розставляти пріоритети, оскільки одночасно зняти на дві камери не вдається. Особливо в умовах бойових дій, коли пошук красивого ракурсу — це 99% гарантії загибелі. У наших сьогоднішніх реаліях, на жаль, дуже важко знімати бойову роботу.
Без проблем можна фотографувати тренування, відпочинок та обслуговування техніки. У мене зараз дуже багато фотографій, де люди спеціально позують — дивляться прямо в камеру. Під час чищення зброї у військових виникають два діаметрально протилежних стани. Перший, коли ми теревенимо й жартуємо — мені це нагадує історії жінок, які колись прали білизну біля річки. Другий — коли кожен зосереджується на роботі й поринає у власні думки. Це документування «тихих» моментів протистояння, коли техніка на відстої й повсякденна рутина можуть багато розповісти про війну.
.jpg)
Побут — це невіддільна частина життя як військових, так і цивільних. Наприклад, у мене є триптих, де військові стрижуться. На першій фотографій хлопчина стриже свого побратима, а на другій вони вже помінялись ролями. До цих кадрів мені ідеально підійшла фотографія зі схожим сюжетом з 2015 року.
Одне бажання
Я хотів, щоб у книзі «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом» залишилася безпосередність і легкість фотографії, позбавлена особливих професійних хитрощів. Спробував повернутися до минулого себе, який ще не зовсім умів фотографувати — не вибудовував складні композиції з багатьма планами, не грався із розмиттям, а просто затискав діафрагму 8.0, щоб все було різким, і знімав життя довкола. Проте колеги все одно казали, що видно «вуха фотографа» — впізнавали мої роботи.
У книзі є пейзажі сірої зони. Пригадую, ще у 2015 році я дуже хотів поїхати на передній край, щоб знімати цю «сіру зону». Тоді українці опинились по різні боки фронту і між ними не відбувалося жодного діалогу. Проте діалог — це основний шлях до розуміння й примирення. Для мене сіра зона була дуже вдалою метафорою цієї ситуації. У той час мені так і не вдалось це зняти, проте потім, вже у 2023 році, я потрапив на передній край фронту, де таке можна було знімати досхочу. Варто боятись своїх бажань, бо вони мають властивість збуватися.
Одними з найважливіших зображень книги для мене є фотографії загиблих у бою побратимів — важко дивитися й згадувати. Це люди, з якими ми жили в одній хаті, разом тренувалися, розмовляли. Важливо зберегти про них пам’ять.
Дмитро Купріян — народився в Києві 1982 року. Працював над темою катувань, знімаючи проєкт про насильство та його наслідки в українській міліції («Катовані»). Розвиваючи тему насильства у широкому сенсі, робить проєкти про війну в Україні («Осколки війни», «Банальність агресії» та «Коли закінчиться війна»). Пізніше перейшов до теми діалогу як засобу примирення і знімав відео, де пропагує його необхідність. У відео автор намагається показати, що єдиний спосіб розв'язання проблем і непорозумінь у суспільствах є діалог в усіх його проявах: вербальному, субвербальному, фізичному тощо. У 2015 році через агресію Росії проти України був призваний із запасу на військову службу, під час якої також знімав і працював над проєктами про війну. Надалі зосередився на темах людського середовища існування та самоідентифікації людини у суспільстві. Автор серії фотографій «Тридцять шість видів Говерли», натхненної гравюрами Кацусіки Хокусая. Зараз служить у лавах ЗСУ.
Соцмережі фотографа: Інстаграм та Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
