Дорога до острова Зміїний у гарну погоду займає близько двох годин. На певній ділянці маршруту, якщо вдивлятися в горизонт, видно ланцюг кораблів, які чекають своєї черги зайти до порту. Це зерновий коридор — одна з найбільших перемог Сил безпеки й оборони у боротьбі за Чорне море.
— Мене це заспокоює. Це те, за що ми боролись і за що багато українських воїнів віддали життя, — каже командир загону спеціальних дій «Nobody», у складі «Спецпідрозділу Тимура» ГУР МО України із позивним Ned, вдивляючись у горизонт.
Більшість його бійців нині виконує завдання на суходолі, частина — на бойовому чергуванні на острові. Ned бував на Зміїному десятки разів. Уперше підрозділ висадився там у 2023 році.
Швидкість — 27 вузлів (приблизно 50 км/год). На носі човна — кулемет. Боєць із позивним Kozak споряджає патрони і випускає довгу чергу по воді.
— Ми отримали нові кулемети й хотіли перевірити їх у робочих умовах, — пояснює Ned. — Загроза ворожих дій досі дуже висока: і авіація, і дрони. Росіяни не відмовились від бажання повернути острів — він їм як кістка в горлі. Учора, коли ми були тут, по нас випустили дві крилаті ракети. Ми вчасно встигли спуститися в укриття. Це був перший обстріл острова за тривалий час. Я чув приліт, він був десь за 100 метрів від укриття і для людини, яка має бойовий досвід, це досить далеко, тому я вчора з полегшенням сказав «не по нас», — посміхається командир.
У день нашої поїздки стало відомо: у Чорному морі неподалік острова затонув російський Су-30. Не виключено, що саме він напередодні випускав ракети по Зміїному.
— Учора з нами був боєць, який у лютому 2022 року послав російський корабель нахуй. Він уперше приїхав сюди після звільнення. Коли ми сиділи в бункері, то попросили його повторити це вже для Су-шки. Він послав — і бачите результат — літак у морі, — сміється Ned.
— Насправді в росіян залишилось мало досвідчених льотчиків, тому їх відправляють у Чорне море як у відносно безпечну зону для тренувань. Але, як бачите, й тут їм не щастить.
Ми підходимо ближче. Сонце хилиться до горизонту, вода стає ультрамариново-синьою, а острів ніби світиться поміж хвилями… З води він виглядає як справжня камʼяна фортеця. Після швидкого швартування ми нарешті ступаємо на берег.
— Вся територія острова щільно замінована. Це зробили росіяни перед відступом. Попри всі інженерні роботи, мін тут ще дуже багато, тож дивіться під ноги.
Пересуватись островом нам дозволили лише в супроводі провідника і тільки втоптаними стежками, часто — крок у крок за його слідами.
— Тут часто підриваються тварини — коти й собаки, коли відходять від стежок. Тому будьте обережні, — каже боєць із позивним Філ.
— Раніше тут були кози. Всі вони підірвалися на мінах. А одна, що лишилась, не витримала самотності й зістрибнула зі скелі, — іронічно додає Ned.
На острові багато котів. Дехто має поранення. Хлопці не раз намагалися евакуювати їх і передати в притулки на материку, але отримували відмови: безпритульних тварин зараз занадто багато. Тож бійці привозять корм самі.
— Коли я вперше потрапив сюди, то не повірив, що острів такий великий. Уявляв його маленьким, а він виявився величезним, — пригадує Філ.
Площа острова — близько 20 гектарів, довжина — пів кілометра. Субтропічний ландшафт переплітається зі згарищами будівель і рештками російської техніки. Кожен метр нагадує нову локацію з гри Counter-Strike.
Колючі ксерофіти — будяки й осоти — майже всюди оповиті колючою стрічкою, щоб у разі оборони сповільнити просування противника. Бійці чергують цілодобово: небезпека лишається і з моря, і з повітря.
— Звісно, це може виглядати як курорт. Але ми ведемо тут постійне спостереження, у вільний час тренуємося й укріплюємо позиції, — каже Філ.
— Ви питаєте, що для мене найважче? Гріх жалітись, але коли перебуваєш тут понад три тижні, починаєш відчувати щось схоже на морську хворобу — ніби тебе постійно штормить і хитає. Бо навколо лише хвилі, які ніколи не стихають.
І це справді так, Чорне море тут не знає спокою, часом здається, що так хвилі говорять з каменем. На острові немає дерев, лише чагарники й низькорослі рослини, частково випалені вогнем від ракет. Тож суворий ландшафт острова зливається з безкраїм простором моря. Від цього віє самотністю й аскетичною стійкістю.
А ще на Зміїному тебе не полишає відчуття і передчуття Криму. Лівий берег острова нагадує скелясті узбережжя від Фіолента до Тарханкуту. Та сама прозора вода, ті самі краби, що бігають по зруйнованих плитах пірсу на заході сонця, той самий крик бакланів, який раптово розтинає тишу. Але понад усе — запах. Запах солі й йоду, гіркого полину й сухих трав, розпеченого каменю й спеки. Острів пахне Кримом.
Важко отямитися від цього відчуття.
Після заходу сонця ми сідаємо у човни і рушаємо назад. Острів віддаляється, але хапається за спогади десь всередині. Все на Зміїному нагадує про Крим і відгукується глибоко тягучою тугою. І водночас — крихкою надією. Надією, що російський флот і авіація перетворяться на іржу й попіл, обростуть осотами і чагарниками, як тут, на Зміїному — де вже лежить спалений російський гелікоптер і десятки вигорілих бойових машин. І що кожен із нас ще зможе вдихнути той самий запах — солі і йоду, гіркого полину і сухих трав, розпеченого каменю та свободи, — який вітер уже розносить над морем.
Більше інформації про перебіг подій на острові Зміїний та його історію ви знайдете у спеціальному матеріалі: «Хто контролює острів Зміїний — той контролює море»
Владислав Краснощок — харківський художник. 1997–2002 навчався на стоматологічному факультеті Харківського державного медичного університету. У 2004–2018 роках працював у Харківській державній клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. О. І. Мещанінова. Фотографією займається з 2008-го, а у 2010-му став учасником групи «Шило» разом з Сергієм Лебединським, Вадимом Трикозом та Василісою Незабаром. Окрім документальної фотографії, що естетично трансформується завдяки технічним маніпуляціям, працює з архівами та ручним розфарбуванням — прийомами, що сформувалися в харківській фотографії ще від кінця 1970-х років. Також поєднує кадри з об’ємними скульптурними об’єктами. Займається станковою і друкованою графікою та стріт-артом.
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Карина Пілюгіна
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
