Перше вересня. Вулиця біля станції метро «Академіка Павлова» в Харкові. Понад десять вибухів (точно почнемо рахувати їх замість овець, коли не зможемо заснути) — зо десять хвилин після них. Цей знімок зробив фотограф Георгій Іванченко. Тої миті, коли пролунали вибухи (уже хтось рахує), він сидів у харківській кав’ярні й одразу ж виїхав туди, прямуючи на дим. На місці вже працювали медики, і вони вже потрапили під повторний російський обстріл, коли надавали допомогу потерпілим харків’янам.
Неможливий, аби охопити його вповні, але цілком очевидний день війни, і руйнівні обставини, у яких час не зупиняється, але мить сковує око. Троє медиків. Двоє котять ноші, на яких лежить їхній колега — він чи говорить до одного із них, чи оглядає свою поранену ногу. Чоловік, який тягне ноші попереду, видається, уже готується затягнути їх всередину швидкої, а той, який позаду, можливо, слухає пораненого. Знімок видається спонтанним і стрімким: люди ніби рухаються через увесь кадр прямісінько в розчинені двері швидкої, яка от-от має рушити, і поки дивишся на них, то тільки й чекаєш удару дверей, зачинених у знервованому поспіху.
У той день уламки поранили двох медиків. Медик на ношах — це лікар-анестезіолог Дмитро Піддубний, пізніше його ногу прооперують. Його колегу 21-річного Євгена Юрка, студента п’ятого курсу медичного й фельдшера швидкої, поранило в голову. Харків’яни збирали гроші на лікування хлопця, але за кілька днів Євген помер у лікарні.
Це — перше вересня. День, коли українські діти пішли до школи, зокрема й у Харкові. Бо так є, коли постійно живеш у війні: скільки би не нарахували вибухів, діти підуть до школи чи вчитимуться вдома (багато дітей у Харкові вчиться в метро), дорослі вийдуть на роботу, й усі вони ляжуть спати в себе вдома, хоч ніхто їм тут нічого не гарантує. Тими, цими чи іншими днями діти повертаються до навчання і у різних країнах світу. І на котромусь уроці, наприклад, уроці права, вони дізнаються, що після Другої Світової війни цивілізований світ побудував такий лад, який обов’язково їх захистить.
Перше вересня — День знань. Наприклад, знань про те, що Женевська конвенція передбачає безумовний захист медиків. Чи про те, що держава, яка утримує військовополонених, має заохочувати їх до «інтелектуальних та розважальних занять». Або про те, що обстріли міст, розстріли й позасудові страти можна засудити дуже по-різному: гостро, різко, сміливо, рішуче, категорично, твердо й ще усіляко.
Текст: Віра Курико
Фото: Георгій Іванченко
Українська асоціація професійних фотографів у партнерстві з Ukraїner продовжує цикл публікацій важливих фотографій минулого місяця, що стосуються ключових подій в Україні.
У серпні 2024 року увага українських фотографів була прикута до кордону України та Росії у Сумській області, де українська армія розгорнула наступ на територію країни агресора.
Над вибіркою працювали Юрій Стефаняк та В’ячеслав Ратинський.
Український військовослужбовець одягає шолом на пам’ятник Владіміру Леніну у місті Суджа, Курської області під час наступу Сил оборони України на територію Російської Федерації. Серпень 2024 року. Фото Юлії Кочетової
Український танк неподалік російсько-українського кордону в Сумській області під час наступу Сил оборони України на території Російської Федерації. Серпень 2024 року. Фото Ніколетти Стоянової
Активний рух транспорту на прикордонні у Сумській області. Поки нескінченні колони військової техніки прямують на територію Російської Федерації, цивільне населення евакуюється з прикордоння Сумської області. Серпень 2024 року. Фото Романа Пилипея
Спецпризначенці Сил спеціальних операцій зупинились на дорозі, щоб замінити колесо на своєму Humvee неподалік кордону з Росією у Сумській області. Серпень 2024 року. Фото В’ячеслава Ратинського
Російські полонені солдати строкової служби закривають обличчя в одній з тюрем України. Їх захопили українські військові під час наступу на територію РФ у Курській області. Частину з них уже обміняли на українських військовополонених, яких утримували в Росії. Серпень 2024 року. Фото Ольги Іващенко
Місцевий фермер Юрій Мальований вантажить корову в трейлер, намагаючись евакуювати кілька корів, що залишилися живими після удару КАБами по його фермі у селі Басівка поблизу російського кордону в Сумській області. Серпень 2024 року. Фото В’ячеслава Ратинського
Хлопчик дивиться як горить багатоповерхівка після російського авіаудару по Харкову. Серпень 2024 року. Фото Івана Самойлова
Українські рятувальники гасять пожежу на території електропідстанції, яка постраждала від російського удару в Дніпропетровській області. Фото Олександра Бабенка
52-річний ветеран В’ячеслав Рибачук, чий брат, український військовий Олексій, загинув на бахмутському напрямку у 2023 році, стоїть на колінах перед стихійним меморіалом у центрі Києва у 33-тю річницю відновлення української незалежності. Серпень 2024 року. Фото Романа Пилипея
Вид на оборонні споруди, які проходять через поля соняшника неподалік кордону з Російською Федерацією в Сумській області. Серпень 2024 року. Фото Георгія Іванченка
У серпні 2014 року під містом Іловайськ розгорнулась одна із найзапекліших битв для українських військових у війні на сході. Українське командування вирішило взяти штурмом зайняте проросійськими бойовиками місто, розташоване за 43 км від Донецька. Натомість операція обернулася трагедією. Бої тривали майже місяць. У «Іловайському котлі» загинуло близько 400 українських військових, ще стільки ж отримали поранення різного ступеня тяжкості, а близько 300 — потрапили у полон. Бої за місто стали переломними у ході російсько-української війни: замість наступу ЗСУ перейшли до оборони. Відтоді 29 серпня — це День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Фотограф Максим Дондюк став свідком подій в Іловайську. Він перебував на передовій та відзняв ключові моменти штурму окупованого міста, життя та загибель українських військових.
У 2014 році Максим Дондюк фотографував події російсько-української війни по обидва боки фронту. Він знімав у Слов’янську, Краматорську, Луганську та Донецьку, оскільки тоді журналісти та фотографи без проблем перетинали лінію вогню. «У той час усі їздили, тому що навколо був хаос. На блокпостах просто перевіряли документи», — пригадує Максим Дондюк. Невдовзі його разом з журналістом Саймоном Островським захопила група «Стрєлка». Хлопцям одягнули мішки на голови та розстрілювали холостими патронами. «По голосу я зрозумів, що допитував нас Стрєлков. Вранці нас усіх звільнили, крім Островського. Можливо, хотіли заарештувати лише його, а я просто був у машині з Саймоном. У мене були фейкові документи, була легенда і мене, зрештою, відпустили», — розповідає Дондюк.
Згодом, коли знімав по інший бік фронту, біля Мар’їнки, потрапив під вогонь українських військових. «Подумав тоді, якщо мене вб’ють на боці сепаратистів, то потім вважатимуть зрадником. Для мене важливо було фотографувати, оскільки й по той бік фронту опинилось багато українців, наших громадян. Спочатку все було розмитим, сюрреалістичним і я намагався зрозуміти ситуацію», — говорить Максим Дондюк.
Улітку 2014 року пресслужба АТО влаштовувала для журналістів та фотографів престури. «Пригадую, привозили різні телевізійні канали, і дівчатка в рожевих шортах стояли на фоні палаючої техніки і розповідали про війну. Якщо ж поглянути на карту бойових дій, то ми були щонайменше за 20 кілометрів від фронту. Я втомився від цієї ситуації і почав шукати можливості працювати з українськими військовими, — розповідає Максим. — Друзі поділились зі мною контактами командира батальйону «Донбас» і він дозволив нам з колегами приїхати». Відтак Максим Дондюк, Олександр Глядєлов, Макс Левін та Маркіян Лисейко стали свідками ключових подій Іловайська.
Максим Дондюк поїхав разом з військовими на штурм міста. «У військових в машинах було мало місця і вони сказали тягнути нам сірники. Саші попався короткий, і перший раз я поїхав один, — пригадує Максим. — Перший штурм, 10 серпня, був невдалим. У цей день загинуло четверо українських бійців. Довелося повертатись, оскільки диверсійна група намагалася підірвати позаду нас акведук, і ми б тоді потрапили у засідку».
Назад українські військові повернулися по дорозі вздовж посадки. У їхню броньовану машину поцілили з РПГ, і хлопців, які були там, евакуювали, виносили на ношах. «Наш снайпер ліквідував бійця з гранатометом і ми пішли далі. Ми рухалися вздовж посадки, а вороги стріляли в нас. Це для мене було таке дуже неприємне відчуття — коли йдеш по асфальту, дивишся на посадку і не розумієш, що буде далі», — говорить Максим.
Потім була ще одна спроба увійти в Іловайськ. Цього разу Максим Дондюк їхав разом з Олександром Глядєловим. «Пам’ятаю, що був прорив фронту з боку РФ. Ми бачили, як наближаються гаубиці і їде частина військ, — пригадує Максим Дондюк. — Ми не доїхали, провели ніч у якомусь дитячому садочку».
18 серпня усе склалось добре. У самому Іловайську не було надто сильного опору, військові заїхали з іншого боку і ввійшли у місто. «Ми заїжджали околицями через різні маленькі села. Усі вони були зруйновані, скрізь по дорозі була спалена техніка, лежали роздуті тіла сепаратистів — ніхто їх не забирав», — розповідає фотограф. Іноді українські військові натрапляли на «дружній вогонь». Ситуація була напружена і бійці виходили один на одного з різних кутів, стріляли, а потім з’ясовували, хто ж перед ними. «До Іловайська ми йшли цілу добу, дуже повільно. В одному з сіл потрапили під мінометну дуель. Дорогою були короткі бої, коли стріляв гранатомет. Постійно потрібно було то лягати на землю, то знову йти. Наші військові захопили декількох полонених. Бачив перед собою щойно вбитих ворогів, які виходили на дорогу і стріляли в нас, — розповідає Максим. — Під вечір, ближче до темряви, ми заходили в Іловайськ. Нас посадили у броньовану машину. У водія вистрілив снайпер. Нам пощастило, що скло витримало два постріли, націлені прямо в голову».
Коли українські військові в'їхали в Іловайськ, на зустріч їм з підвалів вийшли цивільні. Люди думали, що їх вже звільнили та обіймали військових. У них була критична ситуація — залишилися без медикаментів, їжі, води. Бійці відразу почали їм допомагати. Максим Дондюк разом із військовими зупинився у школі. Бійці розташувались у спортивному залі, по класах. Там у підвалах також мешкали цивільні, переважно жінки з дітьми.
«Коли знімаєш у дуже інтенсивній атмосфері, коли навколо постійно війна, то починає вмикатися підсвідомість. Як у людей, котрі вивчають східні єдиноборства і під час бою діють автоматично, оскільки часу міркувати просто не існує, — говорить Максим Дондюк. — Доводиться бігти разом із солдатами й робити фотографії. Не завжди виходить встати та скомпонувати потрібну композицію. Усе настільки швидко, що просто немає можливості подумати. Усе залежить від бекграунду, досвіду та здатності працювати в таких умовах».
Максим Дондюк був в Іловайську разом із фотографом Олександром Глядєловим. «У мене ще не було досвіду роботи в умовах бойових дій і я намагався кудись бігти, де міг загинути із вірогідністю сто відсотків. Утім Саша мене завжди стримував, і я йому дуже вдячний за це. Він казав, що давай спершу подивимось, почекаємо і нас рятувала його витримка», — пригадує Максим. Він додає, що це проблема всіх молодих фотографів, яким видається, що вони ніколи не будуть пораненими, і тим більше не загинуть. «Перше поранення отримав під час зйомок Революції Гідності, друге — у 2022 році, — розповідає Максим Дондюк. — Розумію, що наступне поранення може бути складнішим від попереднього. Стаю стриманішим, можливо, завдяки досвіду, через вік, або через розуміння того, що в умовах війни ти нічого не контролюєш».
Максим Дондюк пригадує один із ранків в Іловайську, коли вони з бійцями заварили каву та вийшли у двір школи. «Ми стояли з кавою, спілкувалися, хтось курив. І раптом по нас прилітає ціла серія пострілів з АГС (автоматичного станкового гранатомета — прим. ред.), прямо у натовп. Я стою з цією чашкою кави, а біля мене щось пролітає, частина військових падає, стогне від болю, кричить. Я бачу, що Саші в ногу потрапив осколок, — каже Максим Дондюк. — Усвідомлюєш, що тебе не поранило не через те, що ти такий чудовий хлопець. Так сталось випадково, просто тобі цього разу пощастило, а комусь — ні. Я почав розуміти, що взагалі не контролюю ситуацію на війні. Тільки здається, що можна її контролювати. Чому в мене жоден уламок не потрапив, а в Сашу потрапив? Чому когось навіть не зачепило, а хтось отримав важкі поранення або загинув? Хто це вирішує?».
Максим Дондюк працював разом з Олександром Глядєловим декілька днів. Потім Олександра евакуювали з іншими пораненими і Максим залишився сам. «Нам сказали, що ми поїдемо з військовими на одну чи дві доби. Бійці швидко зачистять місто і ми повернемось назад в Курахове. Я взяв із собою лише невеличкий тактичний рюкзак і спальник. Я навіть не брав зарядку для техніки. Зрештою, там все одно не було електрики, — пригадує фотограф. — У нашу школу було багато прильотів, і під час одного з них, коли я біг з камерою, мене притиснули до стінки і об’єктив розсипався. Він був механічний, я його склеїв скотчем і продовжував знімати. Камера розбита, батарейки сіли, пам’яті на флешках майже не залишилось. Кожного вечора я видаляв фотографії і міг знімати декілька кадрів на годину».
Школу в Іловайську, де були українські військові, постійно обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Максим пригадує, як сидів у підвалі школи і думав, витримає вона чи ні. Після першого прицільного обстрілу, військові забрали в жінок мобільні телефони. Бійці зрозуміли, що хтось із жінок точно не на їхньому боці. Після масових обстрілів школи, військові почали розходитись містом і шукати різні помешкання й хати для ночівлі. «Був дуже спекотний серпень і я не мився вже десь тиждень. Військові зробили в полі саморобний душ, до якого доводилося йти під час обстрілів. Ідеш і думаєш, помитись чи не помитись. Було страшно, і коли були прильоти, доводилося з душу відразу бігти до хати», — розповідає Дондюк.
У той час за Іловайськом розгорталася справжня трагедія. Фронт «посипався», підходили російські війська і поступово відрізали можливості для відступу. Водночас Києві готувались до військового параду на честь Дня Незалежності. «Коли у нас з’являвся інтернет, ми з Олександром Глядєловим активно писали у фейсбуку про ситуацію в Іловайську. Ми зрозуміли, що перебуваємо в оточенні, й вирішили надати цій ситуації розголосу. Ми там були єдиними фотографами», — говорить Максим Дондюк.
У Максима вже не працювала камера, сіли батареї, і він не міг продовжувати знімати. 23 серпня військові посадили його в машину і сказали, що вивезуть разом із пораненими. Фотограф пригадує: «До цього з Іловайська виїжджала така сама машина і її рознесли прямим влучанням з танка. У нас забрали зброю, а пораненому бійцю дали пістолет та гранату. У хлопця був перебитий хребет, він лежав, і я просто його підтримував, щоб його не дуже трусило на вибоїнах дороги. Він сказав мені, що ніякого полону не буде — якщо машину захоплять, то він її підірве. Отак ми проривалися десять кілометрів під мінометним обстрілом. Коридор повністю не закрився, і ми проїхали крізь якусь щілину».
Максим Дондюк одразу після повернення пішов провідати в лікарню Олександра Глядєлова. «Коли Сашу поранили, він опинився у машині для евакуації. Потім його перевели в іншу машину. Так сталося, що всі його плівки були складені в один футляр і під час пересадки загубились. До мене потім підійшов військовий і сказав, що знайшов плівки, — пригадує Максим Дондюк. — Коли я виїжджав з Іловайська, окрім своїх матеріалів, віз ще Сашині. Я думав, якщо не виберусь, то не залишиться ніяких фотографій, не буде жодної згадки про те, що відбулося і як воювали хлопці».
Максим провідував Олександра у лікарні в Дніпрі, коли Україна святкувала День Незалежності. «Я прийшов до Саші, приніс йому плівки. Він дуже зрадів і ми вирішили це відзначити. Я вийшов у магазин і почув вибухи — це був святковий феєрверк. Я одразу стрибнув у кущі, ліг на землю. Тиждень під обстрілами вплинув на психіку», — розповідає Максим Дондюк.
«В Іловайську ми потоваришували з хлопцями, оскільки разом жили, весь час спілкувалися. Вони постійно намагались дати нам автомат, щоб ми могли себе захистити. Ми відмовилися й сказали, що в нас є камери. Вони жартували, що ми ще більше їбануті, ніж вони. У наших військових дуже часто був прямий контакт із ворогом, — пригадує Дондюк. — Мені видається, що найважливіші фотографії — це фотографії хлопців, котрі загинули, котрі не вийшли з Іловайська». Максим пригадує бійців з підрозділу розвідників, з якими постійно спілкувався. Вони виїжджали на пожежній машині, яку спалив прямим влучанням постріл із танка. Дуже тяжко тепер дивитися на ці фотографії.
Максим Дондюк розповідає про добровольця із позивним «Франко». Він був із забезпеченої родини, жив в Америці й приїхав, щоб допомагати українським військовим. «Я пам’ятаю, як його поранили, як йому надавали першу допомогу. Він помирав просто на очах, зі стогонами. Він розумів, що помирає. Дуже боляче усвідомлювати, що вже немає людини, з якою ти ще вчора жартував», — говорить Максим. Фотограф додає, що військові не дозволяли знімати своїх вбитих та поранених, тому вони з Олександром Глядєловим допомагали вивантажувати закривавлені тіла загиблих.
Фотографії Максима Дондюка з Іловайська фактично ніде не публікувались. Декілька видань одразу запропонували видати матеріал, утім Максим відмовився. Публікація знімків могла поставити під загрозу життя українських військових, які потрапили в полон. Було лише декілька виставок за кордоном із надрукованими фотографіями. Через дев’ять місяців, коли усіх військових звільнили, публікація знімків у новинних медіа вже не була актуальною.
Сьогодні у вільному доступі є книга про Іловайськ із фотографіями Максима Дондюка, Олександра Глядєлова, Макса Левіна та Маркіяна Лисейка. 29 серпня кожного року фотографи зустрічалися зранку із військовими, а ввечері збиралися своєю компанією. Якось у розмові вирішили, що було б добре зробити книгу про Іловайськ. Перед початком повномасштабної війни Макс Левін отримав бюджет на книгу від Міністерства культури та інформаційної політики України. Книгу потрібно було видати до кінця 2022 року. «На початку грудня я приїхав до Олександра Глядєлова із жорсткими дисками, на яких були фотографії Макса Левіна, Маркіяна Лисейка та мої. Ми довго не могли знайти фотографії Макса, усе ніяк не вдавалось зустрітися з Маркіяном, — розповідає Максим Дондюк. — Я місяць жив у Саші й ми працювали над вибором фотографій, підписами та текстами до книги. Нам поталанило знайти хорошу дизайнерку, яка одразу зрозуміла наш задум, та домовитись із друкарнею». Максим пригадує, що ночував в Олександра в спальнику на підлозі, так само як і у школі в оточеному місті, цілий день дивився фотографії з війни і часто зранку не міг зрозуміти, де він перебуває — у Сашиній квартирі чи знову в Іловайську.
«Ми залишилися живими там, де загинули інші. Ми пам’ятаємо і не можемо дозволити пустити це в забуття», — так звучить епіграф до книжки про Іловайську трагедію. Максим додає: «Ця книга для нас — це пам’ять про всіх, хто загинув в Іловайську, і пам’ять про Макса. Я відкриваю книгу і згадую хлопців, їхні імена та позивні, їхні жарти й усмішки. Важливо, щоб залишилася пам’ять, щоб було місце для розповідей про героїчні вчинки наших українських військових».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
В рамках грантової підтримки документальних фотографів від UAPP ми ділимось документальними проєктами фіналістів, які отримали грантову підтримку в попередньому сезоні. Цього разу ми презентуємо проєкт «Unicorn батальйон» українського документаліста Саші Маслова.
Нагадуємо, що до 28 серпня триває набір кандидатів на менторську та мікрогрантову програму від Української асоціації професійних фотографів, деталі участі читайте за посиланням.
Нижче розповідь ведеться від імені Саші Маслова.
Дощового червневого дня в центрі Києва прапори прайду, України та Європейського Союзу мокли під дощем. Близько 500 людей зібралися на Прайд-марш, що тривав лише годину й охопив приблизно сто метрів. Місто Київ та поліція надали дозвіл на проведення маршу, але обмежили його до півтора міського кварталу, посилаючись на питання безпеки.
Це не був типовий Прайд, який жителі Нью-Йорка, Берліна чи Амстердама очікували побачити на вулицях своїх міст. Перші два ряди учасників параду складалися з військовослужбовців та ветеранів, які тримали плакати із закликами до ЄС та інших партнерів України надати більше зброї. Інші плакати закликали припинити російський геноцид українців, забезпечити системи розмінування та звільнити захисників «Азовсталі» — військовополонених, яких утримують у Росії та піддають тортурам. Лунали гасла за рівність, за законопроєкт про легалізацію цивільних партнерств та захист прав ЛГБТК+-спільноти.
Тепер поруч зі своєю нареченою Діаною Гарасько Марія уособлює стійкість і непокору, пройшовши через шалені випробування на фронті та зіткнувшись із навальною гомофобією.
Марія Воля, 31 рік, і її наречена Діана Гарасько, 25 років, стояли в перших рядах, тримаючись за руки. Для Марії, військовослужбовиці 47-ї бригади, цей момент став довгоочікуваним.
Минулого року, 24 жовтня 2022 року, Марія здалася. Вона говорила телефоном з Діаною й сказала, що вирішила покінчити з життям. Вона планувала зробити це шляхом передозування Гідазепамом, селективним анксіолітичним бензодіазепіном, який зазвичай призначають для лікування тривожності та панічних атак.
Діана й Марія зустрічалися всього кілька тижнів. Пройшло близько трьох місяців з того часу, як Діана, цивільна волонтерка з Білої Церкви, написала Марії в Instagram, відповідаючи на одну з історій з брудних окопів під Бахмутом. «Як ти? Хоча, мабуть, це дурне питання, враховуючи твої обставини», — йшлося в повідомленні. Після кількох тижнів листування в інтернеті Діана приїхала до Краматорська й зробила пропозицію на першому побаченні.
Тепер вона слухала хрипкий голос Марії, яка промовляла своє останнє прощання. Діана в паніці набрала номер командира Марії. На щастя, він відповів на дзвінок. За кілька хвилин медики поспішали до Марії.
Через три тижні після спроби самогубства я вперше зустрів Марію. У кімнаті для відвідувачів у відділенні гострої психіатрії для жінок великого лікарняного комплексу за межами Дніпра вона сиділа за столом із пластиковою скатертиною, одягнена у флісову куртку з райдужним значком, не зовсім розуміючи, як вона тут опинилася.
«У мене більше немає дому, у мене немає жодних прав. За що я борюся?» — запитала вона мене. Її розчарування виникло через відчуття неприйняття і нерозуміння з боку її людей та країни навіть після майже десяти років служби.
Марія пішла доброволицею в армію у 22 роки, коли побачила, як Росія захоплює Крим і розпалює війну на Сході України. Її рідне місто Маріуполь було ненадовго захоплене проросійськими сепаратистами, і його звільнення стало однією з важливих перемог українців улітку 2014 року. Після підписання контракту вона швидко помітила ознаки сексизму серед солдатів навколо неї. Чула фрази на кшталт «війна — не місце для жінки» і бачила, як чоловіків-солдатів командири сприймали з більшою довірою та повагою.
Дівчина хотіла довести свою спроможність. Повна ідеалізму, Марія боролася за право бути направленою на фронт. Зрештою її відправили до Пісків як радіоспеціалістку у складі 56-ї бригади, де відбувалися одні з найзапекліших боїв за Донецький аеропорт.
Після активної служби вона залишилася в армії й була дислокована у своєму рідному місті в складі 56-ї бригади до зими 2022 року. Саме тоді Маріуполь став місцем жорстокого протистояння між оточеними українськими військами та масивною, панівною силою загарбницької російської армії. Після важких втрат її підрозділ разом із військовими з 36-ї морської бригади та 1-го морського батальйону забарикадувався на заводі «Ілліча». Вони намагалися прорвати оточення і покинути місто. Перша спроба з використанням бронетехніки провалилась. Друга спроба, цього разу пішки, вдалася. Вони змогли обійти російські патрулі та блокпости непоміченими й неушкодженими і вибратися з обложеного міста незадовго після півночі 12 березня.
Їх було 45 солдатів, які мовчки йшли посеред ночі. Попереду був важкий шлях через ліси й степи Донецької області, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Без мобільного зв’язку, з обмеженими запасами і без інформації про те, де саме знаходиться лінія фронту, вони рухалися крізь крижану пітьму.
Група ночувала в покинутих будинках, полювала на зайців і готувала курей, яких крали з безлюдних ферм. Вони розділилися на три групи по п’ятнадцять осіб, щоб уникнути виявлення, — одну групу пізніше захопили росіяни. А групу Марії російські солдати помітили на восьмий день їхнього маршу, коли вони намагалися перетнути річку поблизу села Старомайорське, за кілька кілометрів від підконтрольних Україні територій на той час. Відбулася перестрілка, і Марія отримала поранення в ліву руку. Але переправа через річку вдалася. Через п’ять годин після бою вони дісталися Великої Новосілки та українського блокпоста.
На межі непритомності з накладеним джгутом на руці Марію доставили до лікарні. 21 березня дівчина сиділа на лікарняному ліжку, її знімала на відео подруга Настя: Марія усміхалася й казала, що не може дочекатися поїхати в Дніпро і замовити їжу на виніс у McDonald's.
Але McDonald's у Дніпрі був закритий, як і більшість інших закладів. Країна боролася з масштабним вторгненням сусідньої держави, яка жадала захоплення територій, а постійно змінювана лінія фронту горіла. Україні потрібні були її солдати, і Марію знову відправили на передову, цього разу під Бахмут у Донецькій області.
Попередній досвід змусив Марію переосмислити багато речей, і вона вирішила відкрито говорити про свою сексуальність. Її поранення та усвідомлення того, наскільки все навколо неї крихке, змусили її більше не зважати на думку інших людей.
Марія зізналася у своїй гомосексуальності перед побратимами, а потім почала публічно розповідати про свій досвід, як бути квір-персоною в армії. Її пости в соціальних мережах про життя в окопах під Бахмутом привернули увагу як прихильників, так і критиків.
Гомофобні коментарі й повідомлення накопичувалися і настільки переповнювали її, що призводили до депресії. Вразливість дівчини через нещодавній досвід у Маріуполі, камінг-аут і повернення на фронт підштовхнули її до спроби самогубства. «Я більше не могла з цим справлятися. Навіть не хотіла намагатися...» — сказала вона.
Отримавши підтримку Діани, Марія потроху одужала і нещодавно перевелася до 47-ї бригади. Тепер вона служить на східному фронті, але взяла відпустку, щоб відвідати Київський Прайд. За день до маршу Прайду в Києві вона зустріла групу молодих людей, здебільшого підлітків, які тримали плакати на підтримку «традиційних цінностей», і почала з ними в дискусію, знімаючи себе на відео. Наступного дня під час Прайду вона тримала за руку свою наречену, не зважаючи на всіх, хто не схвалював її спосіб любити когось.
Коли промови завершились, а прапори й плакати згорнули, натовп почав розходитися. Не більше ніж за п’ять кварталів, на вулиці Хрещатик, кілька сотень людей — переважно молоді чоловіки в чорних футболках і худі — виходили з іншого зібрання на підтримку «традиційних цінностей». Дізнавшись про місце проведення Прайду, вони бігли й намагались прорватися до учасників Прайду, зіштовхуючись із поліцією. Цим молодикам було байдуже, що вони збираються битися з людьми, які активно захищають свою країну.
До війни більшість українців загалом мала несхвальні погляди на гомосексуальні союзи, але опитування показують, що громадська думка значно змінилася під час повномасштабного вторгнення. Останнє опитування, проведене Національним демократичним інститутом і опубліковане в лютому 2024 року, показало, що понад 70 відсотків позитивно відповіли на запитання: «Чи повинні ЛГБТК+-люди мати ті самі права, що й інші?». У 2019 році цей показник був нижчим за 30%.
Однак українське законодавство значно відстає. Незважаючи на багаторічну кампанію різних правозахисних та ЛГБТК+-організацій, а також на тиск з боку ЄС, Верховна Рада України досі не ухвалила закони про злочини на ґрунті ненависті, які включають акти проти геїв чи трансгендерних людей. Окрім того, жоден гомосексуальний союз не визнається законом, а Конституція України визначає шлюб як союз чоловіка та жінки.
Інна Совсун, 39-річна народна депутатка України від партії «Голос», намагається розв'язати найнагальнішу проблему для гомосексуальних пар під час війни, особливо тих, хто служить, — ухвалити закон, який надасть їм ті самі права, які, за українськими законами, мала б традиційно одружена пара. Одна з найнагальніших потреб ЛГБТК+-військовослужбовців у воєнний час в Україні — базове юридичне визнання їхніх партнерів або подружжя як членів сім’ї.
Наразі гомосексуальна пара, або будь-яка інша не гетеросексуальна пара, не має жодних юридичних прав як одиниця. Для військових сімей це має особливе значення у випадках смерті, зникнення безвісти, потрапляння в полон або серйозного поранення. Ваш партнер, з точки зору закону, для вас є чужою людиною, і отже, не може приймати юридичні, медичні, посмертні чи інші рішення, які в момент кризи мав би гетеросексуальний партнер.
Законопроєкт під номером 9103 був зареєстрований у Верховній Раді України у березні 2023 року, але досі не дійшов до голосування у залі парламенту. Він пройшов кілька важливих етапів, отримавши схвалення міністра юстиції та Міністерства оборони. Однак через півтора року з моменту реєстрації досі не зрозуміло, коли цей законопроєкт буде винесено на голосування, якщо взагалі буде. Наразі він, здається, безнадійно застряг у Комітеті Верховної Ради з питань правової політики, який повинен дати законопроєкту юридичну оцінку та вирішити, чи передавати його до парламенту, іншого комітету, чи взагалі відхилити.
Інна Совсун написала цей законопроєкт спільно з юристкою Марією Клюс, чий близький друг Петро Жируха є бісексуалом і служить в українській армії. Петро входить до невеликої групи українських військовослужбовців, які відкрито і публічно заявляють про свою сексуальну орієнтацію.
Петро, 28-річний музикант із класичною освітою, ніколи не уявляв, що опиниться в армії. Однак він відчув необхідність захищати свою батьківщину від російської агресії й добровільно записався до лав в ЗСУ після початку вторгнення.
Спочатку його сексуальна орієнтація не викликала проблем, але з появою гомофобних жартів Петро відчув, що йому потрібно адаптувати свою поведінку, щоб вписатися в нове оточення. Він сміявся з жартів і намагався бути частиною колективу. Якось командир сказав, що сподівається, що в його підрозділі немає «таких людей». Петрові стало недобре. Іншим разом один із солдатів його підрозділу сказав, що він би «вбив педераста», якби побачив такого.
Батьки Петра не знали про його сексуальну орієнтацію, як і його товариші по службі. Але в якийсь момент молодий чоловік втомився приховувати цю частину своєї ідентичності й наважився на камінг-аут. «Я обрав цю гетеро-маску і змушений був змінити свою мову, поведінку... Я більше не хотів цього робити», — каже він. У червні 2022 року, після чотирьох місяців служби, Петро зізнався людям зі свого підрозділу. Реакція була погана. Були погляди й перешіптування. Солдати не хотіли стояти з ним у черзі на душ чи сидіти поруч. Але поступово, розмова за розмовою, все змінилося. Той солдат, який казав, що «вбив би педераста», якби побачив, після зустрічі з Петром сказав, що тепер не зробив би цього. Він пояснив, що раніше ніколи не зустрічав гея.
Марія Клюс, подруга Петра й заступниця Інни Совсун, хвилювалася за нього. Петро думав, що подруга втратила сон через його камінг-аут. А одного дня Марія зателефонувала Петрові й розповіла про законопроєкт, над яким вони з Інною працюють. Хлопець був шокований. Він не міг повірити, що хтось готовий робити таку титанічну роботу, щоб захистити його та інших представників ЛГБТІК+. Хоча законопроєкт охоплює широкий спектр і приносить користь будь-якому цивільному партнерству, він сприйняв цей жест дуже особисто й захотів підтримати його, як тільки зможе.
На той момент про його сексуальну орієнтацію знали лише його товариші по службі, і спочатку Петро планував це так і лишити. Але після телефонної розмови з Марією він вирішив ініціювати державну петицію на підтримку законопроєкту. Це означало поставити своє ім’я на документі, який розкриє його сексуальну орієнтацію всім. «Якщо не зараз, то коли?» — запитав він себе.
Однак батькам Петро так і не розповів. Розуміючи, який вплив і публічність цей жест може мати, він знав, що його ім’я стане відомим, і не хотів, щоб батьки дізналися про це з новин. Петро зателефонував батькові й попросив увімкнути гучний зв’язок. Після короткого обміну новинами він сказав: «Мені треба розповісти вам щось дуже важливе», і зробив паузу, перш ніж сказати, що йому подобаються як чоловіки, так і жінки. Мама одразу закричала: «Петре, Боже мій, я думала, хтось помер!». А батько спокійно сказав, що завжди потисне йому руку, незалежно від того, хто йому подобається.
Серце Петра піднялося. Все його доросле життя він боявся цього моменту, і ось він настав — величезний камінь упав йому з душі.
За допомогою Неурядової громадської організації він створив петицію на підтримку законопроєкту №9103 і зареєстрував її на сайті Президента. Такі петиції не мають юридичних наслідків, але вони мають на меті продемонструвати підтримку з боку громадськості. Після того як петиція набирає 25000 підписів, вона потрапляє на стіл президента, який пише свої рекомендації та коментарі. Коли петиція з’явилась в інтернеті, почалася соціальна медіаістерія. Телефон Петра почав світитися кожні кілька хвилин — десятки повідомлень і дзвінків зі словами підтримки, вдячності та іноді недовіри. Тепер Петро зробив камінг-аут на всю країну.
«Я був вільним», — пригадує той час Петро. Солдат, який хотів «убити педераста», сказав, що підпише петицію.
Представники армії намагаються уникати теми прав ЛГБТК+, ніби це інфекційне захворювання, і коли обставини вимагають розв'язання будь-яких питань щодо геїв або трансгендерних військовослужбовців, Міністерство оборони та представники армії зазвичай намагаються все заперечувати. У примітці про не підтримку законопроєкту №9103, яку Міністерство оборони опублікувало незабаром після його запровадження, спочатку зазначалося, що «інформація про тисячі військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити свої стосунки з одностатевими партнерами, викладена в пояснювальній записці до проєкту закону, потребує додаткового вивчення через відсутність відповідних даних у Міністерстві оборони України».
У ході цього додаткового вивчення, яке багато ЛГБТК+-активістів назвали незграбним і жахливим, Міністерство оборони вирішило провести дослідження, опитавши деяких військовослужбовців, фактично запитуючи: «Ви гей?».
«Анкета для вивчення питань сексуальної орієнтації, необхідності реєстрації цивільних партнерств і питань у цій конкретній сфері» — друкована форма, що містить сім запитань про гендерну дискримінацію в підрозділі, де служить респондент; сексуальні переваги у виборі партнера; і питання про те, чи потенційно зіткнеться респондент, який перебуває у стосунках з особою своєї статі, з «проблемами» зі спадщиною, якщо його поранять, уб'ють або оголосять зниклим безвісти.
Максим був одним із військовослужбовців, які отримали цю анкету. З того, як він описав процес анкетування, постає картина відсутності освіти, емпатії та елементарної скромності в людей, які це анкетування проводили.
Максим, не відкритий гей у лавах Повітряних сил України, розповідає, як одного ранку старший офіцер у його підрозділі роздав анкету без будь-яких пояснень. Атмосфера була така, що з’явились образливі жарти на адресу гомосексуалів. Декілька авіаторів відмовились заповнювати анкету. Пізніше Максим побачив одну анкету, що лежала на столі, у ній великими буквами було написано «Я НЕ ПЕДИК». Офіцер повернувся пізніше, щоб зібрати анкети, іноді він заглядав у ці анкети, беручи їх у пілотів. «Це було знущання з анонімності», — згадує Максим. Пізніше той самий офіцер повернувся з кількома додатковими анкетами, стверджуючи, що їх треба заповнити для виконання норми. Кількох авіаторів саме не було — отримали поранення чи пішли у відпустку — а командування вимагало точну кількість анкет. «Хто хоче допомогти з тестом на гомосексуалізм?» — запитав офіцер.
Неясно, якою була подальша доля цього опитування та чи призвело воно до якихось результатів. Орган, відповідальний за питання рівності в Збройних силах України, — Департамент гуманітарної підтримки Міністерства оборони України — не відповів на численні спроби зв’язатися з ними щодо цієї статті. Після спілкування з чотирма співробітниками МО, жоден з яких не захотів говорити відкрито, і після перегляду документів Міністерства онлайн я не знайшов жодної офіційної програми, присвяченої боротьбі з дискримінацією ЛГБТК+-персоналу чи освіті військовослужбовців з питань ЛГБТК+. Міністерство оборони має гарячу лінію для сексуального насильства і насильства загалом, а також механізми для його розгляду.
