Суспільне прагнення змін і ненасильницький спротив стали основою української традиції захисту власної гідності. Першим яскравим її виявом стала Революція на граніті. Свідком і літописцем тих подій був один із видатних українських документалістів, лавреат Шевченківської премії Олександр Глядєлов. Він закарбував для історії обличчя юного студентства, чий героїчний опір змінив країну. Кадри майстерно зв'язують минуле з сьогоденням, показуючи, як людська стійкість творить майбутнє України.
Восени 1990 року Україна опинилася на порозі масштабних історичних зрушень. Накопичення проблем в усіх сферах життя в Радянському Союзі породжувало хвилю обурення серед громадян. В цей час в УРСР існувала низка патріотичних молодіжних організацій, зокрема львівське Студентське братство, які прагнули відродити самостійну Україну. Активна студентська молодь, натхненна виборчими успіхами національно-демократичних сил і прикладом оксамитових революцій у Європі, наважилася на безпрецедентний крок громадянської непокори. Результатом цієї рішучості стала Революція на граніті, яка тривала з 2 по 17 жовтня 1990 року.
Ідея проведення акції зародилася ще під час літніх заходів до 500-річчя Запорозької Січі. Інструмент протесту — голодування — українські студенти запозичили у своїх болгарських колег. Головними натхненниками й організаторами виступили Українська студентська спілка на чолі з Олесем Донієм та львівське Студентське братство під проводом Маркіяна Іващишина. Серед організаторів протесту були також Олег Тягнибок, В'ячеслав Кириленко та Олег Барков, який представляв студентський рух сходу України.
«Фотографував Революцію на граніті, яка розпочалась 2 жовтня 1990 року з голодування студентів на Майдані Незалежності. Для багатьох ця подія була несподіваною. Відбувались великі мітинги, люди збиралися і йшли колонами до Верховної Ради. На вулицях Києва було багато людей, і серед них було багато українських прапорів. Ця картина стала звичною для багатьох киян. Певен, що і для львів’ян також», — згадує про початок мітингів Олександр Глядєлов.
Студентство висунуло владі п'ять чітких вимог: відмовитися від нового Союзного договору, покликаного зберегти СРСР у видозміненому форматі, відправити у відставку голову Ради Міністрів Віталія Масола, провести восени 1991 року перевибори до Верховної Ради на багатопартійній основі, націоналізувати майно Компартії та комсомолу, заборонити відправлення українських строковиків за кордони республіки без їхньої особистої згоди.
Зранку 2 жовтня протестувальники зайняли тодішню площу Жовтневої революції, а нині — Майдані Незалежності, де розгорнули наметове містечко. Комендантом табору обрали студента київського вишу Тараса Корпала. Завдяки швидкій самоорганізації активістів і подальшому офіційному дозволу на проведення мітингів від Київської міської ради правоохоронці так і не наважилися на силовий розгін студентів.
Життя в таборі було чітко впорядковане, а суворий пропускний режим і цілодобове чергування варти забезпечили зразкову дисципліну в наметах, що знівелювало всі намагання влади влаштувати провокації.
Протестувальники носили білі пов’язки, охорону та порядок забезпечувала група у чорних пов’язках, також окремо працювали пресцентр і медична служба. Учасники акції протесту щодня проходили огляди у медиків, тих, хто виснажився, змінювали нові добровольці. Загалом через голодування пройшло близько півтори сотні юнаків і дівчат із 24 міст України.
Протестувальники були вражені підтримкою від киян і представників місцевих осередків і влади на місцях, які забезпечили табір необхідними побутовими речами та моральною підтримкою. Центр Києва швидко перетворився на осередок політичних дискусій, куди приходили видатні діячі культури, дисиденти й популярні барди, солідарні з українськими студентами. Зокрема до протестного містечка навідувалися поетеса Ліна Костенко та письменник Олесь Гончар, а акторка Ніла Крюкова оголосила голодування разом із хлопцями й дівчатами.
«Оскільки українці люблять своє молоде покоління, що згодом спрацювало і на Євромайдані, студентів-протестувальників почало підтримувати багато людей із різних середовищ, у тому числі й мистецького», — зазначає Олександр Глядєлов.
Перші спроби порозумітися з владою виявилися безрезультатним, після відмови парламенту звільнити уряд Масола до голодування долучилися й опозиційні депутати. 15 жовтня мітингарі оголосили загальний студентський страйк. Молодь взяла під контроль червоний корпус Київського університету, а під стінами парламенту виникло друге наметове містечко. Загалом на мітинги у центрі міста вийшло близько ста тисяч студентів, робітників і пересічних киян.
«Революція на граніті тривала восени 1990 року, коли Україна була ще в складі СРСР. Наближалось свято Жовтневої революції, і в мене є знімок, коли люди ідуть повз Майдан і несуть зображення Леніна на палці. Такі були часи», — розповідає про атмосферу тієї осені Олександр Глядєлов.
Попри опір влади, інформація про акцію ширилася світом завдяки діаспорі, а тиск міжнародних політиків змусив Кремль стримати силу. Врешті влада змушена була піти на переговори, 17 жовтня парламент більшістю голосів прийняв постанову про часткове задоволення вимог протестувальників. Віталій Масол втратив посаду, законодавчо було закріплено рішення про те, що українські юнаки мають проходити строкову службу виключно в межах України, влада відмовилась від укладення нового Союзного договору. Щодо решти пунктів депутати зобов'язалися підготувати відповідні законодавчі рішення.
Хоча дострокового розпуску парламенту так і не відбулося, Революція на граніті стала поворотним моментом, що довів спроможність громадянського суспільства впливати на владу, прискорив здобуття української незалежності й розпад СРСР. Вже за дев’ять місяців Україна проголосить Незалежність, а комуністичний режим остаточно зазнає краху.
Проти мітингарів були відкриті кримінальні справи й навіть затримали Олеся Донія. Втім, завдяки обуренню громадськості його невдовзі звільнили. Чимало студентських лідерів і активістів тих подій згодом долучилися до розбудови різних галузей молодої України.
Сьогоднішня стійкість держави спирається саме на досвід та відвагу минулих поколінь, підтверджуючи: наш вибір на користь вільного європейського майбутнього був і залишається незмінним.
Олександр Глядєлов — український документальний фотограф, який висвітлював війни та збройні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні та Україні. Поза фронтовою зйомкою він реалізував довготривалі проєкти про вразливих дітей, епідемію ВІЛ/СНІДу та пострадянські тюрми. Його фотографії широко експонували, публікували у фотокнигах та були відзначені численними нагородами, зокрема Національною премією імені Тараса Шевченка (2020).
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
.jpg)