Відкритий гей-співробітник Міністерства оборони, який також не захотів говорити відкрито, сказав, що особи, відповідальні за питання рівності та гендеру, часто не мають базових знань про все, що виходить за межі інструкцій Міністерства.
Водночас ця ж людина сказала мені, що вони розуміють — є набагато нагальніші питання для країни в умовах війни, і якщо проблема для Збройних сил не досить критична і не потребує термінового вирішення, її часто відсувають на задній план.
Питання щодо ЛГБТК+-спільноти в Україні вже створювали певні проблеми для чинного уряду. Недавнє рішення Європейського суду з прав людини стосувалося двох українців, Андрія Маймулахіна та Андрія Марківа, які стверджували, що український уряд відмовив їм у таких же правах, як і гетеросексуальним парам. Пара спільно проживає з 2010 року, але не змогла зареєструватися як домогосподарство. Згідно з їхнім поданням, вони намагалися зареєструватися як подружжя сім разів, але всі заявки були відхилені. Після російського вторгнення в лютому 2022 року пан Маймулахін приєднався до Національної гвардії й прослужив рік, перш ніж звільнився через проблеми зі здоров’ям.
Український суддя в Європейському суді Микола Гнатовський проголосував на користь позивачів. На своє виправдання український уряд використав законопроєкт №9103, стверджуючи, що Україна вже імплементує необхідні закони для захисту одностатевих пар. Однак суд відхилив цей аргумент, зазначивши, що законопроєкт ще не став законом. Рішення Європейського суду тепер є серйозною проблемою для українського уряду. Окрім відшкодування, яке вони мають виплатити парі, це тепер серйозний виклик на шляху до бажаного членства в ЄС.
Але від брюссельських судів до київських урядових коридорів і до брудних окопів під Авдіївкою пролягла велика відстань. Поки законодавці, генерали та судді зважують, ЛГБТК+-українці, які служать, стикаються не лише з відсутністю визнання з боку закону, а й із серйозною дискримінацією. Їхні історії й особисті страждання часто зникають у безодні нескінченних смертей і руйнувань, що стрясають країну кожен день. «Це не на часі», — звучить у коментарях соціальних мереж від критиків. «Це не на часі», — повторюють законодавці в Комітеті з правової політики, згідно з протоколами останніх засідань щодо законопроєкту №9103 у липні 2024 року. Попри те, що законопроєкт перебуває на розгляді понад рік, він досі не був проголосований.
Але для таких людей особисті травми відсутності визнання чи поваги до їхньої особистості надзвичайно актуальні. До того ж ці питання присутні постійно.
Геннадій Апрозимов, 25-річний бісексуальний білорус і солдат Міжнародного легіону, перетнув український кордон теплої липневої ночі 2020 року. Він мав документи, що свідчили про в’їзд до країни для медичної процедури. Упакувавши невелику кількість речей — капці, шампунь та кілька пар білизни — він взяв з собою лише один рюкзак.
П’ять днів тому, коли Геннадій був вдома у Мінську, йому подзвонили з найближчого поліцейського відділку і попросили з’явитися на «дружню розмову». Він знав, що це означає. Декілька його друзів, які ходили на такі розмови, отримали погрози ув’язнення, якщо продовжать будь-яку «рецидивістську» діяльність, а декого вже ув’язнили.
Білоруська влада посилювала тиск на будь-яку форму опозиції після тривалих антиурядових протестів у країні цього літа, одного за одним кидаючи активістів за ґрати. Журналістів, студентів, лікарів та професорів коледжів затримували у їхніх квартирах або на вулиці, починаючи з тих, хто був найбільш помітним.
Геннадій був активним учасником протестів, і в кількох публікаціях у соціальних мережах він зазначався як організатор; хлопець знав, яку роль для нього вже підготувала білоруська влада. Тому зібрав сумку і з допомогою BYSOL, організації, яка допомагала білоруським дисидентам виїхати з країни, вирушив до Києва.
Нова домівка підійшла Геннадію. Через кілька місяців він перестав лякатися чорних вантажівок і людей у поліцейській формі. Він знайшов місце для проживання і продовжив свою активістську діяльність із Києва. Хлопець оточив себе людьми з діаспори, яка значно зросла після нової хвилі репресій у Білорусі. «Я продовжував боротися за Білорусь», — говорить він про той період у Києві.
Але Геннадій не планував боротися за Україну. Український уряд продовжував загравання з диктатурою Лукашенка, і хоча багато білоруських емігрантів опинилися в Києві, шукаючи захисту від режиму, тут не було безпечно. Безвізовий режим і м’яка безпека дозволили російським та білоруським розвідслужбам практично безперешкодно діяти в Києві. У серпні 2021 року один з найактивніших білоруських активістів, Віталій Шишов, був знайдений повішеним у лісі неподалік від свого дому. Смерть була класифікована як вбивство, і злочин досі не розкрили. У 2022 році Денис Стаджі, білоруський журналіст, критично налаштований до білоруського режиму, який жив в Україні з 2018 року, був побитий, катований і накачаний наркотиками впродовж кількох днів у власній квартирі в Києві. Коли Денис перестав відповідати на дзвінки дружини, вона приїхала до Києва з їхнього сімейного укриття на заході України й знайшла його непритомного, зв’язаного та загорнутого в пластикові пакети, за крок від смерті. Їхню квартиру перевернули догори дриґом, а електронні носії інформації вкрали. Підозра впала на білоруських агентів, але українська поліція не арештувала нікого у зв’язку з нападом і катуванням.
Геннадій бачив війну в Україні як початок визволення Білорусі. У березні 2023 року він записався до Міжнародного легіону, частково мотивований думкою про те, що він здобуде досвід для продовження боротьби за визволення Білорусі від диктатури, коли настане час. Після трьох місяців підготовки його направили на північний кордон з Росією, а потім він приєднався до боротьби на Східному фронті.
Геннадій був відкритим з людьми щодо своєї сексуальної орієнтації. Це викликало проблеми в минулому — особливо конфлікти з його релігійною родиною. Але в структурі армії він відчував, що небезпечно відкрито говорити про цей бік свого життя. Склад Міжнародного легіону — це здебільшого іноземні добровольці, в основному американці і європейці, які в середньому мають прогресивніші погляди, з українськими командирами, які значно консервативніші і, за словами Геннадія, іноді відкрито гомофобні. «Я намагаюся уникати цієї теми взагалі, — розповів мені хлопець, — я не хочу бути застреленим у спину».
Це здається надто драматичним страхом, але в середовищі, яке звикло до насильства і де гомофобія — поширене явище, бути геєм справжня загроза. У війні ти покладаєшся на людину поруч для свого добробуту і часто для збереження власного життя.
Отже, крім бути мужнім і подавати приклад, для військовослужбовця, відкритого щодо своєї сексуальної орієнтації, це часто означає носити мішень на спині.
Коли Геннадія перевели на новий пост у грудні 2023 року, новий заступник командира батальйону помітив на його формі нашивку з єдинорогом — символікою об'єднання «Українські ЛГБТ+-військові за рівні права», і запитав його: «Що це за фігня в тебе на одязі?»
Геннадій утримався від коментарів. Його життя залежало від рішень, які цей командир прийме в майбутньому.
Нашивки з єдинорогом стали об’єднавчим символом та ідентифікаційною ознакою ЛГБТ+-спільноти серед військовослужбовців Збройних сил України. Їх зробило об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права" — громадська організація, яка бореться за права квір-членів Збройних сил України, як відкритих, так і прихованих. Вона налічує близько 400 членів, з яких менше чверті є відкритими. Віктор Пилипенко, засновник організації та перший відкритий гей в українській армії, — на передовій захисту тих, хто вирішив відкритися, і тих, хто ще не готовий це зробити.
Ці нашивки не несуть жодного специфічного значення, крім того, що свідчать про відкритість щодо своєї сексуальної орієнтації. Однак вони відкривають двері як для союзників, так і для гомофобів. Носячи такі нашивки на формі, ці солдати приймають певний рівень ризику стати мішенню.
«Я знаю, що в армії є геї, які не зацікавлені в приєднанні до нашої групи, можливо, тому що не знають про нас або не хочуть потенційної небажаної публічності», — каже Віктор. Бувши відвертим сам, він отримав численні публічні атаки, переважно від представників консервативних груп, правих організацій, коментаторів, а також членів духовенства.
Найновішим скандалом стало відкликання нагороди, яку Українська православна церква вручила кільком членам підрозділу Віктора з 72-ї механізованої бригади за «самопожертву і любов до України», а потім відкликала медаль, заявивши, що Філарет «не знав про гріховні тенденції» одного з лауреатів. Потім було зазначено, що «Патріарх Філарет і Українська православна церква без винятку займають принципову негативну позицію щодо гріха Содому і засуджують пропаганду так званих одностатевих шлюбів». Після цього ганебного повороту з медаллю кілька членів 72-ї бригади повернули нагороду, більшість з різкою публічною критикою церкви.
Це не перший і, ймовірно, не останній випадок непорозумінь і напруги через розділення в українському суспільстві з питань ЛГБТК+. Віктор став мішенню не тільки для критиків всередині країни, але й для російської пропаганди, яка має звичку зображати гомосексуальність як один з отруйних плодів зловісного Західного світу.
Влітку 2021 року, навіть до початку повномасштабного вторгнення в Україну, риторика Ольги Скабєєвої, російської пропагандистки й коментаторки на російському ТБ, справила особливе враження, коли вона оголосила у своїй програмі, що «Президент Володимир Зеленський, за порадою американського лідера Джо Байдена, відправляє “колони українських гомосексуалістів на Донбас”». Це було засновано на ранішій заяві на фейсбук-сторінці об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права", де говорилось: «Ми запрошуємо мотивованих ЛГБТК+-людей, військовослужбовців, спеціалістів, а також людей, дружніх до ЛГБТК+-спільноти, які хочуть підписати контракт з одним з мотострілецьких підрозділів Збройних сил».
Оголошення одразу було підхоплене правими й консервативними силами в Україні та в підсумку потрапило на російське телебачення. Так виникла абсолютно вигадана історія про «Батальйон єдинорогів».
Віктор знову був жорстко розкритикований в Україні як «агент Кремля», що одночасно підливало масла у вогонь безперервної пропагандистської машини Москви. Ні «Батальйон єдинорогів», ні рота, дружня до ЛГБТ, так і не були створені, але Віктор продовжував свою боротьбу. Він згадує слова одного командира, з яким служив, який сказав йому: «Якщо гомосексуали створять свою частину і назвуть її батальйоном єдинорогів, то я їх прийму». У відповідь на критику і вигадки був створений логотип ЛГБТ-військових (LGBT Military), що зображає єдинорога.
Боротьба Віктора є частиною боротьби інших членів спілки. Одним з найяскравіших став випадок колишнього матроса Павла Лагойди.
Павлові 23 роки, і зараз він живе в Києві. Хлопець — один з найактивніших членів Спілки ЛГБТ-військових, але, як і Віктора, його переслідували і піддавали репресіям за свою відкритість. Так само як і Віктор, він страждав через своє бажання бути відкритим.
Після того як його мати виключила Павла з родини через його камінг-аут, хлопець вступив до Військово-морських сил. Це сталося у вересні 2021 року, коли йому було лише 19. Велика війна нависла над Україною. Через кілька місяців, коли ракети сипались на міста і села по всій країні, мати зателефонувала Павлові: «Я приймаю тебе таким, яким ти є, — сказала вона плачучи, — просто повернись додому живим». Павло дивувався, чому саме війна і його служба змусили матір оцінити його і прийняти його, але тепер Павло мусив йти на війну.
За словами Павла, проблеми з його командиром, лейтенантом-майором Леонідом Бондаренком, почалися незабаром після того, як той дізнався про сексуальну орієнтацію хлопця. Павло розповів, що його викрили інші матроси в його каюті, коли він залишив телефон розблокованим і відкритим на листування з колишнім. Повернувшись до каюти, хлопець побачив своїх товаришів по службі, вони сміялися. «Так ти, блін, п**ар?» — усміхнувся один з них до Павла.
Незабаром про це дізналися всі, включаючи його безпосередніх керівників. Лейтенант Бондаренко не тільки дозволяв іншим солдатам бити Павла, але й сам став кривдником. Спочатку це було у вигляді насмішок про його сексуальність і вербального домагання, але згодом це переросло в фізичне насильство.
Перше побиття сталося під час нічного чергування весною 2022 року, коли лейтенант Бондаренко підійшов до Павла й усно відчитав його за те, що він дивився на телефон. Павло розповідає, що між ними зав'язалася сварка, лейтенант Бондаренко повалив його на підлогу і побив. Друге побиття сталося пізніше, у листопаді, на очах у свідків — цього разу через сварку щодо найкращого способу розвантаження вантажівки. Командування Бондаренка не змогло ігнорувати це і перевело Павла, але не покарало Бондаренка.
Листування між Павлом і його командиром нестабільна. Пан Бондаренко називає Павла «соціопатом» і говорить, що його слід вивчати для медичних журналів через його «хворобу». Павло відповідає ненормативною лексикою й погрозами подати до суду на нього і на частину. Потім розмова переходить у рівний тон в обговоренні звітів і питання про переведення й демобілізацію. Без відповіді лишаються повідомлення і дзвінки спочатку з боку Павла, потім з боку пана Бондаренка.
Судячи з телефонних і паперових розмов між ними, здається, що пан Бондаренко не хоче, щоб Павло кудись переходив, і насолоджується своєю владою над підлеглим, завдаючи йому регулярних витончених тортур. Він посилає його на безглузді завдання, на різні медичні та психологічні обстеження, але не дозволяє йому перевестися або змінити контракт. Павло говорить, що його направили на дві психіатричні експертизи, де лікарі без обстеження встановили діагноз, який класифікував його як «непридатного до активної служби». Лейтенант Бондаренко каже, що психіатричні оцінки це не його ініціатива, вони були проведені незалежно, оскільки матрос Лагойда намагався перевестися на контрактну службу і змінити підрозділ.
Павло пізніше подав апеляцію через Міністерство оборони і його направили на обстеження в Київ, де рішення скасували й визнали хлопця здоровим і придатним до активної служби. Адвокат Павла підтверджує його розповідь.
Лейтенант Бондаренко стверджує, що ніколи не бачив остаточного діагнозу психіатричної оцінки, яку Павло отримав після апеляції, хоча в приватному листуванні з Павлом він визнає, що бачив результати, одночасно звинувачуючи Павла в тому, що вони підроблені.
Лейтенант Бондаренко також сказав мені, що моряк Лагойда був поганим і непокірним солдатом, і його били не за те, що він був геєм, а за загальне ставлення та поведінку. Лейтенант також звинуватив підлеглого у сексі за гроші з іншими моряками. Сам не заперечував, що бив його.
Навесні 2024 року президент Зеленський підписав закон, що дозволяє демобілізацію всіх призовників, які почали обов'язкову службу до лютого 2024 року. Павло в цей час безрезультатно намагався змінити частину. Він скористався можливістю й подав документи на звільнення. Через місяць, покидаючи свою базу, він показав середній палець. Він звільнився від тирана.
Булінг, переслідування та навіть фізичне насильство не рідкість в армії. У багатьох випадках доля вразливої людини під чиїмось командуванням залежить від того, як командир справляється з ситуацією. За відсутності освіти з теми LGBTQ+ серед рядового складу Збройних сил України, часто все зводиться до того, чи дозволить командир зловживання, або, як у випадку Павла, сам буде їх чинити.
Але так буває не завжди.
Олександр Жуган, 39 років, та Антоніна Романова, 38 років, зустрілися в ясний і теплий вересневий день 2014 року. Один з тих осінніх днів, коли ще намагаєшся зловити останні відтінки зникомого літа. Це була інша ера в Україні. Про це свідчило те, що вони познайомилися через російський сайт знайомств, який все ще був доволі популярний в Україні, навіть коли Крим був анексований, і вже розпочалася війна на Сході України.
Антоніна нещодавно переїхала до Києва з Криму, де після активної участі у проукраїнських протестах потрапила до списків для арешту. Один з її друзів-активістів, Олег Сенцов, порадив їй покинути півострів. Вона це зробила, в той час, як Олег залишився, а пізніше був арештований і ув'язнений на п'ять років за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі.
Олександр не був у святковому настрої того вечора. Він повертався із зустрічі, на якій розраджував друга, бо його дитині діагностували складну форму аутизму. Антоніна була одягнена в старомодну в'язанку куртку поверх светра. Олександр подумав, що вона має смішний вигляд. Вони прогулювалися з великими стаканами з їжею на виніс, пили лате і говорили. Як з'ясувалося, у них дещо спільне: діти з інвалідністю, їхня байдужість до розбитої інфраструктури Києва та любов до театру і мистецтва. Вони розмовляли про складне дитинство Антоніни, численні операції, які вона пройшла в дитинстві, та її шлях з втраченого дому в Криму до столиці. Вони сиділи біля групи підлітків, захоплюючись їхньою музикою з переносного динаміка. Вони сіли на останнє метро додому.
Через десять років Антоніна й Олександр ділять кімнату в занедбаному будинку за кілька кілометрів від активного фронту. Це була довга подорож від їхнього першого побачення в той теплий київський вечір. За їхніми плечима — експериментальна театральна трупа, яку вони започаткували, п'єси й вистави, які вони ставили разом і окремо, нескінченні вечірки та довгі ночі після прем'єр. Їхнє життя було насиченим: викладання, виступи, кохання. Вони отримали маленьку квартиру разом і були щасливі.
З цієї квартири вони дзвонили своїм акторам, щоб скасувати виставу 24 лютого взимку 2022 року.
Велика війна прийшла у їхнє життя. Тієї ночі Антоніна спитала: «Приєднаємося?» і Олександр неохоче погодився. Наступного дня вони підписували свої імена в листах волонтерів у місцевій територіальній обороні. Там були чоловіки й жінки різного віку — деякі виглядали так, ніби прийшли прямо з роботи; хтось приніс свої речі в валізі, кремезний чоловік у капелюсі ковбоя, а один хлопець приніс мисливську рушницю.
Дивлячись на цю різнорідну публіку, Олександр подумав: «Якщо вони можуть це зробити, ми теж можемо».
Страх не бути зрозумілим, безумовно, був. «Я думав: будуть ці бойові м'ясники, а я — маленький театральний викладач» — говорить Олександр. Але на їхнє здивування, їхній статус як квір-пари був сприйнятий з розумінням. Вони були відкритими з початку їхньої служби, і чутки поширилися. До того часу, коли їх відправили на південь після кампанії в Києві, їхні командири й товариші по службі вже знали, що «ці геї» служать з ними.
Наприкінці травня 2022 року їхню роту відправили до Миколаєва. Антоніна з Олександром відзвітували на ранковій лінійці, де представився новий старший сержант. «Я знаю, що серед ваших є геї», — рикнув він. Серце Антоніни впало. «Мене не хвилює! Якщо ви хороші солдати, проблем не буде». Він додав: «Я не потерплю жодної дискримінації».
Без офіційної політики щодо одностатевих пар з боку Міністерства оборони такі питання залишаються на розсуд командирів нижчого рангу. Деякі, як той старший сержант, розглядають це як потенційну проблему серед свого складу і ставлять все на свої місця з самого початку, але найчастіше це лягає на плечі таких людей, як Олександр та Антоніна, щоб навчити своїх товаришів по службі питанням ЛГБТК+.
«Це не наша робота навчати їх», — каже Олександр. Але коли він починає говорити про ЛГБТК+-спільноту в інтернеті, то стикається з критикою, часто від військових, що він використовує свою форму для пропаганди ЛГБТК+цінностей. І це його дратує. «Я б мав набагато ширшу платформу десь ще, щоб боротися за рівні права, — зазначає Олександр, — а моя мета в армії така ж, як і в усіх інших тут: виграти цю війну».
Таким чином, кожен індивідуальний досвід є відмінним і залежить від освіти та упереджень командира. Антоніні й Олександру пощастило на кожному етапі їхньої служби. У червні 2022 року їм представили нового командира, який спитав Антоніну, які займенники йому слід використовувати при зверненні до неї. «Це було його перше питання до мене, — згадує Антоніна, — я була вражена».
Антоніна є небінарною особою, яка використовує займенники «вона/її». Вона та Олександр надзвичайно близькі, хоча вони припинили стосунки приблизно рік тому. «Ми були разом 10 років, пройшли через вогонь і воду, — говорить Антоніна. — Я впевнена, що ніколи не матиму більш тісного зв'язку з кимось іншим у цьому житті».
Вони сидять разом у тьмяному приміщенні так, як сиділи десять років тому на холодному асфальті, слухаючи, як підлітки грають музику, з лате у паперових стаканчиках на тому теплому київському вечорі. Активний фронт, де вони були кілька годин тому, знаходиться всього за коротку поїздку від них. Вони повторять цю поїздку незабаром після мого від'їзду, не як пара, закохані або старі друзі, а як два військовослужбовці Збройних Сил України, що вирушають на чергове завдання, борючись за свою країну і за своє право бути такими, якими вони є, для себе та для майбутніх поколінь. Попри труднощі, які вони пережили, їхня любов допомагає їм триматися. Вона бореться за них так, як вони борються за свою країну.
Любов також підтримувала Анну Кажан протягом всього її життя. Анна медикиня у 47-й бригаді і людина, яка більшу частину життя йшла всупереч загальній течії. Її позивний Кажан не просто так. Їй подобається як звучить цей позивний, ба більше — подобаються самі кажани. Анні зараз 31 рік, і вона вивчає нічних крилатих створінь зі своїх ранніх 20 — здобула диплом бакалавра з молекулярної біології та біотехнології й закінчила магістратуру з вертебральної зоології. Вона була на 4-му семестрі в Генті, Бельгія, вивчала тропічну біорізноманітність та екосистеми, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ця подія змусила її повернутися в Україну і вступити до армії, про що вона ніколи б не подумала раніше.
Якби у словнику була ілюстрація для лівого активіста в Україні, то це, мабуть, була б саме Анна. З підліткового віку вона активно долучалась до лівого руху рідного Харкова. Брала участь в організації анархістського сквоту (який також допомагав розміщувати активістів ЛГБТК+, а також переміщених осіб з анексованого Криму та східних регіонів України у 2014 році), була співзасновницею Харківського Прайду, організації, що захищає права ЛГБТК+ в Україні, та брала участь в організації першого Прайду в Харкові у 2019 році.
Той перший Прайд був переломним моментом у її житті. На площі Свободи в центрі Харкова вона стояла серед близько 2000 інших активістів, які прийшли підтримати захід. Навколо них були поліцейські у щитах і ряд вантажівок, які відокремлювали їх від іншої групи людей — правих активістів з різних організацій, включаючи Freikorps, «Національний корпус» і «Традицію та порядок». «Кожен Прайд ці праві хлопці використовують як тренувальний захід, — говорить Анна з часткою чорного гумору. — Вони збираються разом, зустрічаються, розважаються і показують, на що здатні».
І того дня вони були здатні на багато насильства. Вони вступили в сутички з поліцією та активістами ЛГБТК+, один підліток отримав важкі ушкодження в сусідньому парку, і кілька людей були заарештовані. Це зробило хвилі в українських медіа, посольство США в Україні видало заяву-засудження, а Amnesty International написала публічну заяву.
Через чотири роки, коли Анна вже була в 47-й бригаді, вона зустріла Костю, який служив у її медичному підрозділі. Костя також був на площі Свободи у 2019 році, тільки він був на іншому боці барикад. Захоплений правими поглядами, він був частиною Freikorps — праворадикальної групи, яка того дня воювала з поліцією і полювала на учасників параду. Костя й Анна розмовляли, намагаючись зберігати безпечну відстань. Ці розмови стали регулярними. Костя був інтелектуалом, який писав вірші, що різко контрастує з іншими правоорієнтованими людьми, яких Анна зустрічала у своєму житті через службу.
Одного разу, намагаючись підсумувати одну з цих розмов, Костя вказав на бойову карту, що висіла на стіні їхнього медичного штабу. «Це єдине, що має значення зараз», — сказав він.
Вони обговорювали інцидент з однією із засновниць Харківського Прайду, Анною Шаригіною, яка публічно висловилася проти перейменування вулиці в Харкові на честь Георгія Тарасенка, який був членом Freikorps і загинув під час боїв біля Харкова в березні 2022 року. Тоді Шаригіна написала у фейсбуці, що Тарасенко був відомою правою фігурою і насильницьки переслідував активістів ЛГБТК+ кілька разів. Її пост також викликав питання — ким мають бути люди, яких українці увічнюють в пантеоні героїв цієї війни, і що можна списати чи пробачити тим, хто віддає своє життя за захист країни.
Це був тонкий пост, який спровокував жваву, але складну дискусію, наповнену ненавистю та погрозами, а також словами підтримки пані Шаригіної. Легко зрозуміти її мотивацію — люди на кшталт Георгія Тарасенка були загрозою для неї самої. Він не просто був проти одностатевих шлюбів чи рівних прав для ЛГБТК+-людей — він чинив насилля, переслідував її та людей, за яких вона боролася. Але Георгій Тарасенко також загинув у боротьбі з росіянами, що вдерлися в їхнє місто, щоб окупувати його і зробити частиною Росії, де будь-яка активність ЛГБТК+ тепер криміналізована.
В умовах воєнного часу в Україні армія стала відображенням самого українського суспільства; це країна в країні — зі всіма своїми складнощами і внутрішніми конфліктами, багатьма голосами й таборами. Десятки тисяч людей з усіх верств життя добровільно вступили, були мобілізовані та призвані за останні два з половиною роки. І так само як в українському суспільстві, в Збройних силах України люди ЛГБТК+ є меншиною — меншиною, яку легше цькувати і дискримінувати, але яку потрібно захищати.
Анна Кажан не погодилася з фейсбук-постом своєї колишньої колеги, з якою вони організовували Харківський Прайд у 2019 році. Але вона знає, що таке бути загроженою, критикованою та сперечатися через те, ким вона є. Нещодавно вона опинилася в машині з черговим прихильником крайньоправої ідеології по дорозі до медичної бази Азовського підрозділу. Її колишня дівчина працювала там і організувала візит. Анна жартувала, що це ЛГБТ-спільнота приносить крайніх правих на базу «Азову». Вони говорили про проблеми й цінності. Вони сперечалися та жартували.
«На наступному Прайді ми скинемо заряд з дрона на вас», — сказав правий хлопець сміючись. «Ми встановимо глушилки», — відповіла Анна. І потім настала тиша. Вони обоє знали, що можуть не дожити до наступного Прайду. Вони продовжували їхати.
Над матеріалом працювали:
Дослідник теми, автор тексту: Саша Маслов
Переклад: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Саша Маслов народився в Харкові. Живе і працює в Нью-Йорку. Його роботи були представлені на різних майданчиках Європи й США. Співпрацює з відомими виданнями, серед яких The Newyorker, Guardian, New York Times, Wall Street Journal, Esquire, Forbes та інші. У вільний від роботи час займається своїми персональними проєктами, наймасштабнішим з яких на сьогодні є проєкт «Ветерани», заради якого за 5 років фотограф побував у більш ніж 20 країнах світу.
UAPP у партнерстві з Ukraїner продовжує цикл публікацій важливих фотографій минулого місяця, що стосуються ключових подій в Україні.
Військовослужбовець 148 артилерійської бригади ДШВ поруч із гарматою на позиції у Донецькій області. Липень 2024 року. Фото військовослужбовця ЗСУ Євгена Борисовського.
Вид на зруйноване місто Торецьк у Донецькій області. По всій лінії фронту ведуться запеклі бої, місто Торецьк є одним з основних напрямків удару. Російська армія намагається цілком знищити місто, щоб захопити його. Липень 2024 року. Фото Анатолія Степанова.
Лікарка допомагає розбирати завали після російського ракетного удару по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві. В той день російська армія завдала масованого ракетного удару по Україні, зокрема по Києву. Внаслідок атаки загинули 47 людей, десятки були поранені. Липень 2024 року. Фото Юлії Кочетової.
Батьки з дітьми переховуються у підземному бомбосховищі лікарні після ракетного удару по «Охматдиту» у Києві. Липень 2024 року. Фото Олександра Магули.
.jpeg)
Військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади лежить на операційному столі польового шпиталю неподалік лінії фронту у Донецькій області. Липень 2024 року. Фото солдата-фотографа Олега Петрасюка.
Труну з тілом убитої політичної діячки Ірини Фаріон виносять із Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Напередодні Фаріон була вбита невідомим чоловіком неподалік свого дому у Львові. Липень 2024 року. Фото Іви Сідаш.
Військовослужбовці 12 бригади Національної гвардії України палять фаєри в пам'ять про загиблих побратимів в Оленівці. Згідно з інформацією українських правоохоронних органів, російські окупаційні війська підірвали один із бараків табору у селищі Оленівка, в якому утримували полонених військовослужбовців бригади «Азов». Тоді загинуло щонайменше 58 осіб, 120 були поранені. Липень 2024 року. Фото Єфрема Лукацького для Associated Press.
Президент України Володимир Зеленський фотографується з працівницями одного з заводів легкої промисловості у Волинській області. Липень 2024 року. Фото Олександра Рупети.
Поєдинок української фехтувальниці Ольги Харлан на Олімпійських іграх 2024 у Парижі. Липень 2024 року. Фото Миколи Синельникова для Національного олімпійського комітету України.
Сили протиповітряної оборони відбивають атаку безпілотників по Херсону. Липень 2024 року. Фото Івана Антипенка.
Фотографка зі Львова Марта Сирко створила серію світлин з українськими ветеранами, які втратили кінцівки на війні. Свій проєкт «Скульптурний» авторка присвятила мистецтву за мотивами давньогрецьких статуй. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує розмову з авторкою та її світлини.
— Марто, ким ви самі себе позиціонуєте? Хто ви?
— По суті, все життя я займаюся фотографією, тому позиціоную себе як фотограф. Також я захоплююсь історією мистецтва, зокрема викладаю історію мистецтва.
— Розкажіть, над якими проєктами ви працювали до повномасштабного російського вторгнення?
— Так склалося, що впродовж десяти років я фотографувала весь час у стилі ню. Я працювала з тілесністю. Але десь із 2019–2020 років до мене прийшло глибше усвідомлення тілесності й прийняття. Тіла́ людей дуже різноманітні. Оце модне слово «diversity» прийшло і до мене, тож я почала вивчати його з допомогою фотографії. Я фотографувала старших людей оголеними, зокрема своїх бабусю з дідусем. Вони не мали вибору і погодилися на зйомку, але тільки через те, що їм подобалося, що я роблю. Мені здається, я естетизую будь-яке тіло, до якого доторкаюся. Можливо, це вплив Ренесансу чи бароко. Я намагаюся будь-яке тіло подати більш живописно й естетично. Навіть якщо це документалістика, я все ж хочу додати якусь ноту арту.
Також я знімала різні проєкти з дітками з синдромом Дауна. Це теж був для мене виклик. Коли я задумувалась про материнство, у мене виникало багато внутрішніх питань, і таким чином утворився проєкт, який називався «Сонце всередині». Зараз, до речі, дійшли до того, що вже не можна називати діток з синдромом Дауна «сонячними». Я з цим погоджуюсь. Мені подобається те, що я зараз бачу в суспільстві стосовно інклюзії: ми вчимося правильно говорити, мислити та співіснувати між собою.
Для себе я відкрила багато моментів. Наприклад, люди не могли прийняти те, що я фотографувала жінку, на їхній погляд, із надлишковою вагою. Вона займалася спортом, їй подобалось її тіло, вона жила щасливо, проте її повнота людям муляла око. Мені було цікаво, чому люди на це так реагують. Потім я знімала жінку, яка мала величезні рубці та розтягнуту шкіру після народження дитини і, наприклад, до неї було значно позитивніше ставлення. У мене виникало багато питань також щодо фемінізму і його розвитку в Україні. А потім сталася велика війна.
— Люди, які приходять до вас на фотосесії, впевнені в собі чи вразливі? Ваші фотографії допомагають їм якось по-іншому подивитися на себе? Можливо, прийняти себе?
— У мене завжди була більша емпатія до жінок, тому що так склалося, що у нашій культурі, все-таки існує певне ставлення до зовнішності. Люди живуть з комплексами. Я не думала, що буду з цим якось пов'язана і працювати ще й психологічно: намагатись розкрити людину під час зйомки й акцентувати на красивих частинах її тіла, естетично привабливих. Ніколи не думала, що буду пояснювати жінці, що вона красива й у неї немає проблем. Мені зустрічались жінки, яких довелось переконувати: «Ти просто зустріла не ту людину. Вона зламала тобі психіку, а ламати було нічого, бо в тебе все добре. З тобою все гаразд! Ти занадто придираєшся!». Під час фотосесій я завжди намагаюся підтримати своїх героїв, пояснити їм, що все гарно. Загалом мені завжди дуже хочеться сказати, що всі люди красиві, щоб вони спокійно жили.
— Можливо, вам згадається якась історія героя чи героїні, коли людина побачила власні фотографії й змінила ставлення до себе?
— Я пам'ятаю, що я знімала старшу жінку, і їй не сподобались фотографії, але вони не сподобалися їй не з технічної точки зору. Вона пояснювала, що дівчата в інстаграмі, яких я фотографую, виглядають не так. Для мене це був переломний момент. Я зрозуміла, що мені потрібно максимально акцентувати на реальності, на тому, якою людина є. Відтоді багато що змінилося. Наприклад, у мене була ситуація, коли дівчина з четвертою стадією сколіозу хотіла влаштувати собі зйомку на пам'ять перед операцією з виправлення хребта. Вона хотіла запам’ятати, як вона виглядала. І їй сподобалися роботи, вона їх публікувала. При тому, що у нас заведено приховувати такі моменти. Мені здається, що це абсолютно нормально. Ми всі різні.
— Як виникла ідея проєкту «Скульптурний»?
— В останні місяці перед вторгненням росіян я співпрацювала з атлетами. Мої роботи були представлені на виставках, і люди питали: «Це справжня людина чи скульптура?». Це відклалося у моїй голові. Тому я можу сказати, що до проєкту «Скульптурний» мене вело багато стежок. Тобто він не з'явився нізвідки.
.avif)
У проєкті «Скульптурний» беруть участь усі люди, які постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення. Вони проходять реабілітацію та протезування у центрі Superhumans. Більшість із них — ветерани, але є також одна цивільна жінка з Соледару. Вона найстарша серед цих моїх героїв. Проєкт ще не завершено, але я на цьому не акцентую уваги. Я не шукаю героїв сама, особисто. Проте зараз, наприклад, ми знімаємо документальне кіно про героїв. І через те, що проєкт, по суті, переріс у нову форму, потрібно працювати з новими історіями. Все більше людей отримують поранення, і не всім вдається адаптуватися. Їм у центрі дуже допомагають психологічно. Це неймовірна робота лікарів, які там працюють. Чесно зізнаюся, я не хочу завершувати цей проєкт лише через те, що я в кожну історію занурююся, і кожна історія унікальна, кожна людина розповідає її по-різному, сприймає поранення інакше, і це впливає на її подальше життя.
— Розкажіть про вашого першого героя, який погодився на зйомку. Якими були ваші очікування щодо цієї зйомки і як потім все повернулося?
— Мій перший герой — це теперішній «Холостяк» Олександр Будько. У нього життя гарно понеслось і закрутилось! Він, до речі, один з меншої кількості хлопців, які повністю роздягнулися. Багато хто, наприклад, не хоче знімати білизну, тому ми це прикриваємо тканиною. Тобто ідея полягає в ототожненні з грецько-римськими скульптурами, які в більшості своїй, не всі звичайно, але мали драперію. І драперія була основним елементом будь-якої мармурової чи ще якоїсь скульптури.
Сашка ми знімали всього 15 хвилин, бо це було у період блекаутів. Попри це, наша коротка співпраця переросла у довготривалу дружбу та підтримку. З багатьма зі своїх героїв я далі спілкуюсь, дізнаюся як справи. Хтось уже понароджував дітей, хтось одружився, і так далі. Хтось швидше це зробив, навіть, ніж я. Сашко неймовірно талановитий хлопець, який просто рве всіх навколо і будує собі неймовірно гарну кар'єру. Йому і нам, як суспільству, це потрібно, тому що він якраз і доносить людям: «Алло! Інклюзивність! Добрий день!». Своїм прикладом він робить більше, ніж я це робила своєю нішевістю лише у колах, які цікавились мистецтвом. Це все-таки була невелика частина людей.
.jpeg)
— Чи трансформується сприйняття своєї травми у ваших героїв після фотосесії? Про що вони говорять?
— Захар, втратив дві руки, око і ногу. І це він мені розказує про прийняття та стоїцизм, позитивне мислення і взагалі про життя. Це останній герой, якого я знімала. Захар лікувався у Німеччині. Він розповідає, що не всюди комфортно було на кріслі колісному їздити. Хоча там є комфортні міста і місця. А у нашій країні… Так, я розумію, що це все питання фінансування. Доступність — це дуже важлива річ, тому що неймовірна кількість людей отримала поранення за два з половиною роки.
Можливо, я це так гостро сприймаю, тому що ця проблема була близька моїй сім’ї. Мій дідусь, бувши сліпим, не міг нікуди вийти. При тому, що ми жили в будинку для сліпих. Зараз кажуть у будинку із людьми з порушеннями зору. І він не міг вийти без супроводу іншої людини. Особливо старіючи, він взагалі не міг виходити. Я пам'ятаю його стан, коли ти відчуваєш себе немічним і тягарем для когось. Тому що ти не можеш це сам зробити і тобі треба весь час просити когось допомогти. Це дуже складний момент — пересилити себе і попросити про допомогу. Мій дідусь дуже нервувався через це. Хоч ми були його сім'єю, ми його любили, але він почувався винним, бо йому доводилось постійно про щось когось просити. Тому тут ще стоїть питання, як сім'я все сприймає і реагує. Членам сім'ї теж зараз важко, тому що на них дійсно більше обов'язків припадає. Це величезна проблема, про яку мало говорять. Мені закидають, що я познімала гарні фоточки і поїхала. Так, я познімала, але я хоча б своїми роботами нагадала про це.
— Марто, що далі? Чи можете ви говорити вже, що плануєте робити з цим проєктом «Скульптурний»?
— Проєкт розширюється теж природним шляхом. Я знаходжу через реабілітологів цивільних людей, яких я фотографую. Ми говоримо про різні види ушкодження, травми, втрати. Також ми знімаємо документальне кіно з режисером Сашком Брамою. Ми хочемо розказати історії героїв. Цей фільм буде перекладений на англійську мову. Я вважаю, що його дуже треба бачити міжнародній аудиторії. Ну і на фініші, хотілося б, щоб вийшла книга або виставка, але в якомусь прийнятному просторі. На мій погляд, те, як люди дивляться на роботи, роздруковані в правильному приміщенні, більше впливає на їхній емоційний ряд і на те, як вони запам'ятають ці роботи. Це навіть з дипломатичної точки зору дуже важливо.
— Яку фотографію ви ще мрієте зробити? Або, можливо, яких героїв ви ще хотіли б відзняти?
— У мене бажання просто далі робити фотографію. Я дуже часто розчаровуюся в тому, що зараз швидкоплинний контент і багато хто не цінує фотографію. У мене мета — просто її робити, щоб надалі в мене була аудиторія, яка б дійсно зупинялася і мала час на те, щоб поглянути на роботу й замислитись. Зараз дуже важко втримати погляд. Насправді в нас інформаційне поле настільки насичене та засмічене, що, буває, щось дуже цінне просто губиться в цьому потоці. Так, ти губишся і ти мусиш грати за тими ж правилами, бо інакше не виходить. Ти теж маєш створювати відосики, планувати контент, щоб хоча б якось докричатись до аудиторії роботами, на які потрібно трішки більше часу.
Марта Сирко — 29-річна фотографка зі Львова, мистецтвознавиця за освітою. Вона займається концептуальною фотографією, своїми фотопроєктами досліджує тілесність.
Інстаграм Марти.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Тридцятиріччя незалежності України — вагомий привід переосмислити досвід наших досягнень і поразок, відкриттів і розчарувань. Жодна велика історія не твориться рівно. Вона зіткана з подій, кожна з яких відіграє важливу роль, кожна з яких має бути зафіксована та збережена, адже це і є наша реальність.
У 2021 році вийшло багато книжок, що докладно описали історію сучасної України, але ця книга — не одна з них. Ми не намагались зробити підручник з історії чи альбом української документальної фотографії. Ми поставили перед собою завдання показати шлях незалежності очима кількох поколінь талановитих українських репортерів та документалістів і зробити його цікавим як для широкого кола читачів, так і для фахівців. Ви не знайдете тут вичерпного списку імен та історичних подій, проте фото, зібрані у книзі, — не просто відбитки свого часу. Вони — символи, важливий історичний та культурний багаж, який має силу змінювати громадську думку, тим самим впливаючи на історію. 144 світлини від понад 60-ти фотографів — переможців не тільки українських, але і світових конкурсів, створили унікальне мистецьке видання, що зафіксувало новітню історію України та покаже її світові.
Гортаючи сторінки книги-альбому, кожен побачить Україну такою різною і водночас близькою: заново переживе день проголошення Незалежності та прийняття Конституції, стане учасником протестів та революцій, опиниться на знакових спортивних змаганнях та побитті світових рекордів, познайомиться з видатними українцями та невідомими героями, спуститься у вугільну шахту та піднесеться на крилах "Мрії", стане свідком боротьби з екологічними катастрофами, комуністичними ідолами та пандемією. Саме ці фото, часом болючі та жорстокі, є частиною невід'ємного процесу створення національної ідентичності. Вони допомогли зробити Україну сильнішою.
Ми не претендуємо на повноту картини та енциклопедичну об'єктивність. Фотографія суб'єктивна, і в цьому частина її магії. Наш досвід дозволив зібрати розрізнені світлини разом та поділитися поглядом на історію очима українських документалістів, показати її в контексті світової фотографії. Бо історія — це не те, що сталося, а те, що залишилось у нашій пам'яті. Історія без фотографії — це просто слова, а словам у сучасному світі вже ніхто не вірить. Документалісти, якщо не творять історію нашої незалежності, то якнайменш допомагають своєю роботою не понівечити її тим, хто захоче її переписати.
Робочою назвою проекту було «100 найкращих документальних фотографій Незалежної України». Але розповідати історію країни тільки через «найкращі фото» було утопічною ідеєю. За задумом, книга мала складатися з розділів, кожен з яких присвячений певному десятиліттю, але тоді їхній обсяг виявився б нерівним. Період після 2014 року займає майже половину книги. Так сталося не тому, що одні події здалися нам важливішими за інші, а тому, що вони детальніше задокументовані. Тож від такого поділу вирішили відмовитися і просто розташували фотографії у хронологічному порядку з короткими історичними довідками. Але неформально читач усе одно помітить три епохи: пострадянський період (1991—2000), період стагнації (2000—2012) та прорив (2014—2022).
Коли ми закінчили книгу, то побачили, як пов'язана історія української фотографії з тим, що відбувається у країні. Схоже, трагічні події провокують документальну фотографію та інші види мистецтва розвиватися. За вісім років виросло покоління молодих авторів, що мислить проєктами, а це вивело українську документальну фотографію на світовий рівень. Я зрозумів, що перестав сприймати історію як перелік дат, подій та імен. Робота над книгою допомогла мені побачити, як одні історичні події ставали передумовою інших та як переломні моменти пов'язані між собою — і візуально теж. Зараз ми працюємо над англомовною версією альбому. — Мстислав Чернов
"Незалежні" - це політичні, культурні, спортивні події, трагедії, надії, гордість та радість України - не просто репортажні фотографії, а культурна спадщина, краща Українська документалістика, яка ніколи не була зібрана під однією обкладинкою.
"Незалежні" - це масштабне дослідження та збереження сучасного українського фотографічного спадку, з яким варто познайомити весь світ. Окрім української версії, видання планується англійською мовою, і вже надруковано у найвищій поліграфічній якості, тому легко стане настільною книгою українських дипломатів, культурних діячів, політиків, але також буде цікавим кожному українцю.
"Незалежні" - це унікальна збірка, що поєднує високохудожні фотографії найвідоміших українських документалістів сучасності з невідомими світлинами, які ще не знайомі широкій аудиторії.
Окрім цього, видання ледь не вперше за останні роки привертає увагу до надзвичайно високого рівня професіоналізму українських документалістів, які щодня попри ризики та перепони невтомно продовжують фіксувати для нас нашу історію.
До 1991 року знайти вуличну фотографію майже неможливо. Політичне життя задокументоване краще, але іноді й таких знімків не вистачає. Через відсутність фотографій ми не включили до книги грошову реформу 1996-го, коли була запроваджена нова національна валюта, гривня. Не зняті також міжнародні спортивні змагання, на яких виступали українці. Тобто ці знімки є в агенцій та іноземних фотографів, але їх немає у вітчизняних. Тоді українські фотографи виживали, а закордонні знімали лише те, що їх цікавило.Виразним вододілом є 2014 рік, після якого фотографи починають висвітлювати різні події і роблять це кожен по-своєму. До книги увійшли не лише роботи іменитих авторів, але й маловідомих. А один зі знімків Майдану взагалі зробила дівчина, не пов'язана з фотографією. — Михайло Палінчак
Мова фотографії — це соціальний проєкт, який було реалізовано Українською асоціацією професійних фотографів (UAPP) у навчально-реабілітаційних центрах Харкова і Києва для дітей з вадами мови та слуху.
Заняття проводилися досвідченими педагогами, учасниками UAPP. Це були загальні лекції з фотографії, адаптовані для дітей з вадами слуху. Вони охоплювали базові навички фотомистецтва, знайомили з основами композиції, систематизували отримані знання та, у підсумку, надавали інструмент для художнього самовираження і подальшого розвитку зацікавлених фотографією дітей.
Генеральний директор Української асоціації професійних фотографів, Мстислав Чернов відмічає:
Ми впевнені, що діти з вадами слуху можуть повноцінно реалізувати свій творчий хист та потенціал за допомогою "Мови Фотографії". Проєкт надасть їм можливість бути в діалозі з суспільством завдяки обізнаності в області фотографії, чи реалізувати себе у фотографічній сфері в майбутньому.
Українська асоціація професійних фотографів (UAPP) у співпраці з Ukrainischer Verein Mainz e.V. та фотографом Давидом Ямпольським реалізували фотовиставку, присвячену трагедії вторгненню Росії в Україну. Вона була презентована у 2022 року в галереї Gutleut, у місті Майнц, Німеччина.
До організації виставки також долучилися Київська фотошкола та Національне товариство фотохудожників України.
«…Образи нещадної руйнації, жахливої війни росії проти України. «Це був наказ, вибачте», — написано на стіні в Бучі. До і після стріляли з танків по хатах, ґвалтували та катували жінок та дітей. Також наказ?..»
В експозиції були представлені роботи фотографів Мстислава Чернова, Костянтина Сови, Володимира Оглобліна, Олександра Звіра, Макса Левіна, Мар'яна Кушніра, Євгена Малолєтки, Сергія Михальчука, Юрка Дячишина, Олексія Фурмана, Саші Маслова.
3 по 18 червня 2023 року в рамках Photoville Festival у Нью-Йорку відбувся виставковий проєкт «BEARING WITNESS: DOCUMENTING WAR CRIMES IN MARIUPOL, UKRAINE», створений у співпраці FRONTLINE PBS та Української асоціації професійних фотографів.
На виставці було представлено роботи українських документалістів, учасників УАПФ та лауреатів Пулітцерівської премії — Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки.
“Не було похоронів. Не було публічних зібрань, щоб вшанувати тих, хто загинув під час безперервних атак Росії на портове місто Маріуполь, яке стало символом запеклого опору України. Лише братські могили нагадували про місто в облозі”.
Світ не побачив би нічого з цього, якби не команда журналістів Associated Press Мстислав Чернов та Євген Малолєтка, які перебували в місті, коли почалося вторгнення. Вони залишилися в Маріуполі навіть після того, як він став одним з найнебезпечніших місць на землі. Вже більше двох тижнів вони є єдиними міжнародними ЗМІ в місті і єдиними журналістами, які можуть передавати відео та фото назовні.
Завдяки їхній роботі світ дізнався про криваві звірства, скоєні росіянами під час захоплення міста, зокрема про напад на маріупольський пологовий будинок, який став символом жорстокості цієї війни.
На початку серпня 2024 року колони української військової техніки перетнули кордон з Російською Федерацією у Сумській області. Повідомлення про прорив кордону з’явилися 6 серпня 2024 року в кремлівських ЗМІ, які стверджували, що ЗСУ увійшли до Суджанського району Курської області. 12 серпня президент України Володимир Зеленський підтвердив проведення операції Сил оборони в Курській області, підкресливши, що її метою є звільнення прикордонних територій України від російських військ, які регулярно обстрілювали Сумську область.
Фотожурналіст В’ячеслав Ратинський протягом 10 днів документував ситуацію на прикордонні Сумщини, зафіксувавши евакуацію місцевого населення, колони української техніки, що прямують на територію держави-агресора, наслідки обстрілів російськими КАБами, а також пояснив, чому сам не поїхав у Росію разом з українськими військовими.
В’ячеслав Ратинський знімав Хмельницьку АЕС, коли дізнався про наступ ЗСУ на Курщину. Він вагався, чи варто їхати на російсько-український кордон у Сумській області, щоб задокументувати історичну подію.
«Я думав, що це буде ситуація, подібна до походу РДК (Російського добровольчого корпусу — ред.) у Бєлгородську область. Прийдуть і підуть. Але щодня події починали розвиватися все активніше, і я вирішив шукати спосіб потрапити туди, — розповідає В’ячеслав. — Мій колега з Reuters, який також збирався туди їхати, сконтактував зі мною. Ми разом поїхали у прикордонні села з громадською організацією «Схід SOS», яка займалась евакуацією місцевого населення».
Українські прикордонні села росіяни щоденно обстрілюють керованими авіабомбами. Того ранку охочих виїхати було багато.
«Зранку нам подзвонили зі «Схід SOS» і сказали, що їдуть двома автобусами — 40 людей хотіли виїхати після обстрілу КАБами. Ми попросили дозволу приєднатися до них, бо переживали, що нас самих не пропустять. Однак «Схід SOS» відмовили, оскільки першочергово мали вивезти цивільних. Нам запропонували їхати своїм транспортом, щоб теж допомогти з евакуацією людей. Ми поїхали й успішно перетнули всі блокпости», — згадує В’ячеслав.
Під час евакуації цивільних було чутно роботу російської артилерії. Люди сходилися до місця евакуації з домашніми тваринами й невеликими торбинами. Дехто був напідпитку.
В’ячеслав сподівався знімати лише евакуацію цивільних, тому те, що йому вдалося поспілкуватися й познімати військових, стало великою удачею: «Коли ми побачили військових, дуже зраділи. Це був приємний сюрприз, бо раніше були випадки, коли ми домовлялися з командуванням про роботу, наприклад, у Роботиному на Півдні, але на блокпостах нас не пропускали далі».
Фотограф зізнається, що, крім великої кількості військової техніки й добре екіпірованих солдатів, давно не бачив українських військових у такому піднесеному настрої: «Вони їдуть виконувати свою місію, вони перемагають!».
За ці 10 днів на Сумщині В’ячеслав зустрів чимало людей і зафіксував багато історій. Про один з епізодів, який йому запам’ятався, фотограф розповів: «Їдемо по трасі й бачимо велику САУ, вирішили її обігнати. Якраз заходило сонце, промені світла пробивалися крізь пилюку на дорозі. На гаубиці сидів кремезний бородатий хлопець, який махав нам у камеру. Ми зупинилися, й один з військових сказав: «Все нормально! Просуваємося вперед! Курська АЕС скоро буде нашою!». Їхній позитивний настрій відчувався у повітрі. Однак пізніше інші військові розповідали, що ситуація на Курщині ускладнилася».
Протягом цих днів західні ЗМІ активно публікували світлини В’ячеслава із Сумщини — Збройні сили України з’явилися на їхніх перших шпальтах.
«Це добре, бо українська армія знову фігурує у західних медіа як сильне військо, — ділиться В’ячеслав. — Самі військові говорили, що їх підбадьорила Курська операція. Адже ми довго чули тільки сумні новини: про загибель, невдачі, страждання. А цей наступ нагадав їм самим, що вони здатні на більше! Це дуже підняло бойовий дух хлопців».
Військові пояснили, що офіційна робота журналістів біля кордону заборонена: їм не можна ні згадувати, ні коментувати будь-які дії військових, зокрема в Курській області. Однак фотожурналіст В’ячеслав Ратинський розповідає, що йому все ж вдалося потрапити на прикордонну територію Сумської області: «Хоч ми й написали запит, але жодної відповіді не отримали. Принаймні командування знало, що ми тут. Роботу наче заборонили, але ніяк і не перешкоджали, вперше бачу таке. Ми щодня хвилювалися, що нас можуть затримати, позбавити акредитації чи ще якось покарати».
Наступного дня фотографи знову вирішили поїхати на зйомки військових. Вони намагалися знайти волонтерів, щоб їх супроводжували, але марно, тому вирушили на власний страх і ризик. Поїздка складалася добре, проте одного разу їх із колегою затримали та обшукали, змусивши видалити відзнятий матеріал.
«Ми проїжджали блокпости, де нас навіть не зупиняли, жодного разу за ці дні у нас не перевірили документи. Крім одного епізоду, коли у нас ледь не забрали техніку».
В’ячеслав підкреслює, що працював дуже обережно, аби не зашкодити Силам оборони:
«Я завжди знімав так, щоб не завдати шкоди військовим. Головним для мене було і залишається — не нашкодити. Я не хотів би, щоб за моїми фото можна було ідентифікувати місцевість, де пересуваються ЗСУ, або якими дорогами вони їдуть».
«Ми працювали доволі впевнено і відкрито, оскільки українські війська просунулися далеко за межі кордону, — розповідає фоторепортер. — В цих селах не було FPV-дронів, артилерійських чи мінометних обстрілів, тому ми почувалися відносно безпечно. Проте загрозу становили численні КАБи. Їх було багато, і це завжди викликало страх. Гучний звук, який не можна забути. Ми бачили наслідки авіаударів у цих населених пунктах: зруйновані будинки, розбомблені ферми».
«Ми були першими журналістами, які потрапили на пункт пропуску на державному кордоні та знімали там українських військових, — пояснює В’ячеслав. — Якби ми захотіли, могли б на пункті пропуску натиснути на газ і поїхати прямо в Росію, і, мабуть, нас ніхто б не зупинив. Але нас стримували кілька причин».
По-перше, авто В’ячеслава не мало жодних розпізнавальних знаків, тому українські військові могли прийняти його за ворожу ДРГ і знищити. По-друге, перетинання кордону навіть під час воєнних дій є незаконним.
В’ячеслав розповідає: «Я добре пам'ятаю, що у 2014 році, під час бойових дій на Донбасі та анексії Криму, мені було боляче і неприємно бачити, як шість іноземних фотографів із відомих фотоагентств презентували проєкт «Another Crimea». Серед них був і російський фотограф Юрій Козирєв чи Георгій Пінхасов, яких я тоді ще поважав. Вони поїхали в Крим і створили пропагандистський матеріал про те, як зараз виглядає півострів.
Це було жахливо. Українські колеги тоді заявили, що це неетично, ганебно, незаконно і порушує суверенітет України. Я завжди згадую цю історію, коли розмірковую, чи варто перетинати кордон і їхати в Росію, навіть якщо нам офіційно запропонують. Ми, журналісти, працюємо не лише для того, щоб збирати й поширювати інформацію, а й щоб відстоювати цінності, показувати, що правильно, а що ні. Ми не можемо приймати рішення емоційно, навіть якщо дуже хочеться. Як людина я б теж хотів поїхати в Суджу і подивитися, що там відбувається, але вважаю це неетичним.
Поруч із бажанням показати, що відбувається на території РФ, це питання має й зворотний бік: ситуація з перетином кордону віддзеркалює дії росіян, які заходили в наші села й міста разом із журналістами, знімали зривання українських прапорів тощо. У нас була дискусія про це з колегами. Мені казали: «А як щодо журналістів, які заходили в Ірак з американськими військами? Або аналогічна ситуація в Косові чи Сербії в 90-х?». Це питання складне. У ньому закладена не лише професійна, а й моральна дилема. Якщо зараз не підняти відповідну дискусію, хоча б у професійному колі, про це забудуть».
В’ячеслав підкреслює, що не мав бажання мститися росіянам їхніми ж методами. На його думку, українці повинні бути морально та ціннісно вищими за своїх ворогів: «Тільки так українці можуть перемогти. Асиметричними діями. А інакше навіщо тоді воювати? Що ми хочемо довести? Що ми нічим не відрізняємося від них?!»
В'ячеслав Ратинський — український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями й медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші. Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel та інші.
Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах. В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні й політичні проблеми.
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
9 серпня близько 11:05 армія РФ обстріляла Костянтинівку на Донеччині зі ствольної артилерії. Росіяни влучили у місцевий супермаркет.
Кількість жертв російського авіаудару в Костянтинівці сягнула 14 людей. 44 людини отримали поранення. Про це повідомили в Офісі генерального прокурора.
«Це терор і варварство. Жодна ситуація на фронті не може бути виправданням для вбивств цивільних. Вже розпочато розслідування за фактом воєнного злочину. Країна-терорист має бути і буде покарана за все скоєне», — заявив Генпрокурор Андрій Костін.
За попередньою інформацією, ворог вдарив ракетою Х-38. Унаслідок атаки на місці спалахнула масштабна пожежа: понад тисячу квадратних метрів території торговельного центру палали. У момент удару там перебувало близько пів сотні людей.
«Це черговий цілеспрямований удар по місцю скупчення людей. На місці працюють поліція, рятувальники, медики та всі відповідальні служби», — зазначив очільник Донецької обласної військової адміністрації Вадим Філашкін. Він також закликав усіх жителів Донеччини до відповідальної поведінки: «Якщо ви досі не евакуювалися і залишаєтеся в області, то уникайте місць масового скупчення людей і без затримки проходьте в укриття в разі оголошення тривоги. Кожен день перебування тут — це небезпека. Її не можна уникнути, але можна хоча б спробувати зменшити ризики».
Унаслідок обстрілу також зруйноване відділення «Нової пошти». Пошкоджено щонайменше чотири приватні будинки, магазини, автомийка. Згоріли кілька автомобілів.
Президент Володимир Зеленський висловив свої співчуття постраждалим. «Росія відповідатиме за цей терор, і ми зробимо все, щоб світ і надалі був з Україною, підтримував наш захист і порятунок життів наших людей», — заявив президент.
По обіді, близько 16:00 росіяни цинічно вдруге вдарили по Костянтинівці. «Цього разу зі «Смерчів» по приватному сектору. Поранення отримали двоє цивільних», — повідомив Вадим Філашкін.
Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.
Про досвід зйомок війни, емпатію у роботі та рідне місто Харків ми поговорили з Георгієм Іванченком, Яковом Ляшенком та Олександром Магулою.
Георгій Іванченко:
З фотографією я почав працювати із початком повномасштабного російського вторгнення. Маю справу із документалістикою, журналістикою, проте я довго не міг визначитись, чи я документальний фотограф чи фотожурналіст. У першу чергу, я — некомерційний фотограф. Мені дуже близька теза Макса Дондюка, який написав: «Фотограф у галузі журналістики та документалістики».
Олександр Магула:
Я себе, мабуть, документалістом ніколи не вважав. Перш за все, асоціюю себе з журналістом, бо і за освітою я журналіст, і в своїй роботі використовую перш за все прийоми з журналістики, а не з документалістики. І вважаю, що більшість фотографій, які я роблю, все-таки більше до журналістики відносяться. Документальна фотографія для мене більш художня, більш вдумлива. Натомість я більше керуюся журналістськими прийомами. Але, навіть працюючи у журналістському форматі, роблю дуже багато фотографій, і можливо, зі ста новинних фотографій одна стає важливим документом.
Яків Ляшенко:
Я також більше відчуваю приналежність до фотожурналістики, оскільки мої роботи — це не завжди документалістика. Відбувається багато подій на Харківщині, в Україні, які ми документуємо, але більше як фотожурналісти.
Олександр Магула:
Головний прийом фотожурналістики — це оперативність. Усе відбувається дуже швидко у новинних фотографіях. Така фотографія живе в інформаційному потоці, як би сумно не було, два-три дні, якщо подія така, яка виходить за рамки, то може — тиждень. Тому так, основний прийом — це швидко реагувати, швидко з'являтися на місці подій, і швидко віддавати кадри в редакцію.
Яків Ляшенко:
Я прийшов з комерційної фотографії. Я багато займався репортажною фотозйомкою, і мені завжди це подобалось. Фактично, те, чим я зараз займаюсь, має таку ж мету — це документування, фотографування того, що відбувається навкруги тебе. Я принципово ніколи не впливаю на кадр, нікому не кажу, як і де стати, куди дивитися. Це саме фотографія того, що відбувається насправді.
Олександр Магула:
Я знімав ще змалечку, з дитинства, років з 12. Я малював з друзями графіті, і мені хотілося, щоб мої малюнки мали гарний вигляд на фотографії. Мене не влаштовували фотографії на телефон, і я почав знімати. Спершу на плівку, бо така мода була. Поступово саме фотографії малюнків мене вже перестали цікавити. Мене почав цікавити сам процес створення: як мої друзі малюють, як вони йдуть малювати, як повертаються. І насправді це також була своєрідна репортерська зйомка, просто зсередини процесу. Поступово я приходив до того, що графіті — це такий своєрідний жанр мистецтва, де постійно повторюються якісь сюжети. Також із дорогою у журналістику переплітається моя особиста історія. У мене сім’я родом з Донбасу. Коли почалась війна у 2014 році, я бачив, що ніхто, наприклад, з моїх однокласників, не знає, що відбувається в тому ж самому Дебальцевому. Мене це дуже дивувало. В мене є такий внутрішній запит на те, щоб донести до людей, до їхньої інформаційної бульбашки, що відбувається щось погане. Так я вирішив, що мені подобається фотографувати, я вирішив вступити на журналістику і прийшов до того, що мені імпонує саме фотожурналістика. Таким чином, з першого курсу університету, я почав знімати вже у цьому жанрі.
Георгій Іванченко:
Якщо дуже просто, то мене в дитинстві, років у 10, заманив видошукач камери моєї мами. Вона показувала інколи, я дивився. І все якось так дуже по-іншому виглядало, ніж в реальності, хоча вона транслювала звичайну реальність. З цього все і почалося. Це такі перші, мабуть, ази, кроки до знайомства з фотографією. Проте самостійно тримати камеру я почав у років 17. Ходив, щось знімав на вулиці, якось розбирався потихеньку, дізнавався, що є різні способи, різні двіжухи, як і що можна показувати. Проте, мабуть, таким моментом квінтесенції став вступ у Львівську політехніку на факультет журналістики. Мав великі очікування, що в мене будуть прєпади-ментори, які зможуть провести мене в цей світ. Чому мені взагалі ця соціальна фотографія сподобалась? Це саме документалістика, журналістика. Я зрозумів, що можна не просто стріт знімати, де треба тіні зловити або щось незвичне та красиве, а можна робити щось подібне, але в тих моментах, коли це суспільно значуща річ в історії родини, народу, міста, країни, світу.
На мене вплинула історія журналіста Гарета Джонса. Але його фотографій я не бачив. Я читав книгу, чув історію, бачив фільм, але фотографій не бачив. Прикол в тому, що він перший валлієць, який приїхав і показав всьому світу, що є Голодомор в Україні. І це мене вразило, що людина з фотоапаратом, з текстом, може щось розказати з іншого куточка світу, щось суспільно важливе, про що ніхто не наважувався говорити. Це вже навіть не про фотографію і не про текст, а про допитливість та розслідування, про напрямок руху в журналістиці.
Георгій Іванченко:
Коли я провчився пів року в університеті, почалось повномасштабне вторгнення і я зі Львова поїхав знімати. Я розумів, що мені потрібно фотографувати. Тиждень знімав волонтерів на вокзалі, а потім поїхав. Я дивився багато знімків фотографів з агенції «Магнум», Анрі Картьє-Брессона, Еліота Ервіта, Роберта Капи та інших. Їхні фотографії підвели до рішення, що треба їхати й знімати.
Яків Ляшенко:
У мене трішки інша історія, як я потрапив у документальну фотографію. На початку повномасштабної війни працював фіксером. Мені запропонував спробувати друг. На той момент я навіть не знав, що таке фіксерство. Перші мої фотографи, яким допомагав, були саме документалістами, з досвідом роботи, і вони надихнули мене. Наприклад, Джеймс Нахтвей. Проте я зрозумів, що вони приїжджають, знімають і їдуть далі. Однак війна не закінчується, і потрібно кожен день це робити. На той момент я тільки починав і ще не вмів працювати на війні. Проте з фотографами я отримав величезний досвід.
Я починав працювати у Харкові, тому що тоді це був один з епіцентрів подій. Звісно, була війна і на Донбасі, і в Херсоні, але я був у Харкові, я знав місто, я знав все, що необхідно було для роботи тут.
Яків Ляшенко:
На момент початку повномасштабної війни у мене була творча криза. Тоді я доволі рідко фотографував, взагалі брав камеру в руки. Я до цього багато працював, можливо, трошки вигорів, і той формат, в якому я працював, мене вже не влаштовував. Мені хотілось перепочити. Проте на початку війни почав працювати з визначними фотографами, особливо такими як Нахтвей, і це мене супер надихнуло. Я побачив, як він працює та як комунікує з людьми.
Я спостерігав за фотографами з ранку до вечора, аналізував, як вони працюють, якими методами користуються. Я не кажу про налаштування камери, а саме про пошук моменту, вибір кадру. Мене це захоплювало і я розумів, що хочу знімати. Я тоді потрошки знімав і на плівку, і на цифру. Пізніше зрозумів, що більше не хочу бути фіксером, а хочу сам фотографувати й документувати.
Олександр Магула:
Моя родина із Дебальцевого, тому в мене є своя мотивація фотографувати. Я визначився ще на першому курсі, що хочу знімати. Зараз навіть трошки соромно казати, що я мріяв стати військовим фотографом. Завжди думав, що поїду кудись на Донбас. Коли війна прийшла в сам Харків, я зрозумів, що треба бути обережнішим зі своїми бажаннями, бо вони можуть стати реальністю.
У 2019 чи 2020 році я випадково познайомився з німецькими журналістами в Берліні. Вони мені розповіли про свій досвід роботи в Сирії, в Афганістані. У нас встановився добрий контакт. Коли почалось повномасштабне вторгнення, у мене також була творча криза у фотографії. На той момент я майже не торкався камери. До повномасштабки я працював рік в університеті журналістом, відеографом, це було суперлокальне видання. Я вигорів, мені почали приходити в голову думки, що я не хочу цим займатися. Через місяць після 24 лютого я отримав повідомлення від друга з Німеччини: «Я пам'ятаю нашу розмову і що ти мені казав, що хочеш знімати. Я їду в Україну, час настав — давай спробуємо». Отак ми з ним об'єдналися. Перші пів року, може вісім місяців, ми працювали разом як фрилансери. Інколи я йому допомагав, працював з ним як фотограф-журналіст, також декілька разів я працював у нього як фіксер. Познайомився з французьким фотографом, з яким тепер дружимо.
Георгій Іванченко:
Насправді ми не бачили до 24 лютого війни. А наші іноземні колеги, фотографи, мають такий досвід. Вони побачили багато різних сюрреалістичних картинок, які ми бачимо зараз. І тому у них вже сприйняття війни, й свій досвід вони застосовують до українських реалій. Це працює. Звісно, наша війна інша, але війни все одно схожі. Наша війна абсолютно ексклюзивна технологіями, які застосовуються, унікальна кількістю зброї та снарядів.
Олександр Магула:
Моя перша публікація була після двох місяців війни. Фотографії купив німецький журнал «Фокус». Це був репортаж про Харків. Серію фотографій зробив разом з іноземним журналістом. Це була моя перша публікація в друкованому виданні, мої перші зароблені гроші саме за фотожурналістику.
Це був портрет командира «Кракена» Костянтина Немічева, і це були позиції піхоти в Черкаській Лозовій, де тоді був умовно «нуль», лінія фронту харківська, Північна Салтівка. У мене тоді була екзистенційна криза, бо це перші дні, коли я справді побачив, як палають будинки там, де я гуляв, де жили мої друзі. Коли мені відправили PDF журналу, я подивився і такий: «Ого, вийшло!». Однак під час зйомок все як у тумані було.
Георгій Іванченко:
Перший матеріал із повномасштабної війни, який у мене купили медіа, був зі зйомок Бородянки після окупації, де я народився. Тоді вперше працював із журналістом, якому був потрібен фотограф. Журналіст із Білорусі, ми з ним дуже здружилися, поїхали знімати звільнену Чернігівщину. Мені було важливо поділитись побаченим, опублікувати свої роботи.
Я не думав про гроші, але в якийсь момент хтось із друзів журналіста побачив мою фотографію у нього десь у фейсбуці. Мені дали контакт EPA і тоді вперше моя фотографія пішла в медіа. Це було село Сеньківка, дуже автентичний гарний дерев'яний будинок, розташований за 600 метрів від російського кордону і пам'ятника трьох сестер. Звідти росіяни насипали і касетами, і «Ураганами», і всім, чим тільки можна. Поля в селі засіяні «касетками». Ми хотіли поспілкуватися з місцевими, шукали людей в цьому селі, а їх було дуже мало. Ми стукали в дім і ніхто не відкривав. Я став на лавочку подивився, що у дворі, а там — просто по центру великий «Ураган».
Яків Ляшенко:
На початку, коли працював фіксером, я фотографував для себе, тренувався, вчився, дивився, як фотографують досвідченіші фотографи. Моя знайома Катя влаштувала виставку мені, дякую їй за це. Напевно, це були мої перші продані фотографії. Це навіть не публікації в ЗМІ були, а це була частина виставки у Франції, за яку мені заплатили перші гроші. І це було цікаво. Я викладав фото в інстаграм і перша публікація була, коли офіційний акаунт Зеленського запостив мої фото. Це було приємно.
Знімок був із деокупації Харківщини. Це були військові, які їхали на БМП в Ізюмі — вони посміхались, раділи й махали нам. Я зробив цей кадр і його опублікували. До цього я просто викладав фото у соцмережі й казав, що можете брати мої фотографії, використовувати їх. Мені було важливо, щоб ці фотографії хтось бачив, щоб вони не лежали в столі. Після півтора року роботи фіксером зароблені гроші витратив на оновлення фототехніки. Також познайомився з людьми з EPA і відтоді вже пішли публікації в медіа, у світових медіа.
Георгій Іванченко:
Якщо фотографії з події, вони не повинні лежати. Проте думаю, що у кожного щось «відлежується». Бажання розповісти про події приводить нас в Харків. Вочевидь, це перше велике місто, на яке був такий масовий удар, на яке рухаються так активно російські війська. Про те, що можна втратити Харків, знаємо ще до початку повномасштабного вторгнення. Здивуванням для нас був наступ на Київ, наступ на Харків здивуванням ні для кого не був. Проте там відбувається багато внутрішніх, невидимих подій. Розповім про спогади одного з тих, хто керував захистом Салтівки. Він перші три доби рахував по 15 хвилин, тобто прожили 15 хвилин, протримались 15 хвилин — це круто. І це зовсім інше відчуття часу, про яке я нічого не знаю. У моєму житті нічого такого не сталося, навіть під час російсько-української війни, коли б мій час стиснувся до 15 хвилин, щоб було досягненням, суперподарунком пережити 15 хвилин. А фотографія — це візуальна річ, яка взаємодіє в першу чергу з часом, вона його зупиняє і фіксує.
Якими були відчуття перших місяців війни у Харкові, що тоді хотілося від власної фотографії? Як це все фіксувалося? Є ж дуже багато способів розповісти. Зрештою, те, що робить фотографію фотографією, це сенс, який ви туди привносите. Потім вибираєте композицію і форму для того, щоб зафіксувати сенс, який хочеться передати. Сенс життя у місті в облозі, в місті, на яке наступає ворог, в якому такий концентрований час, в якому так все змінюється. Люди виїжджали, світло зникало, люди починали жити в метро. Все змінювалося. І чого тоді хотілося на рівні сенсу від своєї фотографії, і як оцей рівень сенсу, якого хотілося, провокував форму?
Яків Ляшенко:
Увесь час на початку повномасштабної війни я був у Харкові. Чесно скажу, перший час було суперстрашно. Відсутність досвіду грала у великий мінус. Чому фіксерство цьому допомогло? Я отримував той важливий досвід, щоб вміти концентруватись і фотографувати в умовах високого стресу. Пригадую свій перший виїзд на Салтівку з французьким фотографом. Ми якраз приїхали після того, як туди ліг пакет «Граду», буквально через сім хвилин. Пам'ятаю, зробив фотографію однієї бабці, яка вийшла зі свого будинку, охопленого вогнем. Ще два будинки поруч теж горіли. Вона вийшла в халаті, в тапочках, і це був, якщо не помиляюсь, березень. Вона виходила, гуляла навкруги будинку, дивилася на цей будинок. Якби у мене був досвід роботи під час війни, я міг би зробити набагато більше фотографій і краще. Однак зараз, якщо дивитись назад, розумію, що повноцінно не реалізував момент через страхи, незнання. Це був новий досвід, бо я ніколи не працював у місцях, де йдуть постійні обстріли, де можеш загинути в будь-який момент. У мене не було правильного одягу й екіпірування, яке може врятувати життя, навіть аптечки не було. Перша аптечка у мене, напевно, з'явилась вже ближче до травня.
Олександр Магула:
Маю схожу історію. Приїхав на Салтівку із журналістом Філіпом з Німеччини. Мені хотілося далі знімати, просто навіть для себе. Ми вийшли на Північну Салтівку, і теж знімали цих бідних людей, які ходили по уламках. Погоджуюсь, якби мав досвід, міг би зробити кращі кадри. Проте було страшно і не було аптечки. У мене був тільки бронежилет і все.
Ми йшли, знімали, знімали, зустріли солдатів. Солдати нас почали перевіряти: «Що ти тут робиш? В тебе камера, ти навідник або що ти знімаєш?». Ми пояснили, що журналісти й працюємо тут. Солдати нам сказали: «Тікайте звідси, бо зараз буде обстріл». Ще до повномасштабної війни, у 2020 році, я їздив в «Десну», отримував акредитацію в зону АТО. Мені так і не довелося туди з'їздити. Тоді нам казали, що в зоні бойових дій завжди слухайте військових. Якщо вони кажуть тікати, то вам треба тікати. І от якраз це був такий випадок. Ми почали таким неспішним кроком йти від облаштованої позиції. Військові нам почали кричати: «Ми сказали тікайте, не йдіть, а тікайте!». Ми пробігли сто метрів, перейшли через «Роднік»…
Фотографії опублікував на сайті інституту War and Peace Reporting. Добре, що вони кудись пішли. Бо на той момент я це знімав просто для себе. І в мене теж було таке відчуття, що через брак досвіду я зробив недостатньо. По-перше, я не зробив якихось дуже-дуже зворушливих кадрів. Я ледь не загинув, проте це був досвід, коли ти розумієш, що все дуже серйозно і не треба нехтувати базовими правилами безпеки.
Георгій Іванченко:
Моя історія теж про «Роднік». Ми пройшли через це місце і я зупинився, щоб зняти розбитий будинок. Вперше я потрапив під такий обстріл, коли квадрат твого перебування накриває «Град». Якщо ми кажемо про час, то він справді в цей момент уповільнюється. Було дуже страшно. Після цього зрозумів, що військові кажуть іти не просто так.
Георгій Іванченко:
Перший обстріл, під який потрапив, був у Цвіркунах на Харківщині у травні. Тоді нас крили «запальничками» або фосфором, точно незрозуміло. Був такий свист, такий звук, наче крутяться лопаті вертольота. Воно розсипається і повільно-повільно падає, знаєш, як такий феєрверк-салют. Ми не зрозуміли, що відбувається, і швидко побігли до рандомної бабусі в підвал. Там перечікували. Нас, людей, було шестеро, маленький підвал, але тоді я зрозумів дещо інше, дещо цікавіше. Ті люди вже були звиклі до всяких таких штук, і ця жіночка каже: «О, я зараз збігаю чайочок поставлю в дім, принесу чайочок». Ми такі: «Що?». В результаті ми пробули там недовго, може, до години часу. Я ту бабусю вперше в житті бачив, і того діда. Проте війна і всі жахливі події, які з тобою відбуваються, каталізують, я думаю, абсолютно всі процеси — і дорослішання, і взаємовідносини між людьми. Протягом години, яку провів з бабусею, я думав, що вона мені ближче якоїсь далекої рідні. Тобто ці відносини, вони стиснулися у часі.
Яків Ляшенко:
Концентрований час я спіймав з Нахтвеєм на Салтівці. Це було відносно далеко від Північної Салтівки, ми з ним були в машині. За сто метрів від нас ліг пакет «Граду». В той момент, коли ти сидиш в машині й сипле пакет «Граду», ти не розумієш, що це сто метрів. Він сипле як в шахах, і ти не розумієш, чи ти знаходишся в епіцентрі, чи ти знаходишся збоку, чи це взагалі десь далеко від тебе. По відчуттях, що ти прямо в епіцентрі. Нікому такого не бажаю. Я в той момент про фотографії взагалі не думав.
У мене є одна фотографія, зроблена на плівку, наслідків прильоту того пакета «Граду». Там були постраждалі люди, згорілі квартири, зруйнований будинок. Мені здається, що я не зафіксував той конденсований час так, як би хотів. Я вважаю, що через брак досвіду роботи саме в умовах війни, не зміг повноцінно зняти ті перші кілька місяців до деокупації Циркунів і наступних селищ за ними, коли обстріли Харкова сильно зменшились.
Олександр Магула:
Я думаю, що перші фотографії мають просто якусь особистісну цінність для кожного. Наприклад, ми з Джорджем дивилися фотографії один одного про початок повномасштабного вторгнення. На дистанції ти бачиш прогрес у техніці, композиції і як ти набираєшся досвіду. Перші фотографії були зроблені інтуїтивно, на дотик, коли ти просто знімаєш те, що бачиш. Перші знімки, може, і не дуже вдалі, проте персонально для тебе вони мають цінність. Наприклад, ти відкриєш цю фотографію і для глядача вона буде out of context. Це може бути просто якийсь димок, розвалені будівлі. Фотографія не така, якою можеш пишатись, проте за нею є історія.
Мені пригадуються дві фотографії. Момент, коли я фотографував розвалений під'їзд. Немає нічого суперособливого на цій фотографії. Утім я знаю, що через дві хвилини після знімка, прилетів пакет «Градів» і мені було там ну дуже моторошно. Друга фотографія, яку можу назвати більш вдалою, — це портрет командира «Кракена» у зруйнованій ОДА. Туди потім влетіла ракета. Ставлення до військових було, як я тоді це відчував, наче до богів. Це люди, які нас можуть захистити, на яких вся надія. Портрет цього командира — це таке моє особисте втілення ставлення до одного з тих чоловіків, які захищають Харків, на яких лежить відповідальність. Всі люди чекають якогось поста від нього, оперативної інформації, що «Кракен» звільнив нові селища. Я пам'ятаю ці перші деокуповані селища, які «Кракен» звільняв з іншими підрозділами. У людей було дуже трепетне відношення до військових.
Яків Ляшенко:
Як на мене, Харків сильно змінився. Коли артилерія більше по Харкову не могла дострілювати через велику відстань, в місто почали масово повертатись люди. До цього Харків був порожнім. Коли звільнили Циркуни, коли звільнили Вільхівку, коли звільнили Руську Лозову, тоді вже почали люди потрошки повертатися. На зйомки це також вплинуло, стало набагато менше тем для зйомок. Це правда. Коли кожен день по місту лупила артилерія, райони Салтівка, П’ятихатки стояли в розрусі, люди жили в метро, у когось не було ні води, ні світла, нічого; знімав постійно. Проте Харків — велике місто і не все виглядає, як Північна Салтівка. Я приїжджав додому зі зйомок, в мене був інтернет, опалення і навіть гаряча вода. Удома був наче інший світ. Думаю, що варто було зафіксувати «два Харкова». Я радий, що в Харкові є райони, які не зруйновані, до яких не дострілювала артилерія.
Георгій Іванченко:
На початку повномасштабного російського вторгнення у Миколаїв кожного дня прилітали КАБи. Як будильник — з п’ятої до дев'ятої ранку прилітало від п'яти до десяти КАБів. П'ятиповерхівки зносило, люди помирали. Я фотографував усе, що бачив, знімав новини. Чуємо, щось прилетіло — виїхали.
Георгій Іванченко:
Вибір тем базується на досвіді. Ти спочатку починаєш працювати з подіями, із суспільно важливими матеріалами. Потім ти розумієш, що чогось не вистачає, що потрібно змінювати підходи до роботи. Мене перестала цікавити чисто інформаційна фотографія, оскільки ці теми можна показувати трошки по-іншому. А який це вплив зараз має? А чи не достатньо зараз тих самих карток з прильотів? І чи потрібні вони мені зараз, тому що є люди, які цим займаються, і добре, що вони цим займаються. Ти ставиш собі питання, намагаєшся змінити технічні, візуальні, концептуальні рішення, думаєш, як показувати тему війни, вторгнення, щоб це було цікаво. Коли ходиш у Києві або у Львові, то можна почути, наприклад, розмови про виставку. Хтось каже: «О, відкрилась виставка фотографій!». Друга людина відповідає: «О, це знову про війну». Це вже настільки всіх задовбало, що треба знаходити рішення, які б зацікавили людей темою війни. На жаль, це зараз такий етап. Я намагаюся як використовувати технічні прийоми, так і думати більше. Пошук нових рішень вимагає думати й читати більше. Це може бути будь-яка література, яка може надихнути та спонукати до дій. Кожен для себе знаходить потрібний шлях.
Олександр Магула:
Я хотів би повернутися до того, як змінилася фотографія в Харкові. Обстріли міста продовжуються і люди вчаться просто жити з цим. Бачу все більше і більше фотографій, коли фотографи намагаються зафіксувати оцю буденність в перервах між прильотами. Мене це, наприклад, надихає, мене це радує.
Я зараз не живу у Харкові, проте дивлюся фотографії Сергія Коровайного, Романа Пилипея, Якова Ляшенка. Мені дуже сподобалася серія Ляшенка про зоопарк. Буденність людей, які живуть у цьому жаху і просто намагаються жити нормальне життя. Дуже подобається серія Джорджа про сім’ю в Ізюмі на Харківщині. Така дуже інтимна серія. Мені видається, що отак почала змінюватися фотографія у Харкові, вона занурюється в побут.
Яків Ляшенко:
Коли все почалось, був концентрат жахіття, і навіть не хотілося знімати буденність. Було багато подій на околицях міста, іноді в центрі Харкова: прилітали ракети, працювала артилерія, «Гради», і побут був непомітним. Усі сиділи по підвалах, хтось жив у метро. Зараз люди до цього вже звикли. Проте пам'ятаю період у 2022 році, літо, коли вже артилерія не дострілювала до міста, а російські військові кожен день, як по годиннику, стріляли ракетами С-300. Ми навіть могли годинники звіряти — рівно о 10 вечора прилітала ракета. Ти дивишся на годинник і чуєш вибух за вікном. Це було кожного дня. Потім вони змінили час і все повторювалось о 4-й ранку. Ти йдеш містом, бачиш скрізь людей, які не виспались, бо о 4-й ранку прилітає ракета.
Зараз іноді фотографую буденність у Харкові, тому що це цікаво і є що знімати. Я іду, знімаю людей в зоопарку, на вулицях міста, і всі нормально реагують на камеру. У 2022 році, коли все почалося, знімати це було вкрай важко, тому що всі люди доволі агресивно ставились до камер. На мене два рази нападали, мені ледь не розбили машину. Можна було знімати побут людей в метро. Проте люди не хотіли спілкуватись, не кажучи вже про фото. Я розумію, коли кожного дня сотні журналістів приходять, знімають, як вони живуть, а людям хочеться приватності, хочеться нормального життя просто. Вони не хочуть жити в метро, вони хочуть жити у своїх квартирах, але не мають змоги. У той період знімати це було майже неможливо. Людей на вулицях майже не було.
Георгій Іванченко:
Серія світлин про родину з Ізюма на Харківщині не опублікована. Цих людей я випадково зустрів через декілька місяців після деокупації Харківщини. Ми у них залишилися на вечір. У них не було ні світла, ні води, нічого. Протягом майже півтора року я до них навідувався по дорозі на Донеччину або з Донеччини. У них була вільна квартира і ми там залишались. Ми просто спілкувалися, знаходили якусь спільну мову, і я дуже вписався в цю тусовку. Це суперкласні, суперзвичайні люди, які живуть життя. Проте я їх не фотографував. Почав їх знімати буквально кілька місяців тому, і тепер зрозумів, чому я їх фотографую, чому це важливо. Це той звичайний побут людей, які пережили дуже некласні емоції, картинки і всяке таке. Люди зараз живуть, працюють, мають проблеми, помирають від звичайних захворювань, тобто життя нікуди не пішло. Окрім війни є ще те, що було завжди, є ці всі проблеми, які були до цього.
Олександр Магула:
Зараз на звичайні проблеми ще нашаровується війна. Коли я дивився цю серію про Ізюм, вона мені справді сподобалася. Бо те, що ми знаємо по фотографіях про Ізюм, — це масові поховання, перші дні ексгумації. Мені, наприклад, важливо бачити оцей побут звичайних людей, які залишилися там жити. Бо портрет міста — це не лише новини, але й історії людей, які там залишились жити.
Важливо знімати людей і пам’ятати про питання етичності. Коли був останній прильот по «Епіцентру», дуже багато фотографів зняли тіло загиблого, який лежав трохи далі, накритий термоковдрою. Мені було важливо не показувати обличчя цього чоловіка, сфотографувати його так, щоб по фотографії не можна було його впізнати. Я в жодному разі не засуджую колег, хто знімав цього чоловіка із відкритим обличчям. Бо це про оперативність, про намагання швидко показати оцей жах, коли мертві люди лежать серед вулиці.
Розкажу також про прояв емпатії у фотографії. Коли був ракетний удар по Грозі, ми з моєю колегою із Суспільного Настею Іванців робили історію про сім'ю Муховатих. У брата з сестрою в кафе загинули мама, тато і бабуся. Це були новини, проте нам було важливо зробити цю історію добре. Ми витратили на неї п'ять днів. Мені було дуже шкода цю родину. Для мене було дуже важливо показати цих людей з максимальною емпатією, і, знову ж таки, показати їх близько, всередині їхнього дому, коли батьки пішли і не повернулися. Тепер ці діти — самі в будинку. Я був готовий пожертвувати навіть оперативністю, інформативністю кадру. Ми з колегою обговорювали, як нам зробити цю історію цілісною. Ми зняли декілька етапів: от ми їх зустріли, вони встановлювали кілочки на кладовищі, де буде похована їхня родина. Наступного дня їхні друзі, також діти, прийшли допомагати їм викопувати ці могили. На третій і четвертий дні були перші поховання. Саша попросив нас не знімати саме поховання його батьків. Ми розуміли, що щоб історія була цілісною, нам треба зняти поховання батьків. Проте він попросив і ми не знімали, ми поїхали. Ми вирішили, що емпатія й етика важливіші в цей момент, ніж цілісна чи не цілісна історія.
Яків Ляшенко:
Я також був на похованнях у Грозі. Вони відбувалися кілька днів, напевно понад тиждень, тому що дуже багато людей загинуло. Було багато журналістів — і українських, і закордонних. В один момент, коли привезли тіло, більшість іноземних журналістів поводили себе доволі паршиво. Усі помітили, що «вестернам» просто пофіг. Всі українські журналісти максимально емпатично ставилися до почуттів родичів, які переживали траур. Закордонним фотографам головне було зробити яскравий кадр за будь-яку ціну. Можливо, з часом ми прийшли до того, що для нас те, що відбувається в нашій країні, це не просто документування за будь-яку ціну. Для нас всіх це наша персональна історія, історія нашої країни, нашої родини. Можливо, той знімок, який зробив Нік Ут у В'єтнамі, ми б зробили по-іншому, або взагалі б не зробили. Тому що ми все переживаємо персонально, а для закордонних журналістів це просто робота.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України.
Наразі Яків солдат-фотограф батальйону спеціального призначення «Донбас» 18-ї Слов'янської бригади НГУ.
Соцмережі автора: Instagram, Facebook.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії.
З перших місяців вторгнення знімав для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжував лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною. Зараз його увага сконцентрована на Донецькій області.
Переломним моментом у його фотографії став майже місяць, прожитий у Бахмуті. Впродовж грудня-січня Георгій документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями у підвалах.
Соцмережі автора: Instagram, Facebook.
Олександр Магула — фотограф родом із Харкова. Журналіст Суспільне Новини у Києві. Вивчав журналістику в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. До війни працював у місцевих медіа. Співпрацював з найбільшими німецькомовними друкованими виданнями Європи (NZZ, FAZ, TAZ, Focus, DerStandard).
Український фотограф Максим Дондюк знімає війну з 2014 року. Він побував у найгарячіших точках, зокрема в Іловайському котлі. На початку повномасштабної війни документував бої на Київщині, а його світлини публікують провідні видання світу. Максим Дондюк працює над довготривалими авторськими проєктами, які є особистими рефлексіями на війну в Україні. Максим розповів про створення світлин із нової «Білої серії», про пошук власної візуальної мови та чому кожен його кадр — це спроба передати ненависть до війни.
— У своїх авторських проєктах, зокрема в «Білій серії», ви показуєте війну через пейзаж. Чому саме такий жанр?
— Я фотографую війну в Україні з 2014 року. Після року зйомок активних бойових дій я вирішив зробити паузу. У 2017 році поїхав колишньою лінією розмежування, де бачив війну, кров та вбивства, де бачив зруйновані будинки та землю, за кожен метр якої воювали. Їздив по цій лінії від Азовського моря до російського кордону декілька разів. Уся ця територія, окрім невеликого шматка біля Нью-Йорку, зараз, на жаль, окупована російськими військами.
Коли приїхав, то усі ці місця виявились нікому не потрібними, вони були спустошені. Натомість поруч були вже якісь відбудовані доми, магазини, блок-пости. Мені це нагадало стан, який був у мене й тих людей, які повернулися з війни. Стан внутрішньої порожнечі, коли ти приїжджаєш з фронту і тебе ніхто не розуміє. Ти запитуєш себе, чому тут досі корупція, або чому тут всі п’ють вино, коли там досі вбивають. Виникає розпач, а також непорозуміння з родичами та друзями.
У 2017 році я зняв серію «Між життям та смертю», де показував наслідки війни через пейзаж. До війни я також використовував ландшафтну фотографію, наприклад у серії про Чорнобиль. Для мене це зручний формат, можливість більш мистецького підходу до фотографії. Я дуже втомився від того, що робив на початку свого творчого шляху, коли працював більше з людьми. Щоправда, повномасштабна війна знову повернула мене назад — перший рік я активно працював із військовими, документував події, співпрацював із журналами. Коли у твій дім приходить війна, тобі вже не до мистецтва. Хтось бере зброю, а хтось камеру і робить все, що можна. Військові борються з російськими солдатами, а для мене це була війна з російською пропагандою.
У якийсь момент зрозумів, що дуже втомився від всього, що роблю на фронті. Ставало все складніше отримати доступ до зйомок бойових дій. Я повернувся до ландшафтної фотографії. Останні дві зими я провів у Донецькій, Харківській та Херсонській областях. Після проєкту про Чорнобильську зону відчуження, я, можна сказати, freak-out щодо мап. Влітку позначив на карті цікаві для мене об’єкти, а взимку виїжджав на зйомку.
Я жив в Ізюмі, Краматорську, за можливості їздив на передову, проте більшість часу чекав на потрібну мені погоду для зйомки «Білої серії». Мені потрібно було декілька сантиметрів снігу, іній, щоб не було сонця. Не так часто в нас усі ці параметри збігаються. Тому я знімав деякі об’єкти по десять, по двадцять разів. Я просто брав машину, їхав у поля, знаючи, що всі вони — заміновані. Намагався ходити стежками, якщо їх помічав. Коли не було погоди, шукав нові потенційно цікаві локації для зйомок. Такий скрупульозний ландшафтний підхід до фото. Для мене це також медитативний підхід, коли я був сам серед поля, зими та морозу, така своєрідна розмова із собою. Для мене ця серія дуже приватна.
«Біла серія» про те, що станеться з людством, якщо ми не припинимо воювати. Вона для мене просто показує, як може виглядати наша планета, якщо ми одне одного повбиваємо через територію, ресурси чи релігію. Це проблема не лише України та Росії, це глобальна проблема людства, тому що ми не можемо зупинитись, не можемо не воювати. Моя нова серія про ненависть до всього, що пов’язане із війною. Війна породжує агресію, вона руйнує життя, природу, техніку.
— Наскільки пов’язані між собою ваші проєкти «Між життям та смертю» і «Біла серія». Чи один є продовженням іншого?
— Відокремити ці дві серії фотографій дуже тяжко. Зрештою, мій проєкт про Чорнобиль також створений за аналогічним підходом. Використав візуальні мови, які дуже перетинаються. Вони наче близнюки. Проте «Біла серія» відрізняється, вона глибша, потужніша, використовую середній формат для зйомок. Ідея зародилась у 2017 році, коли вперше поїхав по місцях, де був у 2014 році разом із військовими. У мене були психологічні проблеми й мені було необхідно повернутись туди, побачити все знову та відрефлексувати події війни.
Проєкти «Між життям та смертю» та «Біла серія» — пов’язані. Проте для зйомок «Білої серії» я використовую середній формат, щоб фотографії можна було роздрукувати розміром три-чотири метри. Бачу цей проєкт для виставок у галереях. Уявіть, заходите в простір і помічаєте такий цікавий ландшафт. Спочатку здається, що це щось красиве, а насправді це наша спотворена естетика. Тому що візуальне мистецтво часто базується на стражданнях, війнах чи релігійних розп’яттях. Коли підходите ближче і ближче до фотографії, то вже бачите руйнування та шрами, які залишає війна.
Упевнений, що люди, які живуть за кордоном і мають зовсім інші проблеми, можливо, і не зрозуміють фотографії «Білої серії». Фотографії будуть ближчі для тих, хто знає, що таке війна та спустошення. Ця серія, мабуть, більше про мене та мій внутрішній світогляд, як сприймаю те, що залишає по собі війна.
— Чому на ваших знімках із «Білої серії» зовсім немає людей?
— Коли знімав серію «Між життям та смертю», мені було дуже важливо передати пустоту, яку відчував сам і яку відчували багато з хлопців, які поверталися з фронту. Коли ти приїжджаєш додому, і в тебе закінчується сенс життя, немає розуміння, що робити далі. Багато військових знову повертаються на фронт, тому що не можуть знайти роботу, їх не розуміють сім’я та друзі. Якщо у військового ПТСР, йому дуже-дуже тяжко всередині.
У 2017 році я намагався візуально зобразити порожнечу, котра була в мені. Я не міг повертатися на фронт і знову знімати, тому поїхав по цій лінії розмежування. Для мене це була терапія через мистецтво. Тоді війна продовжувалась, проте лінія фронту не рухалась, і все наче заморозилось. Зараз, у «Білій серії», ідея інша, оскільки ведуться активні бойові дії. Зараз мені важливо показати, що залишиться після людства. Якщо ми не перестанемо воювати, буде ядерна зима і все вкриється снігом, усе замерзне. Залишаться подекуди зруйновані будинки та заіржавілі танки.
Війна не приносить нічого хорошого. Я просто не вірю, що війна буває хоч з якимось добрим наміром, що війна ведеться за релігію, націю, чи ще якісь ідеали. Людське життя важливіше, ніж клаптик землі. Для мене дуже болюча тема, коли чую, що потрібно воювати, воювати і звільняти усе. Я хотів би знати, скільки хлопців та дівчат повинні ще загинути за це. Наскільки важко і болісно це буде для нашої країни. Наскільки взагалі війна руйнівна для будь-якої країни.
Я знімав війну лише в Україні. Я не воєнний фотограф, який мандрує в інші країни. Мені це не цікаво. Сприймаю війну як людина, як українець, якому це сталося. Я взяв камеру не тому, що вирішив знімати війну, а тому, що ця клята війна прийшла в нашу країну. Я такий ідеаліст-гуманіст і мені це все дуже тяжко.
Світлинами з «Білої серії» намагаюсь показати, що може статися з нашим світом. Ми всі опинимось у руїнах. Таких речей, які зараз фотографую в Україні, багато і в інших країнах, наприклад Афганістані, Чечні. Я не можу зрозуміти сенсу в діях цих країн, які розпочинають війни, таких як РФ, Сполучені Штати та інших. Коли вони приходять на чужу землю і їм щось потрібно. Я не можу знайти відповіді. Натомість я ходив замінованими полями місяцями й просто знімав. Хтось колекціонує різні предмети, хтось — враження. Я ж колекціонував, збирав на білому фоні, закинути речі, які колись були важливими. Танк був важливим, у ньому хтось сидів, цей будинок був важливим, там жили люди. Зараз усе зруйноване та спустошене, як вся наша країна.
— Ідея створити «Білу серію» виникла як наслідок тривалих зйомок війни? Як і коли ви задумували її візуальну мову?
— У даному випадку я усе вирішив ще перед зйомкою. Мені потрібно було купити спеціальну техніку для фотографування панорам, навчитись нею правильно користуватись. Канадський фотограф Едвард Буртинський працює в такому стилі. Він мені допомагав робити панорами, а зараз дуже підтримує мій проєкт.
Усі фотографії серії вирішив робити повністю оригінальними, без значного постпродакшену. Траплялось, що приїжджав удвадцяте до монумента в Ізюмі, а там все одно недостатньо туману, чи сонце виглянуло з-за хмари. І я просто стояв, і не міг зробити фотографію. Глядач бачить один білий кадр. Для нього це виглядає так, наче хтось їхав у автомобілі, зняв фото і поїхав далі. Натомість я два роки до цього знімка робив карту, дві зими жив на Донеччині, проїхав багато кілометрів, щоб спіймати декілька хвилин потрібної мені погоди. Якщо траплялись відповідні умови, я швидко їздив на машині одразу на декілька об’єктів.
— У проєкті «Між життям та смертю», окрім фото, ви додаєте цитати із «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності» Лао-цзи. Чому саме ця книга?
— Після 2014 року я намагався знайти рівновагу в собі. Спочатку шукав способи у західній філософії, деякий час жив у Європі. Потім зрозумів, що мій спосіб мислення та сприйняття світу тяжіє до східного. До 2021 року я багато подорожував по Азії. Мені імпонують даосизм та буддизм, я багато читав відповідної літератури, декілька разів поринав у медитативні практики у храмах.
Мені дуже подобається Лао-цзи, зокрема його книга «Дао Де Цзін». Просто вибрав ті цитати, які найкраще відображають моє ставлення до війни. Лао-цзи пише дуже потужні речі. Наприклад, він говорить про дві країни, які воювали, і одна з них перемогла. Армія, котра вбила тисячі людей, не повинна святкувати, влаштовувати паради чи пити вино. День завершення війни — траурний, оскільки ніхто не може насолоджуватись тим, що хтось вбитий. Навіть незважаючи на те, що вбиті — це вороги. Я іноді шокований, коли бачу в Україні в ресторанах людей, які за сніданком дивляться відео з дронів, як когось вбивають, і відзначають це «смайликом». Найлегше говорити про патріотизм за вечерею у безпечному місці. Я бачив війну, я був двічі поранений, провів багато часу з військовими, але досі не розумію, як можна насолоджуватись вбивством, навіть ворогів.
Можу зрозуміти, коли це трапляється із військовими. Проте мені дивно, коли бачу стільки ненависті у цивільних, які не мають жодного досвіду на фронті. Вони наче прийшли в театр чи кіно. Що це взагалі за ідея, дивитись, як якогось вбивають. Я бачив на фронті більше поваги до ворогів, ніж у віддалених від лінії зіткнень містах. Це просто безглуздя. Я говорю також про повагу, яка часто існує на фронті між військовими по різні боки, навіть враховуючи факт, що вони воюють.
Ненависть та агресія руйнує нас зсередини, випалює нас. Ми почнемо знищувати не лише наших ворогів, але і сім’ю, друзів, зрештою, нашу державу. Коли нами заволодіє ненависть, ми не зможемо просто зупинитися після завершення війни. Ми почнемо шукати нових ворогів, але цього разу серед наших родин, знайомих, усередині нашої країни.
Я намагався донести посил знімків, доповнивши їх виразами Лао-цзи. Бо хто надаватиме сенс моїм словам. Я додав цитати із книги «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності», де Лао-цзи розповідає про війну та про те, як потрібно воювати, коли тобі довелось це робити, коли ворог прийшов у твою країну. Перш за все, людина повинна залишатися гуманістом, навіть під час війни. Зберігати людяність, а не ставати звіром.
— У передмові до вашої виставки «Сучасний український ландшафт» у львівській «Я Галереї», куратор Павло Гудімов пише, що тиша війни є страшнішою від активних дій. Наскільки ви погоджуєтесь із цим висловом?
— Погоджуюсь на сто відсотків. Якщо запитати у хлопців на передку, що для них найгірше, вони скажуть, що тиша. Якщо запитати у штурмовика, що для нього найстрашніше, він скаже, що це невідомість по дорозі на бойові позиції. На воєнних фотографіях та відео ми часто бачимо екшен. Утім це лише десять відсотків війни, решта дев’яносто — це тиша та очікування. Коли їдеш по дорозі, а назустріч тобі не трапляється жодної машини, підсвідомо починаєш хвилюватися, не розумієш, що могло трапитись. Для мене під час зйомок на фронті також найгіршою була тиша. Коли ти чуєш прильоти та постріли, то розумієш, звідки очікувати небезпеку, отримуєш визначеність. Натомість тиша дуже важка. Навіть у місті, після сигналу повітряної тривоги, починаєш жити з думкою, що цього разу можеш загинути саме ти. Очікування й тиша є найгіршими під час війни.
Мої фотографії із «Білої серії» — це не намагання передати тишу, а спроба передати свій внутрішній стан. Мистецтво для мене — це не лише засіб самовираження, а й інструмент для глибокого аналізу та рефлексії. Я прагну створити простір для споглядання, де глядачі стикаються зі складними питаннями, досліджують свої почуття, переосмислюють свої стосунки зі світом та історією; сподіваюсь викликати емоційний та інтелектуальний відгук, надихаючи на глибше розуміння й усвідомлення.
— Світлини «Білої серії» візуально привабливі та красиві. Наскільки фотографія про війну може бути естетичною?
— Якщо людині показувати війну так, як показує вебкамера, демонструвати тіла та «м’ясо», це ніхто не буде дивитись. Потрібно працювати зі свідомістю глядача, адже у всіх є певне візуальне сприйняття, яке базується на мистецтві, живописі. Потрібно заманити глядача у цю пастку, щоб він відкрив, роздивився і потім його свідомість відчула цей хорор війни. У «Білій серії» я використовую цю візуальну естетику, щоб люди підходили ближче та відчували емоції. Люди часто мене запитують, чому мої фотографії такі естетичні та красиві. Завжди запитую їх у відповідь, чому вони це сприймають як щось красиве. Чому фотографії тіл загиблих людей, зруйнованих будинків та понівечених танків можна називати привабливими. Можливо, це проблема всього людства, що ми, дивлячись на зображення страждань, вбивств і війни, сприймаємо їх естетичними. Митці розуміють ці речі та використовують їх для спілкування зі своєю аудиторією. Про цю проблему Сьюзен Зонтаґ багато пише у своїй книзі «Спостереження за болем інших».
— Фотографування війни для вас — це документування та інформування, чи все ж таки мистецтво й естетика?
— Коли розпочалась війна у 2014 році, а потім повномасштабна війна у 2022 році, то спочатку я все ж таки документував події. Утім я завжди намагаюсь паралельно шукати речі, які зможу використовувати для виставок чи як ідею для авторського проєкту. Тому що фотографії поточних подій для журналів можуть друкуватися як міжнародна пропаганда. Однак я не з тих фотографів, які використовують ті самі фотографії одночасно і для публікацій, і для виставок, і для книжок. Коли роблю історії для друку в медіа, водночас намагаюсь створювати для себе кадри іншою візуальною мовою. Інколи намагаюсь поєднувати, проте часто це просто неможливо. Щоб зробити кадр, який мені подобається, інколи доводиться витрачати декілька тижнів, шукати локацію та чекати потрібний момент.
У мене такий підхід до роботи, тому я не вважаю себе фотожурналістом. Якщо не буде доброго світла, вдалої композиції та потрібного поєднання кольорів, я не робитиму фотографію. Або зроблю її машинально і потім не буду ніде її використовувати. Для мене бекграунд, фон фотографії інколи важливіший за те, що на ньому трапилося. Фотожурналісти стежать за об’єктом у кадрі, а тло у них — випадкове. Я обираю фон і чекаю, коли на ньому щось трапиться.
Коли працював над «Білою серією», в якийсь момент зрозумів, що я цілий тиждень знімаю один і той самий танк. В мене вже двісті фотографій цього танка. Іноді зациклюєшся на чомусь, навіть не усвідомлюючи цього. Багато молодих журналістів знімають роботу артилерії, мінометів, ловлять «трубу з вогнем», тобто момент, коли вилітає снаряд. Вони часто не розуміють, що на такі одноманітні за композицією, світлом та сюжетом фотографії вже неможливо дивитися. Потрібно шукати свою мову, себе та свій стиль.
Звісно, неможливо не повторювати себе самого. Зараз я припинив фотографувати якісь військові речі, тому що вже два роки роблю ту саму фотографію, але з різних ракурсів. Таке трапляється у всіх. У такий момент важливо зробити паузу, дистанціюватися, переглянути увесь свій фотоархів, та, якщо є можливість, зробити виставку або книгу.
— Ви фотографували багато подій на початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про фотографію з обкладинки журналу Time!
— Насправді я не дуже люблю цю фотографію. Однак розумію, чому вона стала обкладинкою журналу. На той момент це було важливо для України, обкладинка привернула до нас увагу.
Я співпрацював із різними журналами з 2014 року, редактори знали мої роботи. На початку 2022 року для мене це був єдиний шлях продовжувати працювати, оскільки фотографувати війну — це дорого. Потрібно знайти місце, де жити, машину, щоб мати змогу їздити в Харків, Запоріжжя, Київ та інші міста. Міжнародні журнали були для мене фінансовою опорою. Усі журнали, з якими співпрацював, — тижневики, мені не потрібно було надсилати фотографії щодня. В мене було багато вільного часу для власних зйомок. Перші чотири місяці я працював сам, без журналістів. У мене була свобода руху та вибору тем. Я поважаю журналістів, якщо вони поважають мою роботу. Я готовий його чекати три години на інтерв’ю, якщо він потім чекатиме мене, коли працюватиму в окопі. Проте якщо журналіст очікує від мене лише зйомки його інтерв’ю в кав’ярнях, ми точно не спрацюємось.
— Повномасштабну війну в Україні знімає дуже багато фотографів, як українських, так і іноземних. Протягом цих двох з половиною років уже сформувалось багато фотографічних штампів та шаблонів. Які, на вашу думку, теми й аспекти війни ще недостатньо зняті? Наскільки складно в галузі фотографії сьогодні створити щось абсолютно нове?
— Ця проблема — глобальна. У 2014 році було те саме. Багато сучасних фотографів цього не пам’ятають, бо в той час ще не займались фотографією. Було лише декілька документальних фотографів, які працювали до війни і, коли розпочались бойові дії, продовжили знімати. Водночас з’явився великий пласт молодих фотографів, які почали працювати для міжнародних новинних агенцій або ж фіксерами для іноземних журналістів та фотографів. Вони ніколи не чули про документальну фотографію чи про фотожурналістку. У 2015 році дев’яносто відсотків цих фотографів зникли. Вони пішли заробляти кошти в гейм-дизайн або ж в айті. Зараз ситуація така ж сама.
Дуже складно сформувати свою власну візуальну мову, коли ти працюєш в інформаційній агенції й повинен кожного дня знімати події та новини. Щось бахнуло і ти одразу туди біжиш. Коли у тебе є лише дві години або п’ять хвилин на зйомку фотографій. Я не дуже вірю, що за таких умов можна виробити власний стиль. Коли фотографи біжать за об’єктом, знімають усе серійною зйомкою, а потім з п’яти тисяч світлин обирають найкраще для агенції. Я не критикую — це робота. Водночас багато фотографів щось роблять за свої кошти, багато їздять, щось шукають і документують. У них може сформуватись власна естетика зйомок та стиль.
Фоторедактор журналу Stern якось сказав мені: «Макс, найлегше, що можна знімати — це війна. Тобі тільки треба мати сталеві яйця». А якщо відправити фотографа у місце, де нічого не відбувається, він нічого не зможе зняти. Він звик фотографувати активні дії на війні, де перебуваєш наче у кіно. Я також через це пройшов. Це нормально. Перший рік ти можеш «молотити», а потім приходить усвідомлення і ти починаєш бачити інші проєкти.
Більшість фотографів, які зараз документують війну, також скоро підуть в іншу професію, яка приноситиме більше коштів. Професія потихеньку відмирає, і лише новинні агенції ще щось платять за знімки. Журнали, з якими я багато співпрацював, наприклад The New Yorker, Time, Stern, Der Spiegel та інші, кожного року урізають бюджет. Протягом року ти можеш отримати від них максимум два замовлення на зйомку. Багато документалістів змінюють роботу.
Існують фотофестивалі в місті Арль — Recontres d'Arles, та у місті Перпіньян — Visa pour l'Image. Обидва фестивалі — документальні, проте це наче два різні полюси. Я був і там, і там. В Перпіньяні фотографи спілкуються про те, хто з них більше днів провів у окопах чи хто більше разів потрапляв під обстріли. Натомість в місті Арль про війну розповідають зовсім з іншої перспективи — я говорю про мистецтво документування. Коли ти працюєш з журналістикою, але це все одно залишається мистецтвом. На фестивалі Recontres d'Arles більше говорять про внутрішній світ, а не лише констатують факти. Фотографії не лише про те, що трапилось чи відбулось, там автори використовують медіум фотографії, щоб донести якусь свою візуальну концепцію або смартконцепцію.
Потрібно знати ці речі, щоб не повторювати когось іншого. Важливо розбиратись у сучасній фотографії, читати критику. Насправді дуже мало фотографів, котрі читають. Я спілкувався з багатьма молодими фотографами, і всі вони для натхнення лише дивляться фотографії колег. А у чому сенс? Дивитися інших фотографів, щоб їх повторювати? Якщо хочеться когось повторювати, варто переглядати фільми Андрія Тарковського чи Теодора Ангелопулоса, читати критику чи філософію мистецтва. Такий підхід дасть набагато більше ідей, аніж перегляд топових фотографій у добірках журналу Time чи агенції Associated Press.
— Розкажіть, будь ласка, а що надихає вас? Які книги любите читати, які фільми дивитесь?
— Мене захоплює східна філософія. Я, мабуть, перечитав уже все що можна на цю тематику. Читаю також західних філософів. Читаю критику й теорію фотографії, літературу про розвиток візуального мистецтва. Можу сказати, що я такий книжковий черв’як. Якщо мені запропонують піти на вечірку чи на пляж, то я краще залишусь вдома із книжкою. Я не п’ю алкоголю, не п’ю каву, мало спілкуюся з іншими, у мене небагато друзів в Україні. Мені ближче бути вдома з дружиною, з близьким колом друзів.
Найкращий режисер для мене — це Теодор Ангелопулос. Він порушував багато складних тем. Його фільми про греків та їхню культуру. Особливо раджу подивитись історичну драму «Трилогія. Луг, що плаче». У ній йдеться про історію Греції на прикладі однієї родини, яка повертається після громадянської війни з Одеси в Грецію. Фільм залишає багато вражень. Після перегляду ми з дружиною можемо ще тиждень його обговорювати.
Мене надихає все, крім фотографії. Менше за все я люблю дивитись фотографії. Звісно, знаходжу цікавих для себе авторів. Наприклад, я просто обожнюю знімки Надава Кандера. Мені подобається працювати з архівними фотографіями. Я це робив у проєкті про Чорнобильську зону відчуження. У мене досі є багато архівів звідти, з якими через війну я навіть ще не почав працювати.
— Чи можна надалі підтримувати увагу до війни в Україні фотографіями?
— Щоденні новини з України не дуже цікавлять людей за кордоном. Всі активно читали про Бучу, підрив дамби Каховської ГЕС тощо, проте нам точно не потрібні такі події. Увага до України може бути прикута лише завдяки потужним та серйозним проєктам. Це можуть бути документальні фільми чи фотографії. Проте наша влада не розуміє — щоб створити масштабний глибокий проєкт, а не пропаганду, потрібно надати доступ і час для зйомок українським та іноземним авторам. У нас дозволено поїхати в престур на добу разом із пресофіцером. Натомість потрібно брати культурні проєкти, мультимедійні проєкти, працювати з кураторами.
У Європі люди постійно ходять в кінотеатри, на виставки. Потрібно з ними спілкуватися через мистецтво. Наша влада повинна усвідомити, що потрібно витрачати кошти на роботу із музейними та галерейними просторами, відправляти митців на артфестивалі. Влада повинна надавати доступ для зйомок, підтримувати документалістів, письменників, митців грантовими програмами, давати свободу для творчості, не контролювати. Культура — важлива.
Усі мої останні інтерв’ю, на жаль, про цензуру та обмеження доступу до лінії фронту. Після матеріалу з Люком Могельсоном про життя наших військових в окопах, який вийшов у журналі The New Yorker, мене викликали на допити в СБУ. В мене немає акредитації від ЗСУ і я не можу продовжувати знімати лінію фронту. Я не вважаю, що війна — це не час для критики влади. Якщо у пацієнта гангрена чи ще якась хвороба, вона не пройде від того, що людині про неї не скажуть. Потрібно говорити про проблеми вголос.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Я приїхав у США, щоб до осені закінчити книгу про війну в Україні. Працювати над книгою мені допомагає почесний декан ICP (Міжнародного центру фотографії) Фред Рітчін. Він пише текст до книги, робить інтерв’ю зі мною. Це буде книга про два перші роки повномасштабної війни в Україні, з 2024 року буде одна чи дві фотографії. Книга не лише про війну, але і мої рефлексії на неї. Звісно, там будуть фотографії загиблих, кадри руйнувань, проте моя книга не про активні бойові дії. Думаю, що до всіх моїх робіт можна просто чіпляти лейбл «Медитація». Усі вони про споглядання та усвідомлення. Коли бачу багатьох фотографів, які щось знімають в одному напрямку, обов’язково повернуся в інший бік. Тому у мене Майдан гідності — це панорами. Не можу знімати з усіма.
Усі свої тривалі проєкти робив сам. Мені не потрібно, щоб хтось за мною ходив чи був поруч. Часто перед зйомкою проводжу візуальні дослідження, просто ходжу, роздивляюсь, відчуваю. Фотографія для мене — це про відчуття, про колекціонування емоцій. Книга буде зі світлинами, які знімав ще до «Білої серії». На основі цього авторського проєкту планую зробити окрему книгу.
Матеріал підготувала Катерина Москалюк
Росіяни скинули керовану авіабомбу на центральну частину Харкова. 24 липня о 16:47 війська РФ вже вшосте атакували Харків.
Внаслідок удару по приватному будинку в Харкові поранень зазнали двоє людей. На місці працюють рятувальники та медики. Про це повідомив мер Харкова Ігор Терехов.
«Удар КАБом по майже центральній частині міста. Район приватної житлової забудови», — повідомив він. На місці пожежа.
У Харківській обласній прокуратурі уточнили, що поранення отримали троє людей: двоє чоловіків та 45-річна жінка. Їх доставлено до лікарні. Внаслідок удару пошкоджено щонайменше шість житлових будинків, пʼять гаражів, три господарських приміщення. Знищено три авто.
«За попередніми даними, російська армія вдарила по місту УМПБ Д-30 СН (уніфікований міжвидовий плануючий боєприпас, калібр 30 см) з території бєлгородської області рф. Наслідки збройної агресії рф документували прокурори та слідчі ХРУП №3 ГУНП в Харківській області», — йдеться у повідомленні Харківської обласної прокуратури.
Крім того, у середу по обіді російськими ракетами був атакований інфраструктурний обʼєкт. На місці влучання сильна пожежа. Після цього було ще кілька «прильотів». Згодом Терехов повідомив, що внаслідок п’ятого ракетного удару, який був по промисловій зоні, постраждали шестеро містян. Їм надають медичну допомогу.
Нагадаємо, вранці 19 липня війська РФ вдарили двома ракетами типу «Іскандер» по центральній частині Чугуєва Харківської області. У результаті ворожої повітряної атаки постраждали вже 9 людей. Серед них — підліток.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Вранці 19 липня війська РФ вдарили двома ракетами типу «Іскандер» по центральній частині Чугуєва Харківської обласної.
У результаті ворожої повітряної атаки постраждали вже 9 людей. Серед них — підліток.
Про це повідомляє голова Харківської ОВА Олег Синєгубов.
«Постраждали 9 людей, із них дитина 14-річна дитина», — розповів він. 14-річний хлопець зараз у тяжкому стані, його доправили до лікарні.
Одна з ракет влучила біля гуртожитку, зруйнувавши нежитлову будівлю, пошкодивши дві багатоповерхівки й до 10 приватних житлових будинків. Також згоріли дві автівки й кілька гаражів.
Друга ракета влучила на парковку біля дев'ятиповерхового житлового будинку. Ця ракета знищила 9 автомобілів. Також внаслідок вибуху пошкоджені щонайменше три дев'ятиповерхівки, одна п'ятиповерхівка, готель, торговельні ряди і близько 10 приватних житлових будинків. Перебиті енергомережі.
«За процесуального керівництва Чугуївської окружної прокуратури Харківської області розпочато досудове розслідування за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України)», — зазначили у Харківській обласній прокуратурі.
Загалом унаслідок атаки повністю згоріли 10 легкових автомобілів. Пошкоджені три багатоквартирні та один приватний будинок, два магазини, адмінбудівля.
Нагадаємо, вранці 8 липня війська РФ завдали ракетного удару по Києву, під ворожий удар потрапила найбільша дитяча лікарня України «Охматдит».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Часів Яр — місто, яке місяцями штурмують і обстрілюють окупаційні війська. Загарбники продовжують інтенсивно випалювати Часів Яр, утілюючи тактику випаленої землі. Понад два з половиною роки війська РФ прагнуть за будь-яку ціну захопити місто Часів Яр Донецької області, яке стало лінією фронту після захоплення Бахмута.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Костянтина і Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Георгія Іванченка та Якова Ляшенка. Документалісти фіксували війну у Часовому Яру та життя на лінії вогню його мешканців у різні періоди від початку повномасштабного вторгнення росіян. Кожен з фотографів зумів зберегти на своїх світлинах різний стан міста: у когось воно тільки поранене, хтось уже застав його зруйнованим.
У червні британська розвідка повідомила, що Часів Яр є цінним для Росії через його стратегічне розташування на височині, а також через його використання як логістичного вузла ЗСУ. Часів Яр стоїть на пагорбах, що, наче оборонні мури, захищають його зі сходу і півдня. Найвища точка — 247 метрів, а, до прикладу, в сусідніх Костянтинівці, Дружківці, Слов'янську і Краматорську — середні висоти від 100 до 125 метрів. Часів Яр став «воротами» до цієї агломерації через близькість до Костянтинівки (7 км на захід) і Краматорська (25 км на північний захід).
«Часів Яр — це українське місто, і є всі шанси, що ворога звідти відсунемо та знищимо його на тому напрямку, як вже було раніше», — запевнив речник ОСУВ «Хортиця» Назар Волошин в ефірі національного телемарафону 14 липня. Волошин пояснив, що «цієї доби ворог також не полишав спроб штурмувати та показувати свою присутність в районі Часового Яру», однак наголосив, що «сили оборони відбиваються та тримаються».
Нагадаємо, останніми днями до Часового Яру активно прикута увага медіа, адже у ніч проти 3 липня проєкт DeepState повідомив, що армії Росії вдалося захопити мікрорайон «Канал» у місті. Цей район відокремлений від більшої частини міста каналом «Сіверський Донець — Донбас». Бої за мікрорайон почалися ще на початку квітня 2024 року, коли агресор пішов уперед на захід від Бахмуту.
Зараз там немає жодної вцілілої будівлі. Через дії РФ місто, в якому колись проживало 12 000 людей, стало практично безлюдне. Станом на початок липня 2024 року у Часовому Яру залишаються 635 жителів.
До прикладу, цього тижня ніхто з місцевих жителів не виявив бажання виїздити з міста. Про це розповів начальник міської військової адміністрації Часового Яру Сергій Чаус. «Люди просто не їдуть з міста. Евакуювати людей стало небезпечніше, ніж було до цього, бо активність дронів не знижується. Лінія проведення бойових дій безпосередньо дуже близька до міста. В цих умовах приїхати у місто, щоб забрати людину, важко. В місті, окрім людей пенсійного віку, залишається і молодь, їх приблизно декілька десятків. Загалом людей евакуюємо до Краматорська, більша частина їдуть до родичів», — уточнив Сергій Чаус.
Документальні знімки з Часового Яру подружжя фотографів Кості та Влади Ліберових днями розлетілись мережею. Кадри з цього міста зараз нагадують розвалини окупованих і знищених Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки.
«Часів Яр. Росія наблизилась до міста та перетворила його на руїни, як і все, до чого торкається. Відповідно до карт DeepState, ще 27 червня ми вибили ворога з міста, а вже зараз росіяни повністю зайняли мікрорайон «Канал». І стерли з лиця землі. Не дивлячись на те, що військові, що боронять Часів Яр, готові стояти до кінця, сьогодні є реальна загроза, що ми втратимо місто», — поділились тривожними думками Костя та Влада стосовно ситуації у місті на початку липня 2024.
«Це був приємний і затишний населений пункт. Невисокі будівлі. Звичайне донбаське місто і навіть чимось нагадувало Бахмут. Часік — так ми його називали», — таким запам’ятав Часів Яр фотограф Яків Ляшенко.
У квітні 2023 року він став свідком медичної евакуації бійців із Бахмута. Через багнюку й калюжі БМП з пораненими військовослужбовцями під’їхала до Часового Яру. Побачене там його вразило.
«Це була точка евакуації: привозили поранених з Бахмута. Там була одна медикиня. Коли вивантажили другого військового, то ця жінка почала кричати «Саша!». Це виявився її чоловік. Вона починає його цілувати та плакати. Цей момент мене дуже вразив і закарбувався у пам’яті. Я потім запитував у пресофіцера про його долю. На щастя, цей чоловік вижив, хоч отримав важке поранення», — згадує Яків Ляшенко.
«Вулиці Часового Яру — це скупа весняна зелень дерев та перші квіти, які змішуються зі зруйнованими радянськими будинками з дірками від обстрілів», — таким Часів Яр зустрів фотожурналіста Георгія Іванченка навесні 2023 року. Готуючи репортаж для Reporters, його авто постраждало від обстрілу.
У Часовому Яру Георгій зустрів 55-річну Світлану та її сина, 28-річного Ігоря, які залишилися жити вдома, за три кілометри від фронту. Всі разом вони спустились на цокольний поверх будинку, в гараж, з якого сім’я майже не виходила через постійні «приходи». У Світлани ще є 34-річна дочка, яка до вторгнення захворіла на лімфому, але через тривале перебування в укриттях онкологія ускладнилась, зараз дочка лікується в Донецьку.
«Я слухаю її і думаю про цю війну і мир у всьому світі. Війна — це завжди дуже погано. Це завжди жертви та розруха. Обіцяємо повернутися до Світлани з Ігорем із водою, їжею, батарейками та ліками. Та, дійшовши до автівки, яку лишили в гаражі, бачимо, що в ньому немає даху, а металеві конструкції впали на авто. Гараж обстріляли. На щастя, машина завелася, довезла нас до більш-менш безпечної зони, де ми побачили, що маємо ще й пробитий паливний бак. Військові допомогли дотягнути нас до наступного міста. Ми так і не змогли повернутися до Світлани й Ігоря, як обіцяли», — розповів Георгій Іванченко.
Фотограф Сергій Коровайний бував у місті чимало разів: «Дуже сумне місце, абсолютно розбите. Дуже мало там цивільних. Ми заїжджали у Пункти Незламності і зустрічали там здебільшого тільки стареньких людей.
Одного разу ми евакуювали 80-річну пані Марію в Київ. Там була драматична сцена, яка мене дуже вразила. Жінка прощалась з онуком, який вирішив залишитись у місті. Я носив її сумки і думав собі, скільки горя росіяни принесли на цю землю. Вона ридає і він ридає. На фоні чутно вибухи».
За словами Сергія, серед головних небезпек у Часовому Яру — постійні удари FPV-дронів. «Тому що будь-яка автівка, а особливо преса, — це ціль», — каже фотограф.
Сергій Коровайний з 2017 року бував у Часовому Яру, адже там раніше преса отримувала акредитацію для роботи в зоні АТО/ООС. Він встиг побачити це місто ще відносно мирним. «Це було невеличке тихе місто, там були гарні вечори улітку. Контраст між Часовим Яром тоді і зараз — це два різні світи, як життя і смерть. Тоді була зовсім інша лінія фронту, і ніхто не думав, що війна прийде, попри те, що вона вже тривала. Мені боляче про це казати. Багато міст можуть стати такими, як Часів Яр, або вже стали такими».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення, працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Наразі фотожурналіст-фрілансер в EPA Agency. Instagram фотографа.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжив подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною; зараз його увага сконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії став майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями. У квітні, під час роботи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва). Instagram фотографа.
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопосадовці. Instagram подружжя.
Сергій Коровайний — фотожурналіст і портретний фотограф. Співпрацює з міжнародними виданнями, зокрема Wall Street Journal, Washington Post, The Guardian, Financaial Times та іншими. Знімає свої документальні проєкти, де фокусується на темах російсько-української війни, екології та різних аспектах української сучасності. Здобув освіту у США на магістерській програмі з Visual Storytelling як стипендіат Програми імені Фулбрайта. У 2018 році приєднався до The Gate, провідного українського фотоагентства. Роботи Сергія експонувалися на численних персональних і колективних виставках в Україні, США та ЄС. Instagram фотографа.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Видавництво «Creative Publishing» і миколаївська школа концептуальної та артфотографії MYPH разом підготували фотокнигу «Conceptual Photography». Мета — поінформувати вітчизняну та міжнародну аудиторію про сучасну концептуальну фотографію в Україні, продемонструвавши роботи її найяскравіших представників. Авторами книги є Люсія Бондар, видавчиня «Creative Publishing», та Сергій Мельниченко, фотограф, засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH. Над дизайном обкладинки працювала Катерина Королевцева, а авторкою головного фото стала Оксана Майстер.
Сергій Мельниченко розповідає, що саме з фотографії банки з консервованими помідорами Оксани Майстер, яку розмістили на обкладинці видання, частково і почалася співпраця видавництва з MYPH: «Ця банка, на мій погляд, водночас є і автентичною, і погляд класно притягує. На фестивалі українського мистецтва торік у Берліні Люсія Бондар закохалась в цю роботу і придбала її у нас. Загалом вона купила два фото. По суті, з цього і почались обговорення створити спільну книжку. Вона сказала, що хоче підготувати видання про сучасну фотографію. Я відповів, що це круто і запропонував ідею — показати концептуальну сучасну фотографію крізь призму студентів MYPH».
У «Conceptual Photography» зібрані доволі різні теми, напрями й жанри фотографії, з котрими працюють автори. Це цифрова фотографія, плівкова, ручний друк, моментальна фотографія тощо. Фотографи демонструють своє художнє бачення, не боячись експериментувати у своїй творчості.
«Там багато проєктів, котрі так чи інакше, чи напряму пов'язані з рефлексіями та станами, в яких перебувають автори під час нашого сьогодення — повномасштабного вторгнення, — пояснює Сергій Мельниченко. — Зокрема, у книзі є мій проєкт «Татуювання війни», який показує ці події. Хоч ми у книзі не представлені як документалісти, але крізь призму концептуальної художньої фотографії ці настрої можна побачити».
Підбірку робіт супроводжує стаття провідного представника Харківської школи фотографії Романа Пятковки, яка розповідає про універсальну творчу техніку колажу, спонтанність і непередбачуваність камер миттєвої дії та експерименти з альтернативними фотографічними методами.
Сергій Мельниченко каже, що ця книга це, зокрема, і чудова можливість для студентів школи MYPH представити себе у світі, показати власні напрацювання. За його словами, фотокниги у світі розповсюджуються швидше, ніж виставки. «Тому існує більша ймовірність, що книги швидше розійдуться від України до США чи Японії і авторів запрошуватимуть на виставки, ярмарки, фестивалі чи будь-які інші події», — говорить він.
Сергій Мельниченко каже, що ця книга це, зокрема, і чудова можливість для студентів школи MYPH представити себе у світі, показати власні напрацювання. За його словами, фотокниги у світі розповсюджуються швидше, ніж виставки. «Тому існує більша ймовірність, що книги швидше розійдуться від України до США чи Японії і авторів запрошуватимуть на виставки, ярмарки, фестивалі чи будь-які інші події», — говорить він.
Книга вже надрукована, широкій публіці її представили у Києві. Видання двомовне: українською та англійською мовами. Усі охочі можуть придбати фотобук на сайті видавництва, а також на інших платформах та книгарнях: www.yakaboo.ua, www.book-ye.com.ua, Kniga.biz.ua, www.book.ua тощо.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
2 травня 2014 року в Одесі на Грецькій площі та Куликовому полі відбулись масові зіткнення між прихильниками Євромайдану й учасниками акції «Майдан» і спалахнула пожежа у Будинку профспілок. Тоді загинули 48 людей, а понад 200 були травмовані.
Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Олега Куцкого, який зафіксував події в Одесі.
2 травня 2014 року в центрі Одеси, поблизу Грецької площі, розпочалися масові сутички. По обіді, близько третьої години, вболівальники футбольних клубів «Металіст» і «Чорноморець» вирішили пройтись вулицями Одеси мирною ходою під гаслом «За єдину Україну». Захід об’єднав майже дві тисячі людей. Одночасно із ходою зібрались понад триста учасників «Антимайдану», більшість з яких представляли організацію «Одеська дружина». Вони планували рухатись паралельно маршу футбольних фанатів та прихильників Майдану.
Колони перетнулись поблизу Грецької площі. Почалися масові сутички: учасники кидали одне в одного піротехніку, «коктейлі Молотова» й каміння. Під час заворушень навіть лунали постріли. Унаслідок протистояння від вогнепальних поранень загинуло шестеро людей, а навколишні вітрини магазинів, зупинки й автомобілі були розбиті.
Протистояння у центрі міста тривали пів дня. Близько сьомої години вечора сутички між прихильниками Євромайдану та учасниками акції «Майдан» перемістилися на Куликове поле. До них приєдналися ще футбольні вболівальники, які прийшли після матчу. Розпочався штурм наметового містечка поблизу Будинку профспілок. Коли зруйнували містечко, понад триста людей забігли до будівлі Будинку профспілок. Вони опинились там у пастці. Учасники продовжували кидати одне в одного камінням та запальними сумішами — у Будинку профспілок розпочалася пожежа. За офіційною версією слідства, 32 людини загинули від чадного газу, ще 10 померли вистрибуючи з вікон. Серед жертв було 34 чоловіки, 7 жінок та неповнолітній юнак. Загалом 2 травня 2014 року травмувалися понад 200 людей.
Видання «Суспільне. Одеса» повідомляє, що загоряння Будинку профспілок розпочалося із дерев’яних барикад біля входу. Аби зрозуміти, що відбувалося в той день, журналісти та деякі експерти створили «Групу 2 травня», збирали факти й докази. Хімік та експерт «Групи 2 травня» Владислав Білінській пояснює, що згодом вогонь перейшов на двері та центральний хол, який був вщерть заповнений дерев’яними піддонами, меблями, пляшками із запалювальною сумішшю, а також там був бензиновий генератор. Полум'я охопило сходові прольоти, зокрема задньої частини будівлі. Температура на рівні першого поверху досягла 600 градусів та 200–300 — на сходах. Вестибюль, пояснив Владислав, умовно став «піччю», а сходовий колодязь — «витяжною трубою».
Дим почав виходити через задні вікна, де якраз було багато людей. Там зручно стояти та спостерігати за подіями на площі. Якийсь час дим виходив вільно, люди пригиналися та переміщалися всередині будівлі. Згодом вибухнув бак бензинового генератора, який і спричинив катастрофу.
Зараз Будинок профспілок, де сталася пожежа та сутички 2 травня 2014 року, обнесений парканом. Зайти до нього не можна, тут висить замок. Про загиблих у цьому Будинку профспілок нагадують лише стрічки з надписом «Вічна пам’ять» та живі квіти, які приносять люди.
Олег Куцкий — фотограф з Одеси.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Українська асоціація професійних фотографів продовжує працювати над рубрикою «Чи насправді?», де перевіряє на достовірність ті чи інші маніпулювання інформацією, звертаючись до першоджерела.
8 липня Росія здійснила масовану ракетну атаку по Україні, вперше за довгий час атакувавши столицю. Російська армія скоїла черговий воєнний злочин, поціливши у цивільну інфраструктуру.
Світового резонансу набули наслідки обстрілу найбільшої в Україні дитячої лікарні «Охматдит», де під удар потрапило токсикологічне відділення та реанімація.
Росія підтвердила ракетний удар та зазначила, що це була «відповідь на спроби київського режиму завдати збитків об'єктам російської енергетики та економіки», відкинувши звинувачення в навмисному обстрілі лікарні.
Пропагандистське видання Lenta.ru пише: «Російська армія вдарила по військових цілях у Києві мінімум трьома гіперзвуковими ракетами Кинджал. Під удар потрапив військовий завод «Артем», що виробляє авіаційні ракети класу «повітря-повітря» та обладнання для авіаційної техніки. Зі слів джерел інформації ТАРС в силових структурах, в результаті атаки вражений склад на його території».
Виправдовуючи удар російської армії по Києву, видання проілюструвало матеріал роботою українського фотографа Гліба Гараніча для інформаційної агенції Reuters, на якій задокументовані не військові склади, а руїни київського «Охматдиту».
Ось що пише Reuters: «Росія підірвала головну дитячу лікарню у Києві, влучивши ракетою посеред білого дня в понеділок, та обстріляла інші міста України, вбивши щонайменше 41 мирного жителя під час наймасштабнішої ракетної атаки за останні місяці.
Батьки, тримаючи дітей, ходили заплакані вулицею біля лікарні, вони були в стані шоку після жахливого повітряного нападу вдень. Вікна були розбиті, зірвані плити, і сотні киян допомагали розбирати завали.
«Було дуже страшно. Я не могла дихати. Я намагалась накрити (свою дитину). Я намагалась накрити його цією тканиною, щоб він міг дихати», — розповіла Reuters 33-річна Світлана Кравченко».
Російські ЗМІ й телеграм-канали масово поширювали фейки, намагаючись перекласти відповідальність за обстріл лікарні на Україну.
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, провівши аналіз відеозапису та побувавши на місці трагедії, попередньо дійшла висновку, що Київська дитяча лікарня «Охматдит» була уражена в результаті прямого влучання російської ракети.
Проросійський пропагандист Alex Parker Returns у своєму телеграм-каналі під фото з евакуйованими онкохворими дітьми, що сидять під крапельницями просто на вулиці, поділився думкою про необхідність повторно вдарити по дитячій лікарні «Охматдит».
«Евакуйовані матері з хворими дітьми з лікарні Охматдит, у двір якої впала збита ракета. Тільки я думаю про повторний удар Кинджалом?».
Завдяки роботі українських документалістів світова спільнота бачить, як країна, що в липні головує в Раді безпеки ООН, цілеспрямовано б'є ракетами по важкохворих дітях.
Матеріал створено за підтримки міжнародної некомерційної організації «репортери без кордонів».
Читайте також: «Мені потрібен цей прапор, тому що половина мого села — орки». Як російська пропаганда порушує авторські права
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Порушивши авторські права, російські ЗМІ використали фотографію Юлії Кочетової з прапором, проілюструвавши матеріал «Грязные деньги, или Как НАТО богатеет за счёт чёрной трансплантологии на Украине» і вказали автором фото російські стоки.
Ця фотографія є частиною мультимедійного проєкту Юлії Кочетової War is personal, в якому знімки воєнних років поєдналися з поезією, музикою та аудіокліпами для того, щоб розповісти про війну, яка стосується кожного. Це історії, розказані українською документалісткою світові про те, як це — коли війна є повсякденною реальністю.
Серед знімків — фото з прапором, зроблене для іноземних видань до Дня Державного прапора України. На ній підліток у селі Зелене на Харківщині ставить наш прапор на палиці.
«“Це мій контрольно-пропускний пункт”, — каже хлопець. Ми знаходимося на межі Харківської та Донецької області. “Мені потрібен цей прапор, тому що половина мого села — орки” (тобто проросійські)», — цитата з інстаграму Юлії.
Інформацію про те, що ексзаступнику міністра охорони здоровʼя, завідувачу трансплантації та хірургії органів черевної порожнини в Інституті серця Михайлу Загрійчуку та ще десятьом лікарям правоохоронці оголосили про підозру за втручання у Єдину державну інформаційну систему трансплантації росіяни використали як підґрунтя для поширення наративів про «чорну» трансплантологію в Україні.
«Під час спецоперації російські миротворці виявили спеціальні зони для здійснення незаконних операцій. Так, відразу два цехи розташовувалися в Запоріжжі — в котельні Краматорська та у Дніпрі. Однак керівництво НАТО вирішило не зупинятись на досягнутому та стали вимагати від командирів ЗСУ створювати спеціальні загони, які будуть навмисно контужені чи поранені, а потім — відправлені на операційний стіл чорного трансплантолога», — йдеться у пропагандистському матеріалі.
Подібні наративи покликані деморалізувати українське суспільство та спровокувати конфлікти всередині України; перекласти відповідальність за війну в Україні на США, мовляв, вони ведуть війну заради грошей.
Викривляючи реальність і поширюючи фейки, росіяни намагаються позбавити фотографію сенсів, щоб зображення запамʼятовувались замість суті, яка на ньому.
Роботи українських фотографів це не тільки документування — перш за все це особисті переживання самих авторів, що назавжди залишаться рубцем на серці. «Боляче, але вдячна. Ця війна вкрала моє серце і з самого початку — це дуже особиста історія», — написала Юлія Кочетова.
Матеріал створено за підтримки міжнародної некомерційної організації «репортери без кордонів».
13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України розпочала широкомасштабну антитерористичну операцію, яка в результаті переросла у війну проти російської армії. Бої за Карачун та бої за Савур-могилу увійшли в історію як одні з найкривавіших битв на Донбасі на початку АТО.
Українська асоціація професійних фотографів публікує документальні світлини фотожурналіста Олександра Клименка.
Наступного дня після початку АТО, 14 квітня, гора Карачун під Слов'янськом стала однією з перших гарячих точок конфлікту на Донбасі. Тоді бойовики боролися за цю висоту з силами АТО, щоб відімкнути українські канали, адже на ній стояла телевежа. Відома гора Карачун мала стратегічне значення для того, щоб контролювати місто Слов’янськ і під’їзди до міста. Це дуже добре розуміли російські військові, спецпризначенці, які практично ізолювали цю контрольну висоту. Облога тривала майже два з половиною місяці. В боях за цю землю українська армія зазнала перших втрат.
29 травня 2014 року російські війська збили український гелікоптер Мі-8. Того дня близько опівдня генерал на гвинтокрилі доставив боєприпаси та продукти на блок-пост на Карачуні й полетів далі. Борт, що повертався з завдання в зоні бойових дій, збили російські бойовики з переносного зенітно-ракетного комплексу.
В авіатрощі Мі-8 загинули 11 бійців спецпідрозділу МВС і гвардійців та генерал-майор Сергій Кульчицький. Він став першим за всю історію незалежності України генералом, який загинув під час виконання службових обов'язків. На честь екіпажу біля гори Карачун на трасі між Краматорськом і Слов’янськом відкрили меморіал.
Фотожурналіст Олександр Клименко пригадує, що гора Карачун стала одним з перших місць, які йому довелось знімати на початку російсько-української війни. Тричі фотографу вдавалось летіти разом з бортом МІ-8 і доставляти військову допомогу, зокрема їжу та воду, оборонцям Карачуна.
«Перший раз я не знав, куди ми летимо, коли ми вже повернулися, я зрозумів, що це був Карачун. Ми летіли дуже низько, так, аби нас бойовики не збили. Вертоліт сів і з нього все дуже швидко розвантажили. Але там був один чоловік, який попросив відзняти фото на пам’ять. І я зробив таке фото. Наступний раз я був на Карачуні уже з 95-ю бригадою. Загалом я був: 4 червня і 21 червня 2014-го. Звідтам було чітко видно Слов'янськ. Коли я полетів на Карачун вдруге — там зустрів знову цього чоловіка, тоді вже з ним і познайомився. Потім він став одним з тих, хто повісив прапор на телевежу на Карачуні. Це була така відома історія. Цього десантника з 95-ї бригади звали Сергій Шевчук», — пригадує фотограф.
Олександр зауважує, що тоді йому вже було зрозуміло, що «це ніяке не АТО, це справжня війна, люди воювали й були обстріли, сліди від мін і куль».
Звільнення Слов’янська стало переломним моментом у деокупації низки інших міст і сіл Донбасу. Бої за Слов’янськ тривали з квітня до липня 2014 року. Підтримувані Росією бойовики покинули місто в ніч на 5 липня 2014-го. Це дало змогу українським військовим протягом 5–6 липня встановити контроль над Краматорськом, Артемівськом, Дружківкою та Костянтинівкою.
З Карачуном також пов’язана відома «справа Марківа». 24 травня 2014 року поблизу цієї гори внаслідок мінометного обстрілу загинули італійський фотокореспондент Андреа Рокеллі та його російський перекладач Андрій Миронов. Поліція Італії у 2017 році затримала українського нацгвардійця Віталія Марківа, який має громадянство України та Італії, за фейковою підозрою у причетності до вбивства італійського фотокореспондента. Італійський суд засудив його до 24 років позбавлення волі, але потім виправдав.
У боях за Савур-могилу з 6 червня по 29 серпня 2014-го загинуло 49 бійців АТО.
Савур-могила на Донеччині — це стратегічний курган заввишки 278 метрів, розташований у Шахтарському районі Донецької області. 7 серпня 2014 року група під командуванням полковника Ігоря Гордійчука та добровольців «Правого сектору» взяли під контроль Савур-могилу. Протягом місяця українські військові утримували висоту в повному оточенні й під вогнем російської артилерії.
Курган Савур-могила істотно вивищується над навколишніми степами. З його вершини проглядається територія радіусом 30–40 км, що дозволяє контролювати значну ділянку українсько-російського кордону. З Савур-могили видно терикони шахт, завод в Амвросіївці та Азовське море. У Другу світову війну тут відбулася масштабна битва із нацистськими військами.
Відколи висоту контролювали проросійські сили, її перетворили на укріплений пункт, який дозволяв їм вести спостереження за постачанням Збройних сил України та коригувати обстріли Сил оборони України з території РФ. Інтенсивність боїв за Савур-могилу наростала протягом червня та липня 2014 року. Для захоплення висоти українське командування залучило, зокрема, підрозділи 79-ї окремої аеромобільної бригади та 3-го полку спецпризначення.
5 червня 2014 на південь від висоти українські війська за підтримки авіації вели бої з проросійськими угрупуваннями, які намагались прорватися в Україну з території РФ поблизу митного пункту «Маринівка». Напад був відбитий. Утім вже 7 червня проросійські сили зайняли Савур-могилу. Позиційні бої за контроль над висотою перейшли у затяжну фазу. Через високу щільність артилерійського вогню ЗСУ не могли взяти курган. Проте на початку серпня висота опинилась під контролем українських військових. У штурмі Савур-могили брало участь близько 70 людей і, після двогодинного бою, їм вдалося взяти висоту й 8 серпня остаточно там укріпитися.
Савур-могила перебувала у глибокому тилу противника й утримувати контроль над нею було дуже складно. Протягом трьох тижнів українські бійці давали відсіч російським військовим. У цей час ЗСУ вели спостереження за силами ворога й навіть корегували вогонь української артилерії.
Бійці говорили полковнику Гордійчуку про недоцільність утримання висоти в аж такому глибокому тилу противника, однак він не збирався відходити без наказу. 24 серпня 2014 року надійшов наказ про відхід із кургану. На той час Савур-могила вже була у щільному кільці. Машину 3-го полку спецназу, яка приїхала за пораненими, розстріляли російські найманці у Петровському. Групи українських військових виходили з оточення без важкої техніки, пішки, рухалися до найближчих українських підрозділів. Частина військових потрапили в полон до росіян.
1 вересня Міністерство внутрішніх справ України визнало відхід українських військових із Савур-могили. 8–9 вересня з ознаками тортур надійшли тіла українських військовиків, які загинули під час боїв на Савур-могилі. Останки полонених бійців, котрі знайшли на місці польового табору біля Савур-могили, були спотворені до невпізнання. Офіцер Сил військово-цивільної співпраці Юрій Стоянський тоді заявив: «Там були сліди катувань — відрубані фаланги пальців, руки викручені, шматки тіл, були сліди задушення».
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Життя як дедлайн: 10 років війни на фотографіях Олександра Клименка
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком і Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022); був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Поранені діти, налякані дорослі, білі лікарські халати у крові — такі наслідки чергової російської комбінованої атаки проти українців. Вранці 8 липня війська РФ завдали ракетного удару по Києву, під ворожий удар потрапила найбільша дитяча лікарня України «Охматдит».
Пошкоджені корпуси лікарні, зруйновані операційні та відділення, вибиті вікна й двері. У перші хвилини після удару в лікарні лунав дитячий плач і крик сотень дітей.
На місці працюють рятувальники та медики. Розчищати завали допомагають прості кияни.
Офіційної інформації про кількість загиблих та поранених в дитячій лікарні поки немає.
Керівник Офісу президента Андрій Єрмак написав, що «росіяни цілеспрямовано били по дітях сьогодні».
.avif)
Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомив, що внаслідок масованої російської атаки станом на 15:00 відомо про 28 загиблих: 11 на Дніпропетровщині та 17 у Києві. Поранення отримали 112 осіб: 62 — на Дніпропетровщині, 48 — у столиці та двоє у Київській області. Сьогодні Росія пошкодила понад 50 цивільних об'єктів, серед них житлові будинки, бізнес-центр і два медзаклади.
«Аварійно-рятувальні роботи на місцях найбільших ударів тривають. Працюють рятувальники, поліцейські, комунальники. Окрема вдячність усім небайдужим людям, які кинулися на допомогу. Єдність робить нас сильнішими», — зазначив Клименко.
Президент Володимир Зеленський повідомив, що Україна ініціює скликання надзвичайного засідання Радбезу ООН після атак РФ. Також гарант зазначив: «Дитяча лікарня «Охматдит» у Києві. Одна з найважливіших не лише в Україні, а й у Європі виключно ДИТЯЧА лікарня. «Охматдит» врятував та повернув здоровʼя тисячам дітей. Зараз лікарня пошкоджена російським ударом, під завалами люди, точна кількість поранених і загиблих наразі невідома. Зараз усі допомагають розбирати завали: лікарі, звичайні люди».
Крім того, унаслідок ворожої атаки є пошкодження у кількох районах столиці. У Київській міській військовій адміністрації зазначили, що в Солом'янському районі пошкоджена офісна будівля, в Голосіївському — уламки впали біля житлового будинку, в Дніпровському палають уламки в житловій забудові. Також у Дарницькому районі пошкоджено приватний будинок, а в Деснянському — палає будівля.
У трьох районах Києва розгорнули штаби допомоги, де постраждалі від обстрілу можуть написати заяви на одноразову матеріальну допомогу й отримати консультації.
Близько 10 вибухів у Дніпрі: наслідки російської комбінованої атаки в об’єктиві Миколи Синельникова
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
У середу вранці, 3 липня, росіяни здійснили комбіновану атаку на Дніпро. У місті пролунало близько 10 вибухів. Приблизно о 8:45 Повітряні сили ЗСУ повідомили про рух ворожих безпілотників у напрямку Дніпра. За кілька хвилин у бік міста полетіли і ракети.
Унаслідок обстрілу пошкоджено торговельний центр, медзаклад та заправку. Щонайменше п'ятеро людей загинули, ще 47 отримали поранення.
Міський голова Дніпра Борис Філатов зазанчив, що внаслідок російської атаки на Дніпро серед постраждалих – 14-річна дівчинка, а до лікарень звернулися 27 людей.
Російський обстріл пошкодив фасад одного з торговельних центрів Дніпра, розташованого у Чечелівському районі на правому березі міста. Крім того, внаслідок удару вибиті вікна у двох школах і трьох дитсадках. У відділення реанімації дитячої лікарні влучив уламок – на щастя, обійшлося без постраждалих. Є руйнування в одній з амбулаторій, в іншій лікарні сталося загоряння приміщення архіву.
Глава держави Володимир Зеленський вкотре зауважив, що російський терор зможуть зупинити лише сучасна ППО та далекобійна зброя. «Світ може захистити життя, і для цього потрібна рішучість лідерів. Рішучість, яка може і мусить зробити знов нормою убезпечення від терору», – наголосив президент.
Командувач Повітряних сил ЗСУ Микола Олещук повідомив, що для ранкової атаки, яка припала переважно на Дніпропетровщину, росіяни задіяли 13 повітряних цілей: три крилаті ракети «Іскандер-К», чотири керовані авіаракети Х-59, п’ять дронів Shahed, один розвідувальний безпілотник «Орлан-10».
Завтра, 4 липня, в Дніпрі оголошено траур.
Нагадаємо, 30 червня близько 16:30 російські війська вкотре завдали авіаудару по Харкову. КАБ пролетів близько 80 кілометрів і влучив за кілька метрів від приміщення «Нової пошти» у Слобідському районі міста. «Працівники розвантажували посилки». Наслідки російського авіаудару по «Новій пошті» у Харкові на фото Якова Ляшенка та Ольги Ковальової
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
30 червня близько 16:30 російські війська вкотре завдали авіаудару по Харкову. КАБ пролетів близько 80 кілометрів і влучив за кілька метрів від приміщення «Нової пошти» у Слобідському районі міста.
«Працівники в момент прильоту розвантажували посилки. Це не тільки терор проти мирного населення, ворог продовжує тероризувати бізнес, адже це не перше влучання в термінал «Нової пошти», — зазначив голова Харківської ОВА Олег Синєгубов. За його словами, ударом знищений термінал «Нової пошти».
Унаслідок ворожого авіаудару одна людина загинула. У поліції повідомили, що загиблому чоловікові було близько 40 років: «Тіло дуже пошматоване, тому використовуватимуть лабораторію для ідентифікації ДНК... Сім'я з немовлям перебувала неподалік місця влучання: унаслідок вибухової хвилі дитина впала на тротуар, тож отримала тілесні ушкодження».
Ближче до вечора кількість постраждалих зросла до дев'яти, серед них восьмимісячний хлопчик Обстеження місця прильоту триває. Рятувальникам вдалося локалізувати пожежу.
У Харківській обласній прокуратурі зазначили, що внаслідок ворожої атаки знищено вісім транспортних засобів, ще пʼять пошкоджено. На місці ураження прокурори й слідчі поліції фіксують воєнні злочини. Розпочато кримінальне провадження за ч. 2 ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством).
Росія щоденно використовує керовані авіабомби по сходу і півдню України. Президент Володимир Зеленський зазначив, що лише за цей тиждень ворог застосував понад 800 КАБів проти України. «Проти наших міст і громад, проти наших людей, проти всього, що забезпечує нормальність життя», — написав глава держави.
Нагадаємо, 28 червня росіяни вдарили по житловому будинку у Дніпрі. Пошкоджена багатоповерхівка, один загиблий, поранені люди, серед постраждалих — немовля. Наслідки ракетного удару по Дніпру на фото Миколи Синельникова.
25 червня ще 90 українців повернулися додому з російського полону: 32 нацгвардійці, 18 прикордонників, 17 представників Військово-морських сил, 15 бійців ЗСУ, 8 тероборонівців. Серед них — 59 оборонців Маріуполя, 52 з яких вийшли з «Азовсталі». Також ступили на рідну землю 5 бійців НГУ, які на початку вторгнення вартували на ЧАЕС.
Світлини фотографів Влади й Костянтина Ліберових облетіли українські та світові медіа. Документалісти зафіксували, в якому стані українські військовослужбовці повернулися з неволі.
«Хлопці цілували землю, плакали, почувши рідну мову. А ми були щасливі бути поруч в цей момент», — коротко прокоментували фотографи.
Після зустрічі на кордоні Костя та Влада поїхали в шпиталь, де військових оглядали лікарі перед відправкою на подальшу реабілітацію.
«Голодні. Змучені. Щасливі. 25 червня Україна повернула додому ще 90 військовополонених, — написали Ліберови. — Як і минулий раз, ми не можемо та не будемо нічого коментувати. Ці фотографії говорять самі за себе. Російський полон вбиває, і кожне повернення наших додому — величезне щастя з присмаком великого болю. Адже тисячі українських захисників та захисниць, як і цивільних людей — досі перебувають там, в лапах фашистського режиму Росії».
Президент Володимир Зеленський подякував усім партнерам, які допомагають у звільненні цих військовополонених.
«Вдома — це не просто слова. Вдома — це Україна. Пам’ятаємо про всіх наших людей у російському полоні. Продовжуємо роботу задля звільнення кожного й кожної. Шукаємо правду про всіх, кого може утримувати ворог. Дякую нашій команді, яка займається обмінами: Буданов, Єрмак, Малюк, Клименко, Лубінець. Усім партнерам, які допомагають, ОАЕ за сприяння у звільненні цих наших людей. Разом можемо досягати навіть найскладніших результатів», — зазначив президент Володимир Зеленський.
Всього на сьогодні вдалося повернути 3300 українців. Це вже 53-й обмін військовополоненими з початку повномасштабного вторгнення РФ.
«Надалі ми слідкуватимемо за дотриманням прав повернутих, зокрема щодо медичного огляду, реабілітації, отримання необхідних документів, банківських карток», — зазначив омбудсмен Дмитро Лубінець. Також він звернувся до сімей, які ще чекаю рідних з полону: «Не втрачайте віри! Україна працює над поверненням всіх наших громадян додому!»
Костянтин та Влада Ліберови. Подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопоставлені особи.
Відома на Півдні України школа концептуальної та артфотографії MYPH була заснована Сергієм Мельниченком у його рідному місті Миколаїв. Навчання спрямоване на популяризацію й розуміння сучасної концептуальної та художньої фотографії серед митців. Під час повномасштабного вторгнення Росії в нашу державу миколаївські фотографи зайняли активну волонтерську позицію. Хтось долучився до лав ЗСУ, а дехто з художньої фотографії перейшов до документальної, аби фіксувати наслідки дій окупантів. Говоримо із засновником MYPH Сергієм Мельниченком про навчання молодих фотографів, їхні проєкти, його проєкти, а також вплив війни на фотографію у Миколаєві — місті, що отримало статус Героя.
«MYPH — Mykolaiv Young Photography. Абревіатура співзвучна з українським словом «міф». Так назва органічно укорінилась. Наші фотографи часто працюють з темами міфології», — починає знайомство зі школою її засновник Сергій Мельниченко. Усе почалось у 2018 році з курсів фотографії. Сергій створив пілотний проєкт для того, аби побачити реакцію молодих авторів у Миколаєві. «Я хотів дізнатися чи є зацікавленість саме у концептуальній сучасній фотографії. Комерційних фотографів у місті на той час було багато, а от саме концептуальних — ні», — пригадує він.
З того часу завдяки теорії та на практиці, онлайн та офлайн, і навіть під час повномасштабного вторгнення Сергій разом із запрошеними лекторами ділиться зі студентами своїм мистецьким та комерційним досвідом.
Автори працюють з різними напрямами: «У нас є і фотожурналісти, і документалісти, і портретисти тощо. Проте головним є художній напрямок. За цей час ми сформували потужну спільноту, яка просуває молодих авторів і надає допомогу у розширенні спектра як своїх фотографічних знань і практик, так і у пошуку виставок, фестивалів та ярмарків», — продовжує Сергій.
Мета школи — об’єднувати навколо себе спільноту фотографів та сприяти розвитку молодих талантів. Зокрема, один з таких способів — грантові програми. «Ми у процесі отримання гранту на підтримку нашого ком’юніті, тобто ми виділяємо п’ять субгрантів на створення проєктів у південному регіоні, розкриття історій його жителів тощо».
70% проєктів, які роблять миколаївські автори, стосуються рефлексій війни. Сергій вважає, що справжні митці не можуть бути абстраговані від тих моментів та подій, які відбуваються навколо.
«Це і автопортрети, і сторітелінги — всі вони тісно пов'язані з темою війни. Деякі з авторів залишилися в Миколаєві. Наприклад наша студентка Марія Горшкова. Вона працювала фотожурналісткою у медіа та документувала дуже багато всього».
З жовтня до листопада 2023-го команда реалізовувала проєкт «Візуальна історія Миколаєва». Нагадаємо, місто протягом дев’яти місяців перебувало на лінії фронту, страждало від обстрілів, ледь уникнувши окупації. За допомогою художньої фотографії та документальної фотографії 20 митців школи передавали настрої міста за останні два роки.
Сергій каже, що ця виставка фіксує вплив війни на Миколаїв та морально-психологічний стан місцевого населення: «Мета, зокрема, допомогти відновити моральний дух місцевої громади, а також, підкреслити неперевершену силу та винахідливість миколаївців, які призвели до присвоєння Миколаєву звання «міста-Героя».
Крім виставкових проєктів для своїх студентів, Сергій продовжує реалізовувати, зокрема і власні ідеї. «Я не займаюсь документальною фотографією, — каже він, — але у мене є фотосерія «Татуювання війни». Це скоріше концептуальний проєкт, проте з елементами документальної зйомки». Цю ідею він розпочав реалізовувати у квітні 2023 року, знімаючи на середньоформатну плівкову камеру. Сергій надає своїм героям можливість обирати кадр, який за допомогою проєктора буде спрямовано на них.
«Я прошу своїх героїв обрати момент, який найперше спадає на думку. Цей кадр ми експонуємо за допомогою проєктора. От з останніх робіт — це переселенці з Миколаєва, які живуть в Івано-Франківську. Кадр, який спроєктували на них, — зруйнований готель «Інгул» з Миколаєва. Це було одне з перших таких великих влучань у нашому місті. Це те, що закарбувалось їм у пам'яті».
Сергій уже почав роботу над новим документальним проєктом «Попід Дніпром», який включатиме людські історії з Миколаєва, Запоріжжя, Черкас, Дніпра та їхніх областей, а також фотокнигу та відеодоробок: «Цей проєкт буде складатися з документалістики на 50% як мінімум. Ідея буде реалізована за грант від Мюнхенського фонду Alexander Tutsek-Stiftung у рамках програми Alexander Tutsek Photography Grant.
Сергій переконаний, що рівень розвитку фотографії в Україні високий, але може бути ще кращий: «Ми продовжуємо активно працювати й брати участь у виставках та фестивалях, аби популяризувати українську фотографію в себе вдома, так і представляти її міжнародній аудиторії».
Він зізнається, що пильно стежить за молодими авторами, які змогли себе розкрити під час війни.
«Їхні роботи автентичні, вони відрізняються. Автори отримали натхнення. Такі студенти як Марія Горшкова та Вероніка Моль показали своє цікаве бачення. Серед них і наш Олексій Чарей, який приєднався до лав ЗСУ і документує війну, безпосередньо беручи участь у ній», — розповідає Сергій.
Всі охочі стати фотографом чи ті, хто просто бажає ближче познайомитися з мистецтвом світлин, усю необхідну інформацію може знайти на сайті MYPH. У школі постійно працюють над розширенням навчальної програми, залучаючи нових лекторів.
«У майбутньому розглядаємо запуск курсу «Документальна фотографія», залучивши найкращих українських фотографів, які документують війну», — ділиться планами Сергій.
Наразі роботи авторів Миколаївської школи фотографії MYPH можна побачити на виставках у Львові (локація: Порохова вежа, експозиція «Підсвідоме») та у Стокгольмі (локація: Український культурний центр, експозиція «Один день»).
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Що змусило фотографів стати в лави Збройних сил України? Як змінилась фотографія і вони самі з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Від чого довелося відмовитись, а до чого звикнути? Говоримо з фотографами Валентином Кузаном, Олегом Пальчиком та Сергієм Михальчуком.
Валентин Кузан — відомий в Україні фотограф-портретист, зараз на посаді фотокореспондента служби зв’язків з громадськістю 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Любов до фотографії у Валентина з’явилась ще у підлітковому віці. Він випрошував у батька фотоапарат, аби самому щось познімати. Першим бойовим хрещенням, тобто комерційною зйомкою була робота на весіллі, яку довелося відзняти 10-класнику без досвіду, бо батько помилково забронював дві події на одну дату. «Я тоді дуже хвилювався. Думав собі: «Боже, це ж один раз в житті у людей весілля. Що ж це буде, якщо я зроблю щось не так?!» Батько Валентину пояснив, що обов’язково слід відзняти, а що — за бажанням. «Це були часи, коли фотографували так, начебто наречений наречену на долоньці тримає чи вони зазирають через дерево. Переважно біля берези», — з усмішкою згадує ті часи Валентин.
З документальною фотографією він познайомився у 2014 році. Його надихали роботи фотографа Олександра Глядєлова, який приїздив в Ужгород з виставками. «Це відкрило мені можливість наповнити фотографію новим сенсом, — каже Валентин, — і розглянути документалістку як мову, якою можна висловлюватися про важливе».
Тоді Валентин штурмував запитаннями Олександра, як знімати війну і як туди потрапити, але далі розмов справа тоді не просунулась: «Скільки я себе пам'ятаю вже в дорослому віці — у мене завжди є діти. У мене четверо дітей, і хтось з них завжди є маленьким. Тому, правду кажучи, тоді ситуація не була сприятливою для тривалих поїздок у небезпечні місця».
Повернувся він до свого бажання вже у 2022 році, після того, як евакуював свою родину з Києва на Захід і «ситуація стала більш-менш стабільною і зрозумілою». Він разом з проєктом Ukraїner знімав військових біля столиці, був залученим до серії робіт про інтелектуалів та митців, які пішли до війська. Після цього його запросили на тиждень задокументувати, як працюють ракетні війська на Донеччині. «В Україну якраз зайшов один із перших пакетів допомоги. Це була зброя, аналогічна до Himars, просто виробник з іншої країни. Ось такою була моя перша зйомка на фронті. Уже потім я дізнався, що таке нікому фотографувати не дають і дотепер з допуском до цього є велика проблема. Це приваблива ціль для росіян», — розповідає Валентин.
Тоді кілька фото, а саме портретів, з цієї серії, таки опублікували на сторінці тоді ще чинного Головнокомандувача Валерія Залужного. «Це мене страшенно потішило. Ось таким бадьорим був мій старт у військовій фотографії!» — не приховує радості фотограф.
Після цього можливостей познімати війну безпосередньо вже не було, проте Валентин брався за все, що було так чи інакше з нею пов’язано. Він почав співпрацювати з різними медіа: The Ukrainians, «Куншт» та «Локальна історія».
«Разом із The Ukrainians ми знімали двох ветеранів УПА і політв'язнів. Одному було 94 роки, а другому — 99. Проте через чотири дні після зйомки мало виповнитися 100. Це було в Коломиї. Цей дядько командував підрозділом УПА, який прославився тим, що в одному бою вони знищили близько 400 енкаведистів. Його ім’я Мирослав Симчич. Його син воює зараз. Це була дуже цікава історія. Це про тяглість поколінь і незмінного ворога».
Опісля з Ukraїner він знімав проєкт «Підрозділи Перемоги» про бійців 93-ї ОМБР «Холодний Яр» та 72-ї ОМБ імені Чорних Запорожців, саме в останній бригаді він знайшов нових друзів. «Хоча ми були там близько тижня, проте тоді я переконався, наскільки добре почуваюсь, перебуваючи там. Ця робота для мене наповнена максимальним сенсом». Восени 2023 року Валентин мобілізувався у цю бригаду на посаду фотокореспондента.
З 2016 року у фокусі Валентина були портрети українських митців і мисткинь для проєкту «Сultprocess» як аналог до портретів сучасників художника Анатоля Петрицького — покоління «Розстріляного відродження». За цей час фотограф відзняв тисячі кадрів з українськими письменниками, музикантками, художниками та іншими людьми, що формували нашу культуру у період Незалежності. Проте зараз у його об’єктиві — захисники.
«Мені зараз важливо висвітлювати, хто нас захищає, і працювати над тим, щоб пам'ять про цих людей у візуальному вимірі була максимально гідно представлена, наскільки це в моїх силах», — пояснює Валентин.
Йому довелося відмовитися робити улюблені фотографії — чорно-білі портрети. Оскільки після вторгнення такі знімки асоціюються із загибеллю людини. «Аби нікого не лякати. Тому зараз я працюю тільки в кольорі. Це для мене шалений виклик — працювати з кольорами в портреті».
Ще до мобілізації Валентин запрошував людей на портретні зйомки у студію для зустрічі з самими собою. Люди приходили, щоб подивитись на свої фото, а разом з тим і свої зміни. «За рік повномасштабної війни на обличчі було видно все. Ці тонни стресу у їхніх очах. Але було і помітно, як люди все одно дають собі раду. Цей пройдений шлях був у поглядах людей», — пояснює Валентин.
Він зауважує, що у військових погляд відрізняється, і саме на цьому контрасті він прийняв для себе рішення таки мобілізуватись: « Тривога — це прилетить-не прилетить, вона перманентна, гнітюча і весь час думаєш, що міг би робити більше. А коли ти у війську, буває страшно, але тривоги відступають — ти вже зробив свій вибір і вже тут».
Попри страх, який відчував сам, в очах своїх співслужбовців бачить саме спокій. «Як не дивно, тому що люди спокійні за свій вибір, і що їм може бути не соромно перед своїми рідними, нащадками чи співгромадянами.
Дуже великий відсоток з тих людей, кого я тут зустрічаю, це добровольці. Вони знають, для чого вони тут. Їхні очі наповнені сенсом». Валентин каже, що також в очах побратимів бачить і завзяття, і мужність, і трошки гумору, а також важкість і втому: «Погляди промовляють: «Ми тут вже два роки, і може б нас хтось поміняв?» В принципі, я теж на таку фразу зреагував, коли прийняв рішення мобілізуватись», — зізнається фотограф.
На запитання, яку фотографію він мріє зробити, він відповів: «Хотілось би, щоб кожен військовослужбовець мав якісний фотопортрет. На жаль, ми зараз по містах і селах бачимо алеї загиблих Героїв, і не у всіх є гідні їм і їхнього подвигу світлини».
Валентин додав, що хотів би, щоб після війни кожен військовий, мав своє гарне фото у військовій формі, щоб через 50-60 років міг би дивитися на цю світлину й усвідомлювати, наскільки важливу справу він у свій час робив.
«Важко вбити в собі українця», — фотограф, молодший сержант Збройних сил України Олег Пальчик цитує слова одного із героїв своїх численних фоторепортажів, бойового медика «Лата». До 2022 року він був комерційним фотографом, займався предметними, портретними та репортажними знімками. Олег багато років прожив у Харкові, а зараз мешкає у Києві. Війна прийшла у кожне з міст, яке він називає своїм. Саме тому з 24 лютого 2022 року разом з ним змінились і його світлини.
24 і 25 лютого 2022 року він двічі ходив у ТЦК, щоб мобілізуватись до війська, та тоді його не брали без досвіду. Тому Олег займався волонтерством і продовжував шукати спосіб стати корисним для держави. Так прикріпився до одного зі спецпідрозділів поліції, почав документувати воєнні дії на Київщині. Зрештою у травні Олегу таки вдалось офіційно стати частиною ЗСУ. Відтоді він документує війну для «ТРО Медіа».
Олег вважає свій підрозділ служби зв'язків з громадськістю одним з найкращих у війську. «Ми займаємося висвітленням історичних подій, зйомками документальних стрічок про бригади і про людей. Знімаємо сюжети, фіксуємо історії, робимо фотопортрети. Усе, що можна медійно охопити — ми це робимо!» — ділиться військовослужбовець.
Наразі на основі робіт Олега Пальчика до друку готується фотокнига. Також в Україні та за кордоном можна побачити фотовиставки з його світлинами. Фотовиставка «Довжиною в війну» — спільна робота двох авторів: Олега Пальчика та полковника Олексія Дмитрашківського. Це два окремих проєкти, «Обличчя війни» та «По той бік миру», які об’єднали в одну спільну виставку. Сотні знімків постійно доповнюються новими матеріалами. «Це і Київщина після деокупації, і Харківщина перед масштабним контрнаступом, і буденні Донеччина та Запоріжжя. У експозиції представлені портрети захисників на бойових позиціях, світлини цивільних, які проживають на деокупованих територіях або неподалік від лінії фронту. А ще навчання військових та бойова робота артилерії й інших видів зброї. Загалом наслідки російської агресії тощо», — говорить Олег Пальчик.
Серед сотень своїх знімків Олегу важко обрати найдорожчі серцю або ті, що закарбувались у пам’яті найбільше. Проте особливими для нього є світлини полум’я, коли Росія вдарила по газопроводу в Херсоні. «Це виглядало дуже сюрреалістично, — пригадує фотограф. — Хоч вибух був далеко, а полум’я було дуже яскравим. Уже на місці ми побачили пожежу розміром вищу за 5-поверхівку. Все місто бачило це сяйво. Це було і гарно, і страшно одночасно».
В основному Олег робить акцент саме на людях та їхніх історіях. Одна з таких — світлина командира взводу 68-ї єгерської бригади Валерія «Роланда» Дорохова, який загинув разом зі своїм побратимом Олегом Барною при штурмі ворожих позицій на Донеччині. «Ця історія, м’яко кажучи, вибила мене з колії. Я знімав «Роланда». За кілька годин до його загибелі ми спілкувалися, він вносив правки до матеріалу. Я надсилав йому фотографії, а він вже не встиг прочитати моє повідомлення», — розповідає Олег.
Олег вважає, що українські документальні фотографи під час повномасштабного вторгнення продемонстрували дуже високий рівень: «Мені здається, вони зробили навіть не крок вперед, а стрибнули далеко вище голови. У нас з’явилось багато справді професійних фотографів. Я впевнений, що їхні документальні фотографії стануть взірцем у післявоєнний час!»
Олег каже, що з початком вторгнення його світлини отримали більше свободи, кадри стали вільнішими, адже вони демонструють вже зовсім інші цінності. «За моїми відчуттями, усяка мішура просто відпадала», — говорить Олег Пальчик.
Попри велике портфоліо, він вважає, що свою найкращу фотографію ще так і не зробив. «Але мені якось побажали у коментарях відзняти український парад на Червоній площі в Москві. Ось цю фотографію я, мабуть, дуже хотів би зробити», — сміється фотограф.
«Коли дуже страшно, береш в руки камеру, працюєш і стає легше», — каже Сергій Михальчук. Хоч бувають моменти, коли треба до посиніння в пальцях тримати саме автомат, інакше завтра не настане, проте улюбленою зброєю для нього таки є саме камера. З нею він нерозлучний з 1979 року.
«Мій шлях знайомства з фотографією почався надто давно. Хтось каже, що творчі особистості навіть так довго не живуть. Проте саме фотографія є більшою частиною мого життя, і з неї почалась моя професія кінооператора», — розповідає він.
Документальна фотографія Сергію подобалася завжди через характер роботи, передачу емоцій та живого стану речей. Він документував Революцію Гідності на Майдані, відтак неодноразово знімав на Донеччині, зокрема події у Слов’янську та Дебальцевому. Тому вважає, що цілком природно сталось так, що і під час повномасштабного вторгнення він продовжує цю справу.
Сергій — доброволець з березня 2022-го. Перших 16 місяців він документував війну в одному зі спецпідрозділів. «Ці знімки навряд чи коли-небудь можна буде опублікувати. Навіть після завершення війни про ці події я говоритиму з великою обережністю, або не говоритиму взагалі», — каже Сергій. Зараз він служить в іншому підрозділі при Генеральному штабі Збройних сил України.
Сергій пояснює своє рішення мобілізуватись тим, що у нього зникли будь-які ілюзії про Росію, з якою Україні так довго нав’язували дружбу. «Я зрозумів, що поки ми існуємо — вони намагатимуться нас знищити. Можливо, як цивільний фотограф я був би корисніший, але піти до війська — це правильний моральний вибір», — ділиться Сергій.
Він визнає, що у своїй професії реалізувався саме в Росії, де працював над різними проєктами майже 15 років починаючи з 1996-го. За плечима у Сергія понад 40 проєктів, один з них гучно запрем’єрив улітку 2023-го — фільм «Довбуш». Він був оператором-постановником, тобто повністю відповідав за візуальну частину картини. «Цей фільм став таким актуальним зараз, бо війна загострилась. Хоч триває вона вже 10 років. Те, що в нас ідуть бойові дії, для багатьох стало одкровенням насправді. Тепер війна прийшла майже в кожен дім. Так страшно, що ніхто не знає, чи закінчиться ця боротьба на нашому поколінні», — ділиться Сергій.
У фільмі багато сенсів і задумів. «Хочеться, аби українці гордилися своєю країною, пишалися своїми горами й цінували те, що вони живуть на цій землі», — підсумовує Сергій Михальчук, оператор-постановник фільму «Довбуш».
Незважаючи на те, що фільм прогримів кілька місяців тому, проте цю творчу частину себе Сергій уже дещо заховав: «Я вже настільки асимілювався у війську за два роки, що навіть зараз я почуваюсь більше як солдат, ніж оператор-постановник. Хоча я працював ним понад 30 років і встиг відзняти близько 40 картин».
Сергій зауважує, що війна — це завжди про надзвичайно сильні емоції, що надто врізаються у пам'ять: «Хай вони навіть короткочасні, проте можуть стати найосновнішими емоціями всього вашого життя. Ви будете пам'ятати їх завжди».
Сергію зараз складно виділити чи обрати серед своїх фото ключові. Він каже, що наразі не може відсторонитися ні від емоцій, ні від війська, бо перебуває у вирі подій, проте зазначає, що, можливо, через роки у нього буде інший погляд на свої документальні матеріали.
«Війна стає частиною мого побуту. Весь світ теж звикає до неї, і це дуже тривожна тенденція. Тобто ти починаєш уже почуватись частиною цього. Саме тому потрібно продовжувати усе висвітлювати. Про трагедію потрібно нагадувати», — говорить він.
Сергій каже, що для нього кожне його фото важливе: і перші світлини з Ірпеня, і знімки з Бахмута чи з будь-яких інших військових операцій. «Оператора так вчать знімати, наче це останній кадр твого життя. Можливо, у мене саме таке ставлення до усіх моїх зображень», — зізнається військовослужбовець.
Наразі його завдання передати стан речей та стан людей на війні. Сергій вважає, що часто очі чи рухи людини можуть бути найкрасномовнішими. Саме тому, як виходець з ігрового кіно, він намагається говорити мовою символів та образів. Інколи фотографія допомагає йому залишатися самим собою навіть тоді, коли дуже страшно.
«Якщо поруч стріляють, то ти ніби потрапляєш в іншу реальність. Воно працює у твоїй свідомості як оберіг. Ти просто виконуєш свою роботу. Як у справжніх воїнів, якщо це буде твій останній момент і ти підеш зі своєю зброю в руках. Власне, такою для мене є камера».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Світлини учасників Української асоціації професійних фотографів у міжнародній пресі: добірка червня. УАПФ пишається українськими документалістами, чиї світлини репрезентують Україну у міжнародних медіа та вкотре привертають увагу до російсько-української війни й головних подій у нашій країні.
Фото Алекса Бабенка публікувала агенція The Associated Press у матеріалі про аварійні відключення світла в країні.
Фото Саші Маслова про життя цивільних у прифронтовому Харкові публікувала німецька щотижнева газета Die Zeit.
Світлини Оксани Парафенюк доповнювали матеріал The Washington Post про українських в’язнів, які погодились захищати Україну.
Також знімки Оксани Парафенюк з’являлись у The Washington Post із першого Маршу рівності від початку вторгнення.
The Guardian публікував знімки Романа Пилипія прощання з бойовою медикинею добровольчого батальйону «Госпітальєри» Іриною «Чека» Цибух, яка загинула під час евакуації поранених з поля бою на Харківському напрямку.
Традиційно світлини Романа Пилипія потрапили у добірки фото від The Guardian. Цього разу в переліку з’явилась світлина з Донеччини. На фото українські військовослужбовці 55-ї артилерійської бригади «Запорізька Січ» обстрілюють російські позиції з самохідної гаубиці «Цезар» французького виробництва.
Також до тижневої підбірки The Guardian потрапило фото Романа Пилипія з церемонії поховання госпітальєрки Ірини Цибух.
Фото Юлії Кочетової доповнили інтерв’ю The Guardian із президентом України Володимиром Зеленським.
Знімки Георгія Іванченка про війну на Харківщині з’являлись у французькому виданні Le Monde.
Фото Аліни Смутко публікувала американська газета The New York Times у матеріалі про російський обстріл українських енергосистем.
Фото В’ячеслава Ратинського публікувало німецьке медіа Spiegel у матеріалі про можливість обстрілів по території РФ ракетами від західних партнерів.
Також знімки В’ячеслава Ратинського доповнили репортаж Frankfurter Allgemeine про ситуацію на Херсонському напрямку.
Крім того, The Telegraph неодноразово публікувала знімки українських військовослужбовців авторства В’ячеслава Ратинського.
На сторінках нідерландської газети Trouw друкували фоторепортаж українських випускників Олександра Магули.
Світлину Анастасії Власової опублікувало медіа The Guardian в інтерв’ю з українською стрибкункою Юлією Левченко. Спортсменка розповіла про підготовку до Олімпіади в Парижі.
Знімки Сергія Коровайного друкував журнал The Wall Street Journal. Світлини фотографа доповнили матеріал про Запорізьку АЕС та стан енергетики в Україні під час війни.
Знімок Івана Самойлова наслідків російського обстрілу друкарні в Харкові опублікувала CNN.
Знімки Євгена Малолєтки публікував The Washington Post у матеріалі про ситуацію на фронті.
Знімок з фронту Івана Антипенка увійшов у підібрку дня від Reuters.
Представлені у матеріалі роботи — це далеко не весь список опублікованих світлин українських фотографів у закордонних медіа. Тож ми закликаємо документалістів не соромитись писати про власні закордонні публікації у своїх соцмережах та позначати УАПФ, щоб у наступних добірках ми не пропустили жодного здобутку.
Пошкоджена багатоповерхівка, один загиблий, поранені люди, серед постраждалих — немовля. Такі наслідки російської ракетної атаки по Дніпру в п'ятницю, 28 червня. Рятувальники всю ніч розбирали завали потрощеної багатоповерхівки.
У багатоповерхівці, в яку влучила російська ракета, зруйновані чотири поверхи. Там заблоковані люди. Про це ввечері 28 червня повідомив голова Дніпропетровської ОВА Сергій Лисак.
«Ворог здійснив ракетну атаку на Дніпро. Пошкоджено дев'ятиповерхівку. Там руйнування декількох поверхів. Попередньо, є поранені», — написав він.
Сергій Лисак зазначив, що кількість постраждалих зросла до дев’яти людей.
Серед них 7-місячне немовля. У дівчинки отруєння продуктами горіння. Також відомо, що троє осіб у важкому стані: це жінки 27 й 30 років та 29-річний чоловік.
Міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко повідомив про одного загиблого. «На жаль, жертв може бути більше. Рятувальники розбирають завали», — написав він.
Одного чоловіка надзвичайники врятували з автомобіля. Його засипало частинами пошкодженого будинку. На місці працють екстрені служби, постраждалим надається необхідна допомога.
За даними поліції унаслідок вчорашнього ракетного удару по багатоповерхівці в Дніпрі, безвісти зниклими вважаються п'ятеро людей.
Раніше Повітряні сили ЗСУ попередили, що росіяни запустили ракету у напрямку Дніпра.
24 червня в Одесі лунали вибухи. Росіяни запустили дві ракети, одна з них не досягла цілі завдяки роботі ППО. Чорний стовп диму над Одесою. Наслідки російського обстрілу в об’єктиві Олександра Гіманова
Культурна дипломатія є важливим інструментом для побудови міжнародних відносин, сприяння взаєморозумінню та зміцнення культурних зв'язків між країнами. Одним із яскравих прикладів такої дипломатії є презентація фотокниги про найскладнішу зиму в історії незалежної України “Сміливі нести світло” у Гаазі.
Читайте також: Презентація книги “Сміливі нести світло” відбулась у Києві
Знімки українських фотографів, які зафіксували життя під час масових відключень світла взимку 2022-2023 років, показали дипломатам стійкість та мужність нашого народу в надскладних умовах.
Через документацію війни ми бачимо, що навіть в надзвичайно важких умовах українці знаходять спосіб навчатися, створювати, працювати. Продовжувати боротьбу.
Вітальне слово на відкритті виставки сказав Сергій Коровайний, фотожурналіст та портретний фотограф, учасник української асоціації професійних фотографів:
Та зима здавалась катастрофою, та зараз зрозуміло — ніт, далі буде гірше. Нові блекаути вже з нами. Серед світлин цього допису — червень Краматорська, Словʼянська, Харкова, зняті для The Wall Street Journal.
Такі заходи сприяють зміцненню культурних зв’язків між країнами. Вони можуть стати основою для майбутньої співпраці в галузі культури, мистецтва та інших сфер.
27 червня 2017 року близько о 8-ї ранку загинув командир одного із підрозділів спецпризначення Головного управління розвідки Максим Шаповал. Його автівка вибухнула на перехресті вулиць Солом’янської та Механізаторів. Вбивство було кваліфіковано як терористичний акт.
Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Сергія Нужненка, який зафіксував наслідки злочину.
27 червня 2017 року о 8:10 у Києві внаслідок підриву автомобіля загинув полковник ГУР МО, командир 10-го ОЗСпП Максим Шаповал. Під час вибуху постраждало ще двоє людей, вони отримали осколкові поранення, проте їхньому життю нічого не загрожувало. Вбивство Максима Шаповала порівнююють із загибеллю начальника відділу контррозвідки ГУ СБУ в Донецькій області полковника СБУ Олександра Хараберюша, яке відбулося 31 березня 2017 року у Маріуполі. Розслідувала злочин головна військова прокуратура із залученням усіх українських спецслужб. Головна версія – російський слід. Максим Шаповал виконував бойові завдання в зоні АТО та координував дії інших спецпризначенців.
Терористичний акт та його розслідування одразу обговорили на закритій нараді за участю керівників правоохоронних органів. Також над справою працювали представники усіх спецслужби, слідчі військової прокуратури, прокурори, а також оперативні працівники контррозвідки Служби безпеки України та Національної поліції.
«Сила вибухового пристрою, який був приведений у дію о 8.14 ранку, була такою, що на відстані 50 метрів, я прошу вибачення у родини загиблого, що я це говорю, на висоті першого поверху були знайдені частини тіла загиблого», – повідомив журналістам головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Він додав, що Максим Шаповал був бойовим офіцером та, зокрема, командував першою групою спецпризначенців, які звільняли Донецький аеропорт навесні 2014 року. «Вже після цього на об’єкт заходили групи з 3-го і 8-го полку спецпризначення, а першу групу вів і командував зачисткою саме загиблий. Отже, це був перший український «кіборг», – заявив військовий прокурор Анатолій Матіос.
Очевидці події пригадують дуже сильний вибух, його міцність можна оцінити на відео з камери спостереження, яке швидко виклали в Інтернет. За словами начальника Головного управління Національної поліції у місті Києві Андрія Крищенка, вибухівка була закладена знизу автомобіля, всередині чи під днищем. Міцність саморобного вибухового пристрою складала близько трьох кілограмів у тротиловому еквіваленті. Офіційно МВС повідомило про міцність близько одного кілограма. Для порівняння: ручні гранати мають в собі від 60 до 110 грамів тротилу.
Полковник Максим Шаповал жив неподалік місця вибуху. Автомобіль, який підірвали, був службовим транспортом військового. Зазвичай він їздив із водієм, проте цього дня був за кермом сам. Вибухівку могли закласти, коли машина була на СТО, або ж на підземному паркінгу.
Через декілька годин після вбивству полковника Максима Шаповала, розпочалась хакерська атака на Україну. Імовірно, ці дві події пов’язані та приурочені до Дня Конституції України.У цей же день від вибуху автомобіля загинув співробітник Департаменту контррозвідки полковник Юрій Возний. Злочин відбувся у селі Іллінівка Костянтинівського району у Донецькій області. Даний злочин також кваліфікували як терористичний акт.
Фотограф Сергій Нужненко задокументував наслідки підриву авто Максима Шаповала у Києві. «Це було доволі давно і згадати подробиці важко. Проте я пам’ятаю, що у період 2016-2018 років ось такі вибухи з авто чи інакші вибухи відбувалися періодично. Там і замах на вбивство журналіста Палва Шеремета, ось цей вибух, замах на Мосійчука і тд. Тоді здавалося, що такі події ніби стали якимись закономірними. Це траплялося кожні декілька місяців і тому ти до них звикаєш, – розповідає Сергій Нужненко, – Я пам’ятаю день, коли підірвали авто Максима Шаповала. Я дізнався про вибух у нашому репортеському чаті і поїхав на місце події. Там уже працювала уже поліція. Але я запам’ятав один момент, який мене вразив. Біля знищеного авто я побачив чоловіка, який сидів на колінах і гірко плакав, підіймаючи руки до неба. Ймовірно, це був батько загиблого».
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Сергій Нужненко — репортажний фотограф. Фотокореспондент Радіо Свобода з 2016 року. З лютого 2022 року він став воєнним фотокореспондентом: знімав події на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, а зараз переважно працює на Донбасі. Він є автором фото з Бучі й Ірпеня, які у своїх марках до річниці звільнення Київщини у березні 2023 року використала Укрпошта. Роботи Сергія Нужненка доповнили міжнародну виставку #OntheFrontlinesofTruth, яку організували громадська організація «Інститут масової інформації» та міжнародна організація в галузі розвитку незалежних медіа Internews. Фотографії виставили на вокзалі у Вільнюсі. Також знімок Нужненка про російську агресію в Україні увійшов у 100 фотографій 2022 року за версією журналу Time. За часів Революції Гідності Нужненко був одним з дев’яти «в’язнів Банкової».
30 січня 2017 року ЗСУ взяли під контроль Авдіївську промзону, вибивши звідти росіян.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини фотожурналіста Олександра Клименка, який задокументував перебування українських військ у Авдіївській промзоні.
У роковини битви під Крутами о 5 год ранку 29 січня у районі Авдіївської промзони ворог почав інтенсивний обстріл українських позицій. Росіяни вели вогонь зі стрілецької зброї і мінометів. Прийняла бій група бійців 1-го батальйону 72-ї бригади і перейшла до контрнаступу. Їхні дії прикривала батарея 120-мм мінометів бригадної артгрупи, і на лівому фланзі в той самий час здійснювався відволікаючий маневр. Штурмову групу з 8 бійців очолював лейтенант Андрій Верхогляд «Лівша». О 7 год дві групи бойовиків до 30 осіб перейшли до штурму. Силам оборони вдалося дати відсіч. Тоді у боях загинуло троє українців, ще один отримав порнення. Серед втрат ворога: близько 40 осіб особового складу та командир батальйону «ДНР» з позивним «Грек», який теж намагався штурмувати позиції сил АТО в Авдіївській промзоні.
Авдіївка — промислове місто за 13 кілометрів від Донецька, туди навіть курсував прямий тролейбус. До початку російської агресії 2014-го там мешкало близько 40 тисяч людей. Саме з Авдіївки можна було контролювати: північні околиці Донецька і Ясинуватої, південні околиці Горлівки, а також стратегічну трасу М04 «Донецьк — Горлівка».
У квітні 2014 року бойовики проголосилил у Авдіївці «Донецьку народну республіку», але 28 липня українські сили оборони звільнили місто під час загального наступу на Донецьк. Проте ситуація була дещо складнішою із промзоною. Там не було українських опорних пунктів, хоча промислова зона є в межах Авдіївки. Саме це і розв'язувало руки бойовикам, вони перетинали лінію розмежування й гатили по українських позиціях, зокрема обстрілюючи і цивільних. Українські військові вирішили деокупувати промзону заради безпеки мирних мешканців.
На початку 2016 року 16-й батальйон 58-ї бригади взяв Авдіївську промзону, відтак відкрився простір для ураження ворожої техніки на трасі Донецьк-Горлівка. Проте, від березня цього ж року бойовики почали активніше обстрілювати Авдіївку.
Найбільшого загострення ситуація в районі Авдіївки сягнула в роковини бою під Крутами, 29 січня 2017-го. Унаслідок активних російських обстрілів без світла, води і опалювання залишались місцеві мешканці, для яких українська сторона розгортала пункти обігріву.
Після звільнення і аж до повномасштабного російського вторгнення у 2022 році Авдіївська промзона залишалась однією з найгарячіших точок на карті російсько-української війни. Бойові дії тут практично не вщухали кілька років у будь-який час доби. У деяких місцях до позицій російсько-сепаратистських сил було всього кілька метрів.
Фотожурналіст Олександр Клименко неодноразово документував новозайняті позиції українських військ з 2016 і аж до вторгнення. Інколи він залишався наніч з хлопцями, спав у підвалі.
«Я туди їздив багато разів і в 2016-му, і в 2017-му, і в 2018-му, і в 2019-му. Крайній раз я там був у лютому 2022 році напередодні вторгнення. Там тоді стояла 25-та бригада. Десантники. Вони казали: «Ми готові!» Вони всі про це казали!» — згадує Олександр Клименко, — Туди завжди їздили іноземні журналісти, бо Авдіївська промзона завжди була місцем, де йшли якісь бої, тривали обстріли чи оголошували перемир’я і знову обстріли і тд. Умовно, тоді це було найближче місце до ворога».
Майже 10 років росіяни намагались окупувати Авдіївку, і після понад 3100 днів оборони місто таки впало. 17 лютого 2023, Збройні сили України вийшли з Авдіївки, аби уникнути оточення. Сили оборони перейшли на більш вигідні рубежі.
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Життя як дедлайн: 10 років війни на фотографіях Олександра Клименка
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Бої в Дебальцевому стали однією з ключових подій у протистоянні на Донбасі. Найгостріша фаза битви тривала з 25 січня до 18 лютого 2015 року, включаючи масовані артилерійські атаки, перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї, а також вуличні й танкові бої. За даними Генштабу ЗСУ, близько 5 тисяч військових обороняли Дебальцеве, їм протистояли вчетверо більші сили окупантів. Бої за місто і операція з виведення українських військових стали одними з найбільш трагічних і масштабних подій за весь період АТО/ ООС.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини фотожурналіста Олександра Клименка, який задокументував відведення українських військ із Дебальцева після важких боїв.
29 липня 2014-го Сили оборони звільнили Дебальцеве від незаконних збройних формувань, які контролювали місто з квітня. Проте через сім місяців українські військові змушені були покинути місто. Російські найманці обстрілювати житлові квартали з «Градів» та танків. Бойовикам за підтримки регулярних військ Росії вдалося оточили місто з трьох сторін.
У цей час у Мінську тривали переговори «Нормандської четвірки». Росіяни пообіцяли повне припинення вогню, проте тільки на папері. Дебальцеве продовжувало попетерпати від інтенсивних обстрілів. Бойовики з підтримкою підрозділів Збройних сил РФ, прагнули будь-якою ціною здійснити оточення та розгром наших військ. Після встановлення умовного перемир'я проросійські найманці перекинули до Дебальцевого сили з інших напрямків. Як наслідок, ще більше посилилися обстріли українських позицій.
Додаткових резервів для підтримки сил АТО в Дебальцевому майже не було. Відтак, у ніч з 17 на 18 лютого 2015 року українські війська почали виведення військ з Дебальцевого. Понад добу вони виходили невеликими колонами різними маршрутами, з підбитою технікою та пораненими, під обстрілами. Дехто йшов пішки. Через морози планувалося виходити не лише автошляхами, а й польовими дорогами.
За версією Генерального штабу Збройних Сил України, утримуючи Дебальцевський плацдарм до 18 лютого, українські війська зірвали плани бойовиків масштабного наступ на Артемівськ (Бахмут), Краматорськ та подальший рух у напрямку Харкова. Такого масового відходу українські війська до цього моменту не здійснювали ніколи. У боях на Дебальцевському плацдармі весь світ побачив професійність і звитягу українських воїнів. Українські сили зайняли позиції поблизу Артемівська, нинішнього Бахмута. Дебальцеве досі залишається в російській окупації.
Олександр Клименко — фотокореспондент, який ще до початку незалежності почав знімати головні події в Україні. Крім того, він неодноразово висвітлював збройні конфлікти у різних країнах світу. Проте у 2014-му йому довелося одягати бронежилет і їхати з камерою на війну у своїй державі. Йому вдалося зафіксувати рух колон української техніки під час виходу з Дебальцева.
«Їдуть, їдуть, їдуть, їдуть. Танки всілякі там, САУ, просто завантажні машини. БМП, БТР. Вони всі заповнені нашими солдатами. Військові такі змучені. Ті, хто вийшов з пекла», — каже фотограф.
На світлинах Олександра збереглись не тільки втомлені очі солдатів, а й також поранені і загиблі унаслідок боїв за Дебальцеве.
«Новий 2015 рік я зустрічав разом із «Правим сектором» у Пісках. Я чітко пам'ятаю своє відчуття, що у 2015 році війна точно закінчиться. Здавалося, що ось-ось буде перемога. Але бачите… Потім був вихід із Дебальцева 18 лютого 2015 року. Я був у той момент у Бахмуті й ранком побачив, як містом їдуть танки та інша військова техніка, на яких сиділи втомлені чоловіки. Я це знімав. Потім поїхав у лікарню. Туди привозили поранених. Запитав у одного нацгвардійця, а де ж загиблі? «Як де? В морзі». І я поїхав туди. На вулиці лежали дерев'яні гроби з необтесаних дощок. У них були солдати. Крізь щілини визирали їхні руки та ноги. Крім гробів, там ще лежали чорні пластикові мішки з тілами. Це була жахлива картина і дуже гіркі емоції», — згадує Олександр Клименко.
18 лютого називають днем пам’яті боїв за Дебальцеве, в цей день вшановують загиблих під час Дебальцевської операції. За даними Міністерства оборони, під час бойових дій в районі Дебальцевого з 15 січня до 18 лютого загинули 110 військовослужбовців, 270 — поранені, 7 опинились у полоні, 18 зникли безвісти. За весь час оборони Дебальцевського виступу загинули 136 українських військових, 331 дістали поранення.
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Життя як дедлайн: 10 років війни на фотографіях Олександра Клименка
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Зранку 31 січня 2017 року Збройні сили України відбили опорний пункт бойовиків «Алмаз-2» у Авдіївці на Донеччині. Позиція була стратегічно важливою у загальний системі оборони країни, оскільки дозволяла контролювати дороги Донецьк-Луганськ і Донецьк-Горлівка.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини фотожурналіста Олександра Клименка, який задокументував ситуацію на зайнятій українськими силами позиції «Алмаз-2» у Авдіївці.
Починаючи з 2014-го року за кожен відвойований метр української землі доводилося платити кров’ю. У квітня сепаратисти проголосили у Авдіївці так-звану Донецьку Народну Республіку. Проте за кілька місяців, у липні, у місті знову замайорів сильно-жовтий стяг: Збройні Сили повернули місто під контроль України. Надалі між 2014 та 2015 роком у районі Авдіївки майже не відбувалось активих бойових дій. Там була відносно спокійна ситуація. Причиною було те, що противник майже усі свої сили скерував на бої за Дебальцеве та у район Донецького аеропорта. У лютому 2016-року бойовики здійснили спробу взяти Авдіївку та посунути лінію розмежування. Українські війська не тільки дали відсіч ворогу, а й змогли його відтіснити. Січень 2017-го року запам’ятався тяжкими боями. Після затяжної, здавалося, спокійної обстановки на фронті, вся Україна дізналася про авдіївську «промзону» та опорний пункт «Алмаз-2», а також імена бійців 72-ї ОМБ ім. Чорних Запорожців, про яких писали українські та міжнародні медіа. Під натиском українських військ терористи змушені були відступити, однак досить швидко оговтались і почали вести артилерійський вогонь для того, щоб повернути собі ці позиції.
Наприкінці січня 2017 року бійці 72-ї ОМБ імені Чорних Запорожців тримали позицію «Алмаз-2» протягом тижня під шквальним вогнем ворога.
Андрій Верхогляд разом із Андрієм Кизилом та побратимами мужньо відбивали атаки ворога до підходу основних сил. Найзапекліші бої між українськими бійцями та терористичними угрупованнями тривали кілька днів – із 29 січня до 6 лютого 2017 року. Після того, як опорний пункт захопила українська армія, його перейменували на честь загиблого Андрія Кизила. Він був заступником командира 1-го батальйону 72-ї ОМБр, бійці якої й штурмували цю позицію. Потім вона носила назву «Орел», саме такий позивний був у 23- річного комбата Андрія Кизила.
В боях 29-30 січня за позицію «Алмаз-2» загинули: заступник командира батальйону капітан Андрій Кизило, солдат Дмитро Оверченко, молодший сержант Володимир Бальченко, сержант Володимир Крижанський, солдати Олег Бурець, Віталій Шамрай і Ярослав Павлюк. Під час повномасшатбного вторгнення РФ 23 червня 2022 року у віці 27 років у бою загинув майор Андрій Верхогляд.
Тоді у січні 2017-го втрати проросійських бойовиків зі складу «1-го батальйону 100-ї бригади «ДНР» оцінили в дев'ять убитих та близько тридцяти поранених.
Кожна відбита у ворога висота, опорний пункт чи блок-пост – це не лише плацдарм для подальших наступів, а в першу чергу можливість відсунути окупаційні війська чимдалі на Схід і зменшити тим самим інтенсивність обстрілів прифронтових міст.
Фотожурналіст Олександр Клименко пригадує, що новина про відбиті позиції в Авдіївці від бойовиків тоді викликала у нього приємні емоції, адже кілька років українські сили не просувалися вперед. «Стояли війська і стояли. Ніхто нікуди не рухався, аж тут вдалося здобути опорний пункт «Алмаз», – пригадує Клименко.
Він пам’ятає розповіді військовослужбовців, що боролися за «Алмаз» з ворогом. «Хлопці говорили, що це було насправді важко. Дуже складно було воювати з бойовиками і відбивати ті позиції. Вони розповідали, як просувалися по проходах. Це були виснажливі бої».
Збройні Сили України обороняли Авдіївку, зокрема промзону та «Алмази» до 2023 року. 17 лютого українські війська вийшли з Авдіївки, аби уникнути оточення. Сили оборони перейшли на більш вигідні рубежі.
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Життя як дедлайн: 10 років війни на фотографіях Олександра Клименка
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
.webp)
Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.
Про фоторедактуру, роль більд-редакторів у медіа та голоси українців у міжнародному полі ми поговорили з Данилом Павловим та Іринкою Громодською.
Повне інтерв'ю дивіться на YouTube:
Данило Павлов:
Більд-редактор — людина, яка відповідає за зображення, які будуть виходити до матеріалів в медіа. Більд-редактор і фоторедактор чи фоторедакторка — це людина, яка займається всім процесом ведення візуального матеріалу від концептуалізації до публікації, включаючи комунікацію з фотографами і журналістами.
Іринка Громоцька:
Фоторедактор чи фоторедакторка — це люди, які в тому числі та займаються більд-редактурою. Текст і візуал мають бути співпрацею, яка один одного доповнює.
Іринка Громоцька:
The Kyiv Independent є новинним медіа, але це не означає, що ми публікуємо тільки новинні матеріали. У нас теж виходять репортажі, лонгріди, художні репортажі. Фотографія є інструментом, як текст, інфографіка і дизайн. Залежно від мети матеріалу, потрібно вибирати ту чи іншу конфігурацію інструментів. Людям подобається дивитися на людей, люди емпатують людям. Візуальний компонент часто є тим, що може зацікавити людину прочитати текст.
Данило Павлов:
Фоторедактор впливає на вибір фотографів для зйомок і тим самим формує обличчя медіа.
Іринка Громоцька:
Фотографія ілюструє, але не повинна бути буквальною.
Данило Павлов:
Добре побудована фотоісторія, яка складається буквально з 12-15 кадрів, може занести тебе в такі відчуття, що ти подивився короткометражку.
Данило Павлов:
Ми отримуємо матеріали, і важливо, як вони запітчені. Наприклад, Катя Москалюк, Михайло Палінчак, Сергій Коровайний — їхні пітчі чіткі і зрозумілі. Ми бачимо серію і розуміємо, як це все складати.
Іринка Громоцька:
Мені цікаво бачити фотографів, які самі зацікавлені в своєму матеріалі, які самі можуть поговорити про свій матеріал, які самі розуміють цінність свого матеріалу, і мають власне бачення.
Має бути діалог і комфортна взаємодія між фоторедактором і фотографом. На поганих стосунках не можна побудувати нічого гідного і цілісного.
Данило Павлов
Іринка Громодська
Наша основна аудиторія в The Kyiv Independent – це іноземна аудиторія. І певна місійність нашого медіа — це те, щоб українські фотографи, фотографки, журналісти та журналістки, щоб їхні таланти були підсвічені. Для того, щоб могти підсвітити роботу наших професіоналів і професіоналок, вони повинні розуміти, що їхня робота потрібна.
Данило Павлов:
Я довіряю людям, з якими працюю я, і я сподіваюся, що вони довіряють, що їхній матеріал, в який вони стільки всього вклали, я представлю якнайкраще. Я не візьму просто їхній матеріал, не порадившись з ними стосовно фінальної вибірки, не говорячи з ними, як би вони себе найкраще почували.
Мені здається, що тільки в такій атмосфері може вирости ціннісний матеріал. Якщо фотографи і фотографки не відчувають, що їх цінують, якщо вони не відчувають, що їхній матеріал буде красиво представлений на сайті, не поміж реклами, не маленький, якщо вони не відчувають, що самі фоторедактори і сама редакція не розуміє цінності їхньої роботи, яка тоді в них буде мотивація працювати в полі?
Іринка Громодська:
Чи є в нас голос? Мені здається, що голос в нас є. Те, що бракує — це теплих контактів з закордонними редакціями.
Це питання свободи вибору і детермінізму. Або ми думаємо, що не можемо потрапити в іноземні медіа через невидимі сили, або ми робимо все від себе залежне, щоб виборювати це місце.
На початку повномасштабного вторгнення я була на навчанні за кордоном, і нам в бібліотеку кожного дня приходили найбільші американські газети. І я просто пам’ятаю, що кожного дня там на головній, А1, Україна, Україна і так далі, і так далі, з кожною газетою фотографії наших міст і наших людей, і в жодному таймлайні чомусь я не бачу наших людей.
Якщо медіа позиціонує себе як закордонне, чому левова частка людей, які розповідають про світ, є там з Північної Америки або Західної Європи? І це є насправді оцим от залишком колоніальності.
У нас є чудові приклади, коли додану вартість до історій додає глибоке розуміння контексту. Наприклад, Оксана Парафенюк, українська фотографка, робить чудові матеріали про Україну і якісно нас представляє. Інші приклади — Брендан Хоффман і Наталі Кейсар, які вчать українську мову і зосереджуються на Україні, що дозволяє їм робити глибокі матеріали. Вони інвестують час і ресурси, щоб зрозуміти регіон, на відміну від тих, хто приїжджає через кон’юнктуру. В цьому велика різниця.
Данило Павлов:
Кожен фотограф впливає на реальність своїм баченням і стилем. Ти можеш зняти історію з війни дуже нуарно, а можеш додати надію. Ми впливаємо на те, що виходить, так чи інакше.
Приїзди іноземних фотографів — позитивний момент. Наші фотографи не завжди бачать, що цікаво світові. Це розширює наші горизонти і розуміння, які проєкти можуть бути цікавими міжнародно.
Дане інтерв'ю стало можливим завдяки підтримці work.ua.
Іринка Громоцька — фоторедакторка The Kyiv Independent. Здобула ступінь магістра фотожурналістики у Школі журналістики Міссурі за програмою Фулбрайта. Раніше Іринка була кураторкою виставки "Боротьба за гідність", що висвітлювала стійкість українців, стажувалася у Magnum Foundation, працювала з Magnum Photos та була асистенткою фоторедактора фотокниги FotoEvidence "Україна: Воєнний злочин". Її фотографії публікували такі видання, як Радіо Свобода, Reuters, The New York Times та The Guardian. Працюючи в Kyiv Independent, Іринка активно налагоджує зв'язки з фотожурналістами, які висвітлюють події в Україні, приділяючи особливу увагу просуванню довготривалих візуальних історій.
Данило Павлов – фотожурналіст з 2009 року, працював у регіональних ЗМІ Донецька, а згодом у медіа-холдингу "Сегодня" та агентстві УНІАН. Також працював комерційним фотографом для кількох українських компаній. У фотожурналістиці зосереджується на створенні соціальних фотоісторій та ілюструванні репортажів-довгочитів.
Окрім роботи в традиційних ЗМІ, Данило також дописував до онлайн-журналу The Ukrainians, а згодом став відповідальним за візуальний напрямок окремого видання Reporters, яке зараз існує як онлайн, так і в друкованому вигляді.
Данило продовжує фотографувати та висвітлювати події після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Він робить репортажі з деокупованих територій та військових позицій, а зараз працює над тривалим фотопроєктом, який документує вплив війни на військовослужбовців та цивільних, які потребують пластичної хірургії. Він також співпрацює з Державною службою з надзвичайних ситуацій, за що минулого року був нагороджений державним знаком пошани.
Засновника Української асоціації професійних фотографів, переможця BAFTA та володаря премії «Оскар», режисера документального фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова запросили до журі Американської академії кіномистецтв і наук.
Якщо Мстислав Чернов погодиться на пропозицію, то голосуватиме за лауреатів «Оскара» у номінації «Найкращий документальний фільм».
Всього до журі Академії цьогоріч запросили 487 нових членів. Серед них — 71 номінант на премію та 19 лауреатів, пише The Guardian.
«Ми раді вітати цьогорічних нових учасників, — заявили генеральний директор Академії Білл Крамер і президентка Джанет Янг. — Ці надзвичайно талановиті митці та професіонали з усього світу справили значний вплив на нашу спільноту кінематографістів».
Якщо всі запрошені митці погодяться, то кількість членів організації сягне 10 910, з них 9 934 матимуть право голосу у 2025 році. Американська кіноакадемія намагається урізноманітнювати склад своїх представників, щороку запрошуючи близько 400 людей.
Нагадаємо, фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» отримав «Оскара» як найкращий повнометражний документальний фільм. Така премія стала першою для України.
У березні 2022 року Мстислав Чернов разом із колегами з Associated Press Євгеном Малолєткою та Василисою Степаненко були єдиною міжнародною командою журналістів, які працювали у Маріуполі та відправляли звідти матеріали. У документальній стрічці показаний початок повномасштабного вторгнення РФ, життя мирних мешканців Маріуполя в облозі, бомбардування пологового будинку та житлових кварталів міста, а також місця масових поховань. У 2023 році автори стрічки стали лауреатами Пулітцерівської премії у категорії «Служіння суспільству». Також стрічка «20 днів у Маріуполі» перемогла в номінації «Найкращий документальний фільм» на престижній британській премії BAFTA Film Awards. Крім того, Мстислава Чернова нагородили премією Гільдії режисерів США за «видатні режисерські досягнення в документальному кіно».
Мстислав Чернов — український фотограф, журналіст Associated Press, режисер, воєнний кореспондент, Президент Української асоціації професійних фотографів, почесний член Українського ПЕН та письменник. Висвітлював Революцію Гідності, війну на сході України, наслідки збиття Boeing 777 Malaysia Airlines, сирійську громадянську війну, битви при Мосулі в Іраку, російське вторгнення в Україну 2022 року, включаючи блокаду Маріуполя. За цю роботу отримав нагороди Deutsche Welle Freedom of Speech Award, Премію імені Георгія Ґонґадзе, Knight International Journalism Awards, Biagio Agnes Award, Bayeux Calvados-Normandy Award, Elijah Parish Lovejoy Award, Free Media Awards. За підсумками 2022 року увійшов у рейтинги «Люди НВ 2022 у рік війни» і «14 пісень, фото та артоб'єктів, що стали символами українського спротиву» від «Forbes Україна», а відеоматеріали з Маріуполя стали основою фільму «20 днів у Маріуполі», який у 2024 році вперше в історії української кінематографії був нагороджений премією «Оскар».
.png)
WEYUAPP – це арт-проєкт, створений італійською фотографкою Лізою Борджані у партнерстві з Українською асоціацією професійних фотографів (UAPP). Проєкт є продовженням серії "Що означає Європа для тебе?" (WEY), яка досліджує відчуття європейської ідентичності через особисті історії та візуальні образи жителів європейських країн.
Четверо українських фотографів – Катя Москалюк (Львів), Ольга Ковальова (Харків), Михайло Палінчак (Київ) та Тимофій Мельников (Одеса) – створили серію фоторобіт, де кожен портрет розкриває одне почуття, одне ім'я та одну локацію, пов'язані з Європою.
На фотографіях зображені люди, яких фотографи зустріли в чотирьох містах та поставили їм одне просте питання: "Що означає Європа для тебе?". Проєкт прагне відобразити різноманіття поглядів на європейську ідентичність, продемонструвати культурну та мовне багатство Європи та стимулювати роздуми про поняття "європейськості".
WEYUAPP стає важливим внеском у дискусію про європейську ідентичність у контексті сучасних політичних і соціальних змін, надаючи українцям право голосу та пропонуючи їм можливість поділитися своїми думками та почуттями щодо Європи.
Що для вас Європа? Допомога, майбутнє, приклад!
Андрій, 25 років, позивний «Спиця», водій БТР.
Донецька область, Україна, 14 лютого 2024 року
Що для вас Європа? Європа – це певний тип мислення.
Євген та Олександра, 37 та 28 років, військові.
Україна, Одеса, пляж "Ланжерон".
23 лютого 2024 року
Що для вас Європа? Європа – це складний шлях нашої країни до мети.
Яків Ляшенко, власник швейного виробництва, волонтер, фотограф.
Що для вас Європа? Європа – це культурне розмаїття.
Юрій, викладач кафедри туризму.
Проєкт буде експонуватися в Україні та інших країнах Європи. Він також має веб-сайт і сторінки в соціальних мережах, де ви можете дізнатися більше про нього та його учасників.
WEYUAPP — це справжня мистецька подорож, яка розкриває європейську ідентичність через особисті історії та емоції, зафіксовані на фотографіях.
Соціальні мережі:
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Маруся Маруженко
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Видання зі світлинами провідних фотографів, які фіксують повномасштабне вторгнення Росії в Україну, представив Український Дім у партнерстві з Українською асоціацією професійних фотографів. В основі книги знімки, які були експоновані у жовтні 2022 року у виставковому проєкті «СПАЛАХ». Мета — зберегти та поширити свідчення подій війни через авторську оптику провідних українських фотографів.
До експозиції увійшло 500 робіт українських фотографів, серед яких, зокрема, і учасники Української асоціації професійних фотографів: Мстислав Чернов (засновник УАПФ), Тарас Бичко, Олексій Фурман, Павло Дорогой, Сергій Мельниченко, Ігор Чекачков, Євгеній Завгородній, Юрко Дячишин, Іва Сідаш, Яна Кононова, Саша Маслов, Михайло Палінчак, Олена Гром, Сергій Михальчук та Сергій Коровайний.
«Формуючи драматургію альбому, ми прагнули представити всю повноту авторських висловлювань, показати широкий спектр емоцій — і не лише через воєнну фотографію, а й через сучасну українську загалом: вуличну, студійну, пейзаж, портрет, камерні сцени, ню», — каже кураторка проєкту Аліса Гришанова.
За ідеєю та змістом альбом «Спалах» передає реальність і багатошаровість, у якій живуть та борються за перемогу українці.
Ірпінь, Буча, Салтівка у Харкові, масове поховання в Ізюмі, Каховська ГЕС, контрнаступ ЗСУ на Півдні — ці та інші кадри ключових подій війни представлені у виданні. Точкою відліку для відбору фотографій стала дата 24 лютого 2022 року.
Аліна Гришанова наголошує, що воєнна фотографія та фотографія часів війни — не тотожні явища: «Але в сукупності вони утворюють загальну картину трагедії, відображають театр бойових дій, героїку спротиву, історії людей, їхній психологічний стан, смерть і життя, біль і надію».
«Фотографії, що миттєво розліталися сторінками соціальних мереж по всьому світу, зіграли надзвичайно важливу роль у сприйнятті війни, — говорить директорка Українського Дому Ольга Вієру. — Їхній вплив важко переоцінити, адже саме вони відкривали правду і формували ставлення до тих чи інших подій. Емоційний відгук на правдиві фото допомагав вирішувати питання всебічної підтримки України у цивілізаційній битві на провідних дипломатичних і політичних майданчиках світу».
Більшу частину накладу буде передано державним інституціям, а також партнерам проєкту задля донесення цих свідчень до широкої аудиторії всередині країни та за її межами. Альбом видано Українським Домом за підтримки Укргазбанку. Типографія — «Від А до Я».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Маруся Маруженко
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Дмитро Малишев — фотограф, віднедавна — учасник УАПФ, який понад 10 років займається панорамною фотографією. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Дмитро документує наслідки російських злочинів у форматі VR. На цей час він зробив більше ніж 1700 панорамних фотографій у понад 30 населених пунктах.
«VR — це дуже корисний сервіс, який може повністю показати зруйновані об'єкти і знищені населені пункти. Він дає унікальні можливості для відображення конкретного місця. На мій погляд, це найбільш емоційний формат, який може перенести людину в це місце, в цю локацію, і дати змогу відчути все те, що там коїлось», — говорить Дмитро.
Фотограф зауважує, що робить не просто панорамні знімки, а сферичні: «Тобто така зйомка охоплює 360 градусів. Як воно виглядає? Уявіть собі таку кулю, всередині якої знаходиться глядач і дивиться навкруги, тобто бачить простір навколо. Так людина може зануритися в певну локацію: бути в цій зруйнованій і згорілій квартирі. По факту людина сама стає режисером, обираючи бажаний ракурс. Вона може все роздивитись навколо себе. Вона може глянути собі під ноги й побачити залишки особистих речей мешканців. А потім може підняти голову вверх і побачити поламані перекриття, які нависають над нею».
Дмитро почав займатись панорамною фотографією у 2013 році та віртуальними турами з 2015-го, відколи Google Street View прийшли в Україну. Google Street View — функція панорамного перегляду вулиць по всьому світу, що надається через розширення Карти Google та Google Земля.
«Із 2016 року разом з українським офісом Google Street View ми відзняли багато об'єктів. Ми навіть знімали Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України й багато чого іншого. В той самий час до мене звернулися з ДП «Антонов», і я знімав український літак «Мрія». Це був віртуальний тур: як зовні, так і всередині. Там і пасажирські приміщення, і кабіна пілотів, і все решта було відзнято».
З усіх зйомок, які доводилося знімати Дмитру, саме документування знищеної «Мрії» у форматі VR було для нього найемоційнішим моментом. У 2016 році він пишався, що отримав можливість зробити єдиний у світі віртуальний тур найбільшого вантажного літака, який створили саме українці. Ще до вторгнення Дмитро вів перемовини з ДП «Антонов», аби оновити віртуальний тур, адже за ці кілька років відбувся технічний прогрес. З’явились нові кращі об’єктиви та програмне забезпечення, тому була можливість відзняти українську «Мрію» ще якісніше. Фотограф таки отримав доступ до зйомки у 2022 році, проте уже з іншою ціллю.
«Розбита, спалена, підірвана «Мрія» — літак АН-225. У нас з ДП «Антонов» були великі плани на 2022 рік, проте мені довелося знімати, я так кажу, мертву «Мрію». Звісно, коли я потрапив на цю локацію, відверто скажу, в мене були сльози на очах. Я стояв, дивився неї, а вона лежить, як людина, просто мертва. Я був у повному шоці, як можна було таке допустити, адже літак АН-225 є надбанням не тільки України, а всього світу. Це єдиний такий літак! Це було дуже емоційно для мене», — зізнається Дмитро.
Фотограф активно робить панорамні знімки та віртуальні тури для проєкту 360war.in.ua, автором якого є Тарас Волянюк. Це мапа, де можна побачити наслідки російської агресії у певних локаціях: «Це історія, яку треба фіксувати. Це документалістика, аби люди не забули. Ось така ідея проєкту», — каже Дмитро.
Команда знімає переважно зруйновану чи пошкоджену росіянами цивільну інфраструктуру: школи, садочки, багатоквартирні житлові будинки. У безпекових цілях Дмитро ніколи не висвітлює те, що пов’язане з військовими об’єктами та може загрожувати національній безпеці.
Війна, на жаль, продовжується, росіяни щоденно обстрілюють українців, а отже й кількість місць, які треба зафіксувати в цифровому вигляді, теж зростає. Дмитро говорить, що зворотний зв’язок від людей додає сил продовжувати працювати у цьому напрямку.
«У нас бували випадки, коли люди коментували відзняті місця. До прикладу, коли ми опублікували знімки з села Довгенське Харківської області, то люди почали писати: «Це будинок моєї бабусі», «Недалеко від цього будинку загинув мій чоловік». Хтось писав: «Ми там мали оборону». А якось написала вчителька зруйнованої школи: «Ми до останнього готували їжу для військових у цій школі», — каже він.
На запитання, що саме Дмитро мріє відзняти у форматі VR, він відповів — Маріуполь та Крим: «Коли у 2015 році в Україну зайшов Google Street View, росіяни вже анексували Крим. А там дуже багато неймовірних туристичних, історичних, культурних місць. Ось така проста мрія».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Олександр Клименко — фотокореспондент, який ще до початку незалежності почав знімати головні події в Україні. Крім того, він неодноразово висвітлював збройні конфлікти у різних країнах світу. Проте у 2014-му йому довелося одягати бронежилет і їхати з камерою на війну у своїй державі. Навесні 2024 року виповнюється 10 років відтоді, як росіяни намагаються знищити Україну. Головні події і постаті цієї декади національних визвольних змагань — в документальних світлинах воєнного кореспондента Олександра Клименка.
1992–2012 рр. — два десятиліття у зонах військових конфліктів у Боснії, Косові, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Кувейті, Конго, Південному Судані, Нагірному Карабаху та Придністров’ї.
Так ведеться, що журналістів, які знімають на війні, називають воєнкорами. Але, відверто кажучи, мені це не подобається. Ми, цивільні журналісти, документуємо не тільки війну. А воєнкори — це ті, хто завжди на війні: пресофіцери підрозділів, журналісти військових ЗМІ. Але нехай буде. Перше моє відрядження в зону військового конфлікту сталося 12 квітня 1992 року в Придністров’я. Потім їздив у країни колишньої Югославії з 1994 до 2008-го, потім Африка… Висвітлював там події. Звісно, наші революції 2004-го та 2014-го.
В якийсь момент здавалося, що на Майдані уже не було що знімати, аж допоки не почалась гаряча фаза. 19 січня 2014 року — перші бої на Грушевського.
Там я був поранений: хтось із міліції кинув світлошумову гранату, вона впала чітко впритул біля ноги, вибухнула та пробила мені литку, пошкодила «камбалоподібний» м’яз. На цьому Майдан для мене майже закінчився. Госпіталізацією і хірургічною операцією. Ну і потім російсько-українська війна.
Я закінчив факультет журналістики Шевченкового університету, отже я завжди був і є фотожурналіст. Відразу після університету, з 1986-го, працював чотири з половиною роки у найтиражнішій тоді газеті «Сільські вісті». А потім у газеті «Голос України», з 1991 року, з першого і до останнього дня існування видання — 33 роки і 3 місяці. Ця парламентська газета 1 квітня 2024 року припинила існувати як загальнополітичне медіа. Нині друкують тільки офіційну інформацію і закони. Це була одна з останніх щоденних всеукраїнських газет, яка ще виходила друком. У 1991 році «Голос України» на тлі одноманітних комуністичних газет мав щоденний наклад до мільйона примірників. Вважаю, що моя газета є найточнішим підручником новітньої історії України. Гордий своєю працею у цьому виданні. Також на початку 90-х я був позаштатним фотокореспондентом в Україні авторитетного німецького журналу «Дер Шпіґель». Друкувався в інших зарубіжних виданнях.
Мені досі не віриться, що в моїй країні війна. Це дуже гірко. Гине цвіт нації. Гинуть мої товариші, яких я знав з миротворчих місій.
2014–2015 рр. — Олександр щомісяця знімав військовиків у зоні АТО
Усвідомлення війни прийшло 19 січня 2014 року на вулиці Грушевського під час Революції Гідності, коли я побачив, як воно все там літає, стріляє, палає. Це вже були міські бої… Я кілька разів висвітлював українські миротворчі місії в Африці. Там я познайомився з великою кількістю наших вертолітників.
Отже, у 2014 році, звісно, я захотів поїхати до вертолітників. Поки я готував необхідні дозволи від Генерального штабу, щоб потрапити до них, вони з Конотопу вже перелетіли на чернігівський аеродром. Я приїхав у Чернігів 30 квітня, ми поговорили, я познімав. Домовились, що приїду ще 1 травня і познімаю їх під час польотів. Проте не вдалося в той день поїхати. А 2 травня росіяни під Слов'янськом збили два гелікоптери МІ-24. В кожній машині по 3 чоловіки. У складі екіпажу: командир, льотчик-оператор та борттехнік. Тобто у двох МІ-24 було 6 людей: п’ятеро загинули, лише один врятувався. Усіх цих п’ятьох хлопців я знав. Ми зустрічалися в Африці. Ось так.
Тепер історія друга. Я знову хотів побувати з військовими, знову довго добував необхідні дозволи, знову подався до вертолітників. Це було 4 червня. Льотчики 16-ї окремої бригади армійської авіації «Броди» тоді базувалися на цивільному аеродромі в Дніпрі. Ранком ми прийшли до КПП аеродрому, розмовляли з командиром, і ось по його рації повідомили про збиття ще двох наших МІ-24. Ось таке у мене усвідомлення війни було. Зрештою, у другій половині дня я таки полетів на МІ-8. Ми були на горі Карачун, що поблизу Слов’янська. Там якраз йшли бої. Загалом вертолітники — мій біль. Можливо тому, що багато з ними спілкувався, з багатьма знайомий. Це мужні воїни. Думаю, що на вертольоті воювати небезпечніше, ніж на винищувачах, ближче до землі. Але вони воюють. Ти чуєш, що збили там чи там, дізнаєшся хто. Чи читаєш, як посмертно присвоюють звання Героя України, а чи нагороджують посмертно орденами вертолітників — льотчиків Армійської Авіації Сухопутних військ… Інколи ловлю себе на думці, що не хочу знати про їхні смерті, хай вони в моїй пам’яті залишаться живими.
Я намагався хоча б раз на місяць їздити на Донбас. З 95-ю бригадою у червні знову їздив на Карачун, але вже по землі. Пізніше з ними ж я був біля села Крива Лука. Там тривали гарячі бої на зайнятому плацдармі, 25 червня 2014-го ми заїжджали туди конвоєм разом з десантниками. Командував там командир бригади, один з перших Героїв України, Михайло Забродський. Це було ніби якесь кіно періоду Другої світової. Всі кудись бігають, хтось несе кулемет, снаряди, десь там далі на вогні хлопці варять їсти. Пізніше почали працювати артилеристи 95-ї. Тільки командир арти був кадровий, всі інші — мобілізовані.
Потім ми були у Щасті, біля селища Металіст на початку липня. Там познайомився з (тоді) полковником 30-ї бригади, пізніше командиром 58-ї бригади, а нині генералом Сергієм Заболотним. Нині він начальник штабу — заступник начальника Національного університету оборони України. Завжди згадую, як я йому тоді телефонував ще з Києва, домовлявся. У слухавці було чути вибухи, і він мені спокійним інтелігентним голосом відповідав: «Вибачте, будь ласка, я якраз керую боєм. Чи не могли б ви зателефонувати мені трохи пізніше». Ми з цим достойним чоловіком товаришуємо дотепер.
Коли 8 липня ми дістались на позиції «тридцятки», з яких вже видно околиці Луганська, була сильна злива. БМП стояло в капонірі як в озері. Артилеристи готувались до бою, розвантажували щойно привезені снаряди. Танк стояв на краю поля пшениці, яку вже ніхто не міг зібрати. Полем серед дощу з розвідки повертались бійці «Айдару», виглядали як примари. Артилерійським порохом (бо мокро) бійці розпалювали багаття, щоб зварити їсти. Теж картина з кіно. Але вона справжня.
24 серпня 2014 року в Києві відбувався військовий парад. Колону десантників вів Михайло Забродський. Мені для продовження історії просто необхідно було це сфотографувати. Макс Левін напередодні каже мені, що він автомобілем їде в Іловайськ і запрошує мене. Розповідаю йому про свій план зйомки параду й кажу, що виїду поїздом увечері 24 серпня до Дніпра, а потім якимось чином приєднаюсь до них. 25 серпня я вже був на польовому КП поблизу Курахового. 26 серпня прибула колона з Іловайська. Втомлений закіптявілий полковник на моє прохання потрапити в те місто каже: «Ви куди? Ми ледве вирвались звідти. Поранених вивезли. Туди заїхати вже неможливо». Так я в Іловайськ не потрапив. (Ну, ви знаєте, як Макс із товаришами дивом вирвалися з Іловайська). І в продовження цього: ти прикладаєш купу зусиль, щоб кудись потрапити, нервуєшся, просиш — а воно ніяк. Один мудрий чоловік мені сказав: значить Бог (чи Ангел) не хоче тебе туди пускати, щось він знає, тому розслабся і пливи хвилею…
Ще така пам’ятна подія — звільнення 24 липня 2014 року селища Піски під Донецьком. Ми потрапили туди випадково саме в цей час. Журналістське везіння. Ранок почався о 5 годині наступом з артилерійською підготовкою. Далі піхота на танках і БМП почала заходити в населений пункт. Все за військовими підручниками. Не кожного дня тоді так щастило, щоб ти був свідком звільнення села. Там я, до речі, познайомився з військовиками 93-ї бригади і потім здружився з багатьма з них: снайпером Олександром Мамалуєм (зараз виконує обов’язки Голови Верховного суду України), танкістом Євгеном Межевікіним (Герой України, командир тактичної групи «Адам»), іншими. Навіть у далекому Конго 2018 року один військовик дізнався моє прізвище, підійшов і сказав, що він є на моєму фото при взятті Пісок.
Окрім газети, я зробив публікацію в фейсбуці про ту подію. Згадав, що там, у Первомайському, поруч з Пісками, на дорозі лежав наш розбитий танк. І мені написав один чоловік, що може багато розповісти саме про цей танк. Це був полковник (тоді підполковник, командир танкового батальйону 93-ї) Дмитро Кащенко. Ми з ним зустрілись, він розповів про тяжкий бій, у якому дістав вісім поранень 21 липня 2014 року. Я написав великий текст для газети, який мав багато реакцій. Дмитро Кащенко у вересні 2019 року був призначений командиром 58-ї бригади. З початку російського вторгнення 2022 року бригада воювала на чернігівському напрямі, як бачимо, успішно, бо Чернігів ворог не захопив. 15 квітня 2022 Дмитро Кащенко відзначений званням Героя України. Бачимося з ним не дуже часто. Крайній раз на похоронах «Да Вінчі».
Новий 2015 рік я зустрічав разом із «Правим сектором» у Пісках. Я чітко пам'ятаю своє відчуття, що у 2015 році війна точно закінчиться. Здавалося, що ось-ось буде перемога. Але бачите…
Потім був вихід із Дебальцева 18 лютого 2015 року. Я був у той момент у Бахмуті й ранком побачив, як містом їдуть танки та інша військова техніка, на яких сиділи втомлені чоловіки. Я це знімав.
Потім поїхав у лікарню. Туди привозили поранених. Запитав у одного нацгвардійця, а де ж загиблі? «Як де? В морзі». І я поїхав туди. На вулиці лежали дерев'яні гроби з необтесаних дощок. У них були солдати. Крізь щілини визирали їхні руки та ноги. Крім гробів, там ще лежали чорні пластикові мішки з тілами. Це була жахлива картина і дуже гіркі емоції.
.jpg)
Цей знімок на World Press Photo дійшов до етапу верифікації. Членкиня журі написала Олександру: «Чувак, ти не засмучуйся, твоє фото круте, воно вже пройшло великий відбір і купу фільтрів, і я голосувала за нього. Але… Ну ти продовжуй працювати і колись ти станеш переможцем».
На війні завжди небезпечно. Ти не знаєш, що тебе очікує через секунду. Може прилетіти міна, снаряд, може поцілити снайпер, можна потрапити в аварію… Багато чого ще. Це може вам сказати кожен журналіст, який там буває. Коли ти туди заїхав — ти вже у небезпеці. У кінці лютого 2015 року Сергій Ніколаєв став першим українським фотографом, який загинув на війні під час виконання професійних завдань. Вони з бійцем, який супроводжував Сергія ПС «Танчиком» (якого я теж знав і знімав), йшли Пісками — і раптом прилетіла міна. Та коли ти в запалі роботи, то якось втрачається це відчуття небезпеки, твій інстинкт самозбереження. Ти хочеш зробити свою роботу добре. Це теж скаже кожен журналіст. Інакше нащо туди їхати. Сиди в Києві й знімай рефлексії на війну. Ми говоримо про фронт. А зараз де ти в безпеці? В Києві, Харкові, Одесі, врешті в Україні?
Ну не тільки у 2021-му. Журналісти на війні зазвичай шукають війну. Постріли й обстріли, атаки й бої. Але людям хочеться бачити щось світле. І вони відзначають чоловіка з двома песиками. В інстаграмі Reuters це фото відразу набрало 30 тисяч лайків. Фото ввійшло в три розділи найкращих фото Рейтера 2021 року. А також це єдине фото з російсько-української війни у всій вибірці Рейтера за 2021 рік.
Я це розумію, звісно, але я не хочу це розуміти. Війна — це жах, і це треба показувати. Тоді, у 2019, 2020 та 2021-му, мало людей знімали війну, а іноземці майже не приїжджали. Мені здається, тоді не більше 10 фотографів знімали війну систематично і регулярно. Я люблю репортерські фотографії, я люблю, коли фотографія відразу б’є по очах, по душі. Коли ти дивишся і «падаєш від цього пострілу» репортера.
Хіба можна було кілька років тому уявити собі, що українські репортери Євген Малолєтка і Мстислав Чернов здобудуть всі найпрестижніші світові нагороди в галузі журналістики? Я дуже поважаю їх, це дуже круто, вони це зробили. Їх робота, якщо й не зупинила війну, то показала світові на самому початку російської агресії, який жах насправді відбувається. Ще хотів би згадати Дмитра Козацького. Світ побачив його фото бійців «Азову» з оточеної Азовсталі. Це диво: людина в оточенні, але завдяки інтернету зуміла передати ті фото.
Поважаю всіх українських фоторепортерів, які знімають війну, очима яких світ бачить те, що відбувається в Україні. Які часто з ризиком для життя чесно роблять свою роботу. Їх не так уже й багато. Є відео, газетна журналістика, але зараз бачимо, наскільки важливою є фотографія, найефективніший і найдієвіший засіб комунікації зі світом.
З 24 лютого 2022-го і дотепер Олександр документує повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У квітні 2023 року фотограф отримав контузію.
Я вже трохи розповідав про тих достойних людей, з ким звела робота на війні. Продовжу цю тему. З Дмитром Коцюбайлом, відомим як «Да Вінчі», я був добре знайомий. Ми вперше зустрілись у червні 2015 року на шахті «Бутовка». Тоді він, як і завжди, виглядав молодим хлопцем. Але водночас був упевненим у собі воїном: «Пішли! Я вам покажу і те, і те, і те!», а ввечері чітко командував боєм. У мене був якийсь дивний шолом сербської армії чи страйкболу, «Да Вінчі» каже: «Зніми його, він слабенький» і дав мені на той вечір вже міцний, але не менш дивний, пісочного кольору (скоріше кольору дитячого …, ну ви зрозуміли).
Потім й у 2016, і в 2017 році ми бачились, останній раз у 2021 році на базі його підрозділу в Авдіївці. Він показував нам відео про те, як вони воюють, не зважаючи на так зване «перемир’я». Я йому подарував свою книгу, в якій він також є. «Да Вінчі» воював постійно, у його хлопців своя зброярня, свої міномети. Він сідав на танк 24-ї бригади і їхав стріляти. Його дуже поважали командири бригад, були його друзями і довіряли. Після вторгнення, коли він став командиром бригади, побачитися з ним не довелось.
Також з 2017 року я знайомий з Олександром Вдовиченком, Повним лицарем Ордену Богдана Хмельницького. Його позивний «Слов'ян», на момент нашого знайомства він був командиром батальйону. А коли почалось повномасштабне вторгнення, під його командуванням 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців захищала Київ.
Також я вже називав Дмитра Кащенка, його позивний «Кащей». У 2019 році «Кащея» призначили командиром 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Ми з ним навесні 2021 року зустрічались біля того місця у Пісках, завдяки якому познайомились. Це був ще один матеріал для моєї газети.
У січні 2022 року я був в Авдіївці на Промзоні й там познайомився з молодим командиром роти 72-ї бригади Ярославом. Дуже професійний командир, хоч і не кадровий офіцер. Якось ми відразу порозумілись.
Вже під час повномасштабного вторгнення 31 березня 2022 року я з журналістами був у Гостомелі. Росіяни в цей день почали втікати. Ми довго чекали, щоб прийшов якийсь військовий і все нам розповів. І тут приходить мій знайомий Ярослав. Це була така супер-супер тепла зустріч. Ми були раді цій випадковості! Ярослав був поранений, трохи полікувався і втік з госпіталю до своєї роти. Я вже говорив про те, що інколи боюся дізнаватись про долю людей, з якими знайомий.
Перша моя книга побачила світ у 2001 році, вона присвячена Незалежності. У 2004 році я видав книгу про миротворців. У 2009 році вийшла книга з промовистою назвою «Крізь вогонь і сльози»: це огляд всього того, що я знімав і де був. Там і Африка, і Югославія. У 2014 році я почав думати про те, щоб підготувати книгу про російсько-українську війну. Вона побачила світ у 2016 році. Правду кажучи, було важко обрати тільки 150-200 головних фото. У мене не було редакторів. Та навіть якщо вони є, то все ж таки ти автор.
Ну, їх багато. Постійно дивишся інтернет, найкращі фото найкращих репортерів. Але все ж окремо хочу згадати Джеймса Нахтвея — це дуже крутий фоторепортер. Він знімав війну у Югославії. Він документував геноцид у Руанді. Я назвав його, тому що в 1995 році в містечку Аквіла біля Риму я випадково у книгарні серед завалів натрапив на його книжку «Мир 80-х. (La pace degli anni `80)». У ній фото з Північної Ірландії, Лівану, Сальвадору, Нікарагуа, інших країн. Ці фото, якісно надруковані, зібрані комплексно в книзі, мене вразили. Потім Нахтвей видав фотокнигу «Inferno». Вважаю її шедевром поза часом. Він теж приїздив документувати війну в Україні. Йому зараз 76 років. Ми навіть з ним познайомилися у Бучі й сфотографувалися. Я підійшов до нього і сказав: «Я Вам дякую! Ви мене надихнули займатись саме такою фотожурналістикою!» Але тоді було не до довгих розмов, бо всі були зосереджені на зйомці ексгумації масового поховання. Та все ж я радий, що довелось його побачити й сказати слова вдячності!
Мені завжди хотілося знімати щось дуже важливе. Цього навчив факультет журналістики Київського університету. Коли в 1991 році Україна стала незалежною, я це знімав.
Тоді я був упевнений, що я живу в такий щасливий для фотожурналіста час, і процеси в Україні кінця 80-х – початку 90-х, врешті здобуття Незалежності — це найголовніша історична подія. І я це зняв, я був свідком історії. Мені колись здавалося, що знімати війну це дуже круто. Це драйв, адреналін, важкий рок! Насправді з роками розумієш, що війна — це суцільний біль та смерть, навіть якщо це і не візуально зображено. Коли ти молодий, то для тебе все вперше, і тому так емоційно ти знімаєш. Я вже багато бачив за свою професійну діяльність, здається, що все йде по колу. Можливо, у мене вже не така сильна мотивація, як у молодших фотографів.
Я пам’ятаю ранок початку вторгнення. Здавалось, що в один момент, о 5-й ранку 2022 року, на мене звалилось все, що довелося побачити за своє життя у конфліктах і війнах: розруху, голодних дітей, смерть… Навіть зважаючи на те, що війна у нас триває з 2014-го, я відчув (більше, ніж інші) в один момент з першими вибухами в Києві о 5-й ранку вселенський жах, апокаліпсис, що насувається на Україну.
Більш як два роки ми звикаємо до цього і сприймаємо подеколи це як буденність. І я звикаю. Це погано.
Певний період часу було відчуття, що ця війна відбувається десь невідомо де, але не в нашій країні. Тоді мені не хотілося знімати, не хотілось брати в руки фотокамеру. Знімав скоріше за інерцією, за звичкою.
Все життя — дедлайн. В університеті ти повинен здавати курсові, іспити, дипломну роботу. В газеті і взагалі в журналістиці — суцільний дедлайн. В номер, в номер… З книгами теж — так тяжко вибирати свої фото, і знову — скоріше, скоріше…
І ось, здавалось, — можна заспокоїтись і писати книжки, тихо згадувати своє життя. Але у нашому випадку — знову ні.
У квітні 2023 року я отримав контузію, але буду працювати стільки, скільки доведеться. Та знімати якісь музичні фестивалі (хоча це важливо) і фотомоделей я вже не зможу. Хочеться бути в гущі подій, разом з людьми, які творять історію, роблять важливі справи. Мені з ними добре. Моя душа там. І найтепліші зустрічі саме зі старими знайомими. Я завдячую людям, які зустрілись на моєму життєвому шляху. Їх багато.
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Над матеріалом працювали:
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Над текстом працювали: Віра Лабич, Олександр Клименко
.webp)
Україно-американський фотограф родом з Харкова, учасник УАПФ Саша Маслов разом із канадсько-українським проєктом Saint Javelin презентували фотобук «SAINTS» (в перекладі з англійської — «святі» — ред.). Це видання про особисту жертву людей, які вирішили протистояти жорстокому російському вторгненню, за яким спостерігає увесь світ з 24 лютого 2024 року і дотепер.
У «SAINTS» представлені світлини понад 100 героїв, які зробили свій внесок у захист України під час війни. Це і військові, і волонтери, і журналісти, і митці тощо. У переліку є також іноземці. Деякі з героїв книжки вже загинули на війні.
Саша Маслов пояснює, чому називає своїх героїв «святими»: «Я завжди одразу починаю захищати критиків цієї назви тому, що прекрасно розумію: назва «Святі» може бути інтерпретована по-різному. Я не вважаю, що серед нас є святі. Я не вважаю, що хтось може бути святим, я не намагаюся канонізувати людей, які є в книжці, але справа в тому, що люди, які зараз ідуть на самопожертву в такому масштабі — це люди, якими будуть називатися вулиці в майбутньому. Це люди, яким ми будемо дякувати ще довго. Можливо, це доволі амбітна назва, але я хотів показати таким чином спектр того, що відбувається зараз перед нашими очима».
Обкладинку видання теж обрали не випадково. Фотограф каже, що представлена світлина є «достатньо анонімною і водночас узагальнює проєкт». «Звичайно, дуже важко це зробити, але, мені здається, це фото справляється із цією місією. Крім того, це хороша фотографія, яка мені просто подобається», — каже Саша.
.jpeg)
Фотограф наголошує, що представлені герої у фотокнизі — це невелика частинка тих людей, які мають там бути. Декого з них, він не встиг сфотографувати через загибель, хтось не знайшов часу, а з кимось не вдалося домовитись.
«Хотілося б, щоб у книжці було більше героїв. Але також я хочу зауважити, що не треба сприймати список цих героїв, як якусь аксіому святості чи героїзму. Це тільки крапля в морі з тих людей, які творять зараз історію», — підсумовує фотограф.
Тексти до світлин готувала Настя Станко, продюсувала проєкт Валерія Гусєва. Фотокнига вийшла друком у видавництві ist publishing, де наразі триває попередній продаж. Крім того, видання можна придбати на сайті Saint Javelin, де 30% чистого прибутку від продажу спрямують на закупівлю тактичного медичного обладнання для ЗСУ за ініціативою Світового Конґресу Українців Unite with Ukraine. Також, частину портретів з книги до 29 травня можна побачити у київській галереї The Naked Room.
Нагадаємо, нещодавно росіяни заблокували сайт Саші Маслова та ще двох українських документалістів: Олени Гром і Мстислава Чернова. Вебресурси трьох українських документалістів, членів Української асоціації професійних фотографів забанили в РФ з усіма доменами та піддоменами.
Саша Маслов народився в Харкові. Живе і працює в Нью-Йорку. Його роботи були представлені на різних майданчиках Європи й США. Співпрацює з відомими виданнями, серед яких The Newyorker, Guardian, New York Times, Wall Street Journal, Esquire, Forbes та інші. У вільний від роботи час займається своїми персональними проєктами, наймасштабнішим з яких на сьогодні є проєкт «Ветерани», заради якого за 5 років фотограф побував у більш ніж 20 країнах світу.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф та відеограф, який здебільшого висвітлює російсько-українську війну на Півдні України. 24 лютого 2022 року росіяни прийшли в його дім, у рідне місто Херсон. 13 листопада він повернувся додому, проте під обстрілами та у воді продовжує свою роботу. Про улюблені зруйновані місця в Херсоні, про окупацію та звільнення, про підтоплення і обстріли, про заборону й дозволи на зйомки — говоримо з Іваном Антипенком.
— Я знімаю фото і відео, також пишу. Проте останнім часом здебільшого саме фотографія приносить мені найбільше задоволення, якщо можна так сказати, тому що тематика роботи сумна насправді. У фотографії я намагаюся шукати натхнення і хоча б якийсь позитив. Якщо ми говоримо про фото — я працюю з «Радіо Свобода», а також Reuters. Готую тексти, фото і відео для медіа «Ґрунт», іноді для hromadske чи «BBC Україна», співпрацюю з регіональним виданням «МОСТ». Зараз я журналіст-фрілансер. Я народився в Херсоні, виріс в Херсонській області, не в самому місті. Але після закінчення школи я вступив до Херсонського державного університету, і з того часу живу в Херсоні. Я почав працювати у журналістиці десь із 2011 року. З 2019 року встиг попрацювати в національному проєкті з медіаграмотності. Проте під час вторгнення Росії я таки повернувся в медіа, на фріланс. Я не пошкодував жодного разу, що обрав журналістику і такий шлях.
— Перші години мені всі телефонували, і я всім теж. Ми розуміли, що все почалося і дуже швидко розвивається. Значна частина області була окупована у перші години. Проте у той момент я не вірив, що буде настільки великий масштаб війни. Я думав, що, скоріш за все, буде якесь загострення на Донбасі і, можливо, росіяни захочуть вийти на кордони Донецької, Луганської областей. Але я ніяк не міг подумати, що майже вся Херсонщина буде так швидко окупована.
У перший день ми з колегами побачили, як швидко росіяни просуваються до Каховки. Знайомі з правоохоронних органів сказали, що ситуація дуже несприятлива і цілком можливо, що вже 24 лютого російські війська будуть у Херсоні. Нам порекомендували виїхати з міста. Я до останнього думав, що залишатимусь в Херсоні й буду працювати з камерою. Чесно кажучи, я дуже картав себе за рішення не перебувати в окупації. Тому що наші люди, як ви пригадуєте, проявили неймовірний героїзм, безстрашність та спротив, виходячи на мітинги, на ці великі майдани. Ледь не щодня. Мені було дуже прикро, що я був не там і не був з ними, не фіксував це. Потім мого друга журналіста Олега Батуріна з Каховки росіяни тримали в полоні та застосовували до нього фізичну силу.
Все через те, що він продовжував журналістську роботу, він писав про те, що відбувається в окупації. Затим, ми всі дізналися, що на Київщині росіяни вбили медійників. Я зрозумів, що російські війська не дивляться на якісь позначки «ПРЕСА», вони порушують всі правила та звичаї війни. Тоді я робив те, що міг робити: почав співпрацювати з різними медіа та писати про те, що відбувається у Херсоні, отримуючи інформацію від людей, які залишились в окупації. З травня я отримав акредитацію та почав працювати в Миколаєві. Я дуже хотів висвітлювати події саме на півдні. Хотів додому.
— У вересні-жовтні 2022-го ми почали їздити у перші звільнені села, тоді ще тривав наш контрнаступ. Ми одними з перших заїжджали у села, що понад Дніпром: Золота Балка, Михайлівка, Біляївка, Хрещенівка. Якраз перед звільненням Херсона ми здали всі тексти та матеріали. І тут розумію, що наші Сили оборони вже дотискають росіян на лівий берег Дніпра. І десь 9-10 листопада я вже чітко розумів, що завтра-післязавтра вже буде щось таке. Я чітко пам’ятаю 11 листопада — звільнення Музиківки, Чорнобаївки, Херсона. Ці перші кадри! У мене усмішка цілий день не сходила з обличчя. Це було щастя неймовірне. Щастя та сльози. Але найбільша ейфорія була, коли я заїхав у Херсон.
Ми не отримували ніякого спеціального дозволу, ми заїхали як волонтери. Правдами-неправдами через Чорнобаївку, через аеропорт. Але ми насправді везли гуманітарну допомогу від фонду Сергія Притули. Завдяки цьому і завдяки знайомим військовим, які там були, ми змогли проїхати блок-пости, побачити легендарний аеропорт у Чорнобаївці та знищену там російську техніку. У місті ми побачили неймовірну картину: на вулицях люди з українськими прапорами, хлопці здирають російські білборди, на Площі Свободи — свято. Я зустрічаю знайомих і друзів, але ні мобільного зв'язку, ні інтернету не було абсолютно. Люди бігають зі старлінками й генераторами. Опалення у місті теж нема. Було дуже зимно. Ось в такому режимі я ночував першу ніч у друга, а в другу — вже у своєму домі.
— Я зустрівся з другом, який весь час був в окупації. Ми разом зайшли в мій дім, де нема світла, води й опалення. Я привіз пепсі-колу і пляшку Каховського коньяку, а також снікерс. Це була наша скромна трапеза. І це було дуже щемко, тому що я повернувся додому.
Моя квартира. Моє ліжко, яке я застелив 24 числа зранку і поїхав. І там все як було, так і залишилось. Це, мабуть, одне з найяскравіших вражень в моєму житті — повернення додому. І з самого початку, коли я висвітлював тему повномасштабного вторгнення і говорив саме про Південь, це завжди було щось дуже особисте. Ніякими словами не можна описати це відчуття повернення такої великої втрати, як дім. І якщо так подивитись, що я пишу і як я пишу, то, мабуть, і самі фотографії говорять про те, наскільки я скучаю, наскільки мені болить те, що зараз відбувається з Херсоном і областю. З лівим берегом, який в окупації й куди ми не можемо поїхати. Болить за правий, який постійно під вогнем. Болить за людей, які там живуть.
— Таких місць є багато, здебільшого вони біля води. Зараз туди вже лячно і небезпечно ходити, але ми все одно ходили та знімали. Ось, наприклад, міська набережна. Там є кілька виходів до Дніпра. Біля готелю «Фрегат» стоїть розстріляний автобус, який попав під атаку росіян. І це таке дуже болюче місце, яке доводилося знімати. Там раніше проходили різні невеликі фестивалі. Ми завжди гуляли там. Це пам'ятне місце. Коли погано і коли добре — ти їдеш до Дніпра. Просто подивитися на воду, подивитися, які там судна заходять в Херсон, з яких вони країн і що там загалом відбувається.
Ще одне особливе для мене місце, яке постраждало від росіян і мені доводилось його знімати, — це Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара. Вона розташована над самим Дніпром. Буквально на березі. Така велика будівля. Там великі панорамні вікна і неймовірний вид відкривається на лівий берег. Широкий, красивий Дніпро і вид на Олешки. Дніпро тече прямо під тобою. І в серпні минулого року я там знімав після російських ударів по бібліотеці. Там вже було кілька дірок у стінах і, відповідно, ці всі ці величезні скляні вітрини посипалися.
Ця зйомка викликала у мене велику ностальгію, тому що у студентські часи я там часто бував на різних заходах. Бібліотека імені Олесі Гончара — це культове місце, знакове. А я ще з того покоління, коли інтернет був у бібліотеці. Це був такий вихід у світ. Під час зйомки ми ходили з директоркою і на це все дивилися, вона мені показувала, як працівники рятували ці книги. Це ось така щемка історія про бібліотеку. Ми робили фото для проєкту ЮНЕСКО та ІМІ про культурну спадщину, і цей об’єкт у списку, я знімав його. У момент зйомки теж були вибухи, а потім густий стовп диму на тому березі. Через кілька місяців після зйомки росіяни туди завдали ракетного удару і будівля сильно вигоріла.
А нещодавно знімав рідний Херсонський державний університет після чергового російського обстрілу. Цього разу прилетіло по головному корпусу. Зруйновані стіни, вибиті шибки, розтрощені аудиторії та навчальні матеріали. Я вчився тут п’ять років. Бачити це все в руїнах — дуже боляче.
— Традиційно все почалося з дзвінків. О 7-й годині ранку я прокидаюся в Одесі в поїзді й бачу, що мій телефон розривається. Усі щось питають. Я читаю новини: «росіяни підірвали Каховську ГЕС». Я спочатку не уявляв наскільки все серйозно. Ми приїжджаємо і починаємо нон-стоп працювати весь червень і до початку липня. Спочатку ми документували підтоплення, людей на човнах, евакуації, порятунок тварин. А потім знімали наслідки підтоплення.
Коли вже всі поїхали, вода відійшла — і люди сам на сам залишися з цією бідою. Ми побачили реальні масштаби катастрофи. Тисячі сімей лишилися без домівок. Люди казали нам: «Росіяни не добили нас, то затопили». Але у такий важливий момент, часто вони мені казали: «Ми все одно з цим впораємося, якби тільки вони сюди не повернулися. Бо під час окупації було гірше». Люди хотіли жити в Україні, господарювати на своїй землі. Цінність свободи для цих людей, для нас усіх — життєво необхідна.
Знову ж таки, я проживав це все дуже особисто. Також коли всюди вода вже пішла, то у Калинівській громаді на півночі області вода ще була. Там з берегів вийшла річка Інгулець, це теж наслідок підриву ГЕС. І про це майже ніхто не писав і не знімав. Там у людей утворилися штучні великі ставки на городах. Ми їздили й знімали. Бо, зрештою, це одне з моїх завдань: поїхати і показати місця, і людей, де, здається, нічого не відбувається, хоча насправді там заховані сильні історії й важливі події.
— Раніше у Херсоні та області з цивільними темами взагалі ніяких проблем не було, не треба було ніяких погоджень. Потім було введено так зване зонування. Тоді ще Наталія Гуменюк очолювала пресцентр в ОК «Південь». У медійників почали виникати труднощі з висвітленням цивільних та військових тем. Після підриву ГЕС ці всі зони затопило водою з Дніпра. Треба було показати масштаб цієї катастрофи, і тоді якраз пресцентр дійсно не допомагав, а в основному перешкоджав. Коли ми пробували домовлятися просто, щоб працювати в Херсоні, і постійно контактували з пресофіцерами, то пресцентр постійно казав про певні обмеження. «Туди не можна, сюди не можна. Там обстрілюють, а там ще щось», — постійно говорили нам. Ми це розуміємо як журналісти і як професіонали. Ми свідомо йдемо на цей ризик. Але у певні місця я все одно їздив, просто домовившись із місцевими чи з волонтерами, чи з будь-ким.
Ми хотіли поїхати і показати, що там відбувається. Власне, в цьому і є функція медіа: показати дійсність, показати факти. Так що, мабуть, усупереч, а не завдяки роботі офіційних структур вдавалося по шматочках щось десь відзняти й показати. Люди, які відповідають за доступи, мають зрозуміти, що журналісти — не вороги. З нами треба комунікувати, сприяти в роботі. Бо ми фіксували воєнні злочини росіян, масштаби величезної трагедії в центрі Європи.
Якби журналісти Associated Press не залишилися в оточеному Маріуполі в березні 2022-го, ризикуючи своїми життями разом із медиками, військовими, поліцією, іншими людьми, то світ би не отримав достовірних фактів звірства російської армії в цьому місті. Або цих фактів було б значно менше і вони б не пролунали так гучно. Подобається нам це чи ні, але люди й держави, які нас підтримують, довіряють не тільки офіційним повідомленням, але й живим, справжнім історіям, які готують репортери в полях. І останнім все-таки довіряють більше.
Військові говорять, що інколи їм здається, що війни на півдні немає. Усім відомо тільки про бої на сході. Ми бачимо тільки обстріляні міста і села. А хто тут захищає нас, обличчя цих людей, цих справжніх героїв сучасності, які в Кринках працюють і на інших важких напрямках на Херсонщині — нікому не відомо.
Ми з колегами кричали, щоб нам надали дозвіл адекватно працювати на півдні. У кожного адекватного журналіста, який працює не перший рік з військовою тематикою, я гадаю, достатній рівень самоусвідомлення ситуації, ніхто не хоче нашкодити. На мою думку, повністю закривати напрямок це неправильно. До прикладу, про Кринки українці часто чули з кремлівських повідомлень і пропагандистських каналів, а не з українських медіа. Якщо відсутня комунікація, є вакуум, тоді її заповнять вигадки, ворожі ІПСО та вирвані з контексту повідомлення.
25 лютого цього року після пресконференції президента Зеленського я написав допис, який трохи завірусився в мережі, його поширили колеги з різних видань: «Чому ми дізнаємося про Кринки з тіктока і доповідей Шойгу? Чим цей напрямок відрізняється від Авдіївки, Купʼянська, Роботиного в тому сенсі, що нам заборонено навіть згадувати про лівий берег? Чим боротьба морпіхів і ТрО на Херсонщині відрізняються від боротьби інших бригад на інших напрямках?» Мені казали, що цей меседж таки дійшов до Міноборони й були проведені певні розмови з відповідальними особами.
Після того, як медійники закликали військове керівництво країни замінити речницю ОК «Південь» і на її місце призначили Дмитра Плетенчука, ситуація з доступом до Херсонщини дещо покращилась, говорить Іван. Тепер запити для роботи з цивільними розглядатимуть у пришвидшеному режимі.
«У разі потреби створення матеріалу без участі військових запити обробляються за скороченою схемою: лише за погодженням маршруту (та суворим його дотриманням з вашого боку) з відповідним пресофіцером на напрямку», — повідомив начальник Центру стратегічних комунікацій Сил оборони Півдня, капітан 3 рангу Дмитро Плетенчук.
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф та відеограф, який висвітлює російсько-українську війну на Півдні України. Співпрацює з українськими та міжнародними медіа: «Радіо Свобода», «Ґрунт», Reuters, Hromadske, «МОСТ», «BBC Україна» та іншими.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Іван Антипенко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Відзняти, проявити, надрукувати й відсканувати — такий процес проходять плівкові знімки харківського художника, фотографа, лікаря Владислава Краснощока. Він фіксує російсько-українську війну, її наслідки, її трагедії і її героїв на чорно-білих знімках. Про світлини, їхнє значення та підхід до роботи — говоримо з Владиславом.
Я взагалі лікар. Я працював раніше щелепно-лицевим хірургом у лікарні швидкої допомоги, а зараз працюю як лікар — стоматолог — хірург — імплантолог у приватній клініці. Фотографія завжди була моїм хобі, але я себе позиціоную як художник, який ще працює з фотографією.
Ні, взагалі в мене нема в голові таких штук, як проєкти. Зараз я знімаю війну.
Десь 15 років тому я почав фотографувати спочатку на цифровий фотоапарат, а потім вже перейшов на плівку. Обрав для себе таки чорно-білу плівку, тому що я повністю можу контролювати весь процес — від зйомки до друку. Тобто всі ці речі я сам контролюю: фотографую, проявляю, друкую — потім вже отримую той результат, який мені потрібен.
Тут нічого складного нема. Просто це займає якийсь час.
Я думаю, що в роботі з «цифрою» це також багато часу займає, бо ти знімаєш, потім скидаєш це на комп'ютер, потім якось обробляєш. У моєму випадку я сфотографував, проявив плівки, потім відсканував ці плівки, аби відібрати ті фотографії, котрі я хочу надрукувати. Надрукував. Тобто вони в мене є на папері, і далі, щоб можна було їх десь виставити в електронному вигляді, я їх сканую.
Знову ж таки, у випадку чорно-білої фотографії, я повністю контролюю процес зйомки до друку. Але якщо мені потрібно знімати на колір, то вже кольорову плівку мені потрібно комусь віддавати у якусь лабораторію. Буває, що там можуть зробити щось не так. Проте нещодавно я таки почав знімати ще й на кольорову плівку. Мені цікаво це.
Чорно-біла фотографія, на мій погляд, є більш олдскульною, де працює саме форма. А кольорова фотографія, на мій погляд, є складнішою. Бо потрібно працювати з кольором, і тому композиція працює вже по-іншому.
Для мене якість — це не та якість, яку можна виміряти в пікселях, чи в чомусь іще. Для мене якість — це коли картинка працює для глядача. З моєї точки зору, це повинна бути ідеальна композиція. Тобто формально фотографія повинна працювати, і якщо формально вона працює, то вона може народити якийсь образ глядачу при перегляді.
Війна — це дуже багато різних тем, і тому для себе я її умовно розділив. Моя мета — зробити книгу про цю війну. Коли я вже десь на 70% закрию ті теми, над якими працюю, то я зможу зробити цю книгу. Це не тільки наслідки «прильотів», це і зруйновані будівлі, знищені мости, праця ДСНС, робота військових і медиків, діяльність нашої техніки, полонені чи якісь мародери тощо. І потім усе це окремо складається разом, і з цього ти зможеш зробити якийсь такий образ, який би зміг передати, що в нас в ці часи коїлось.
Я завжди казав, що у мене спортивний підхід до зйомки на плівку, бо не знімаю все підряд, а думаю коли і що знімаю. Проте я ніколи не жалкую кадрів, якщо є якась цікава ситуація. Але бувають такі зйомки, коли робиш один-два кадри — і це вже добре.
Коли я знімав на середній формат Mamiya, то 10 кадрів на плівці. Якщо це вузький формат — це 36 кадрів. Якщо панорамна камера — десь 20 кадрів. У мене завжди вистачає з собою плівки. В мене зазвичай 10 плівок з собою є. Хоча краще, щоб завжди з собою був запас, бо ти ніколи не знаєш, що побачиш.
І до війни, і під час — мої світлини можна було побачити на виставках, зокрема за кордоном. До війни я фотографував Харків, Майдан, а також лікарню, де тоді працював. Також займався вуличною фотографією. У 2012 році якийсь х’юстонський музей фотографії купив мої ручні розмальовані світлини. Потім я на ці гроші придбав собі плівковий фотоапарат Leica.
Це паперовий відбиток твоїх фотографій. Це взагалі така традиція у Харківській школі фотографії. Ти береш якісь фарби, наприклад, ми брали ті, якими можна було малювати по тканинах, і розмалювати ці фотографії.
Зараз дуже багато фотографів гарно знімають, тому виділити когось чи чиїсь роботи — не можу. Мені дуже подобається, як в кольорі знімає Максим Дондюк. Але загалом усі фотографи, і я також, роблять повтори. Тому зараз відзняти щось нове справді дуже важко.
Я не черпаю натхнення, я його сам створюю. Тобто коли мені щось набридає, я просто починаю займатися чимось іншим у творчості. Потім знов повертаюся до фотографії. До російського вторгнення у мене була перерва у фотографії. Коли повномасштабка почалася, я зрозумів, що мені потрібно знімати війну. Знову фотографія зацікавила. Тому зараз я цим живу.
Так, звісно. Я ж не фотограф новин, тобто мені не потрібно щодня висвітлювати усі прильоти. У мене немає цієї рутини. Моя мета інша: зібрати якусь загальну картину війни і зробити книгу.
Я хочу зробити книгу. Це моя мета. Можливо, це буде декілька книг. Оскільки я ще окремо працюю з хлопцями з армійської авіації. Постійно до них їжджу і знімаю. Вони потребують окремого видання.
Є такі фотографії. Є світлини, на яких хлопці ще живі, а потім я уже знімаю їхнє поховання. Навіть є такі фотографії, де я знімаю поховання одних хлопців, несуть труну інші, і вони теж вже загинули. Таких ситуацій, на жаль, стає все більше. Я вважаю, що знімки є цінними з історичної точки зору. Ти ніби пишеш цю історію. Багато хлопців гине, але вони залишаються на світлинах. Ці знімки виконують свою функцію — берегти пам'ять. Хочу додати, що плівкові фотографії — це фізична річ, і у разі мегамегаблекаутів, коли усі електронні засоби не працюватимуть, у тебе буде фізична фотографія. Це перевага.
Нагадаємо, вранці 19 травня війська РФ завдали подвійних ударів по зоні відпочинку у передмісті Харкова ракетами «Іскандер-М», де перебувало близько пів сотні людей. Трагедія знищеної бази відпочинку з передмістя Харкова на плівкових світлинах Владислава Краснощока
Владислав Краснощок — харківський художник. 1997–2002 навчався на стоматологічному факультеті Харківського державного медичного університету. У 2004–2018 роках працював в Харківській державній клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. О. І. Мещанінова. Фотографією займається з 2008-го. Займається документальною фотографією, стріт-артом, а також станковою і друкованою графікою. Інстаграм фотографа.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Українська асоціація професійних фотографів продовжує працювати над рубрикою «Чи насправді?», де перевірятиме на достовірність ті чи інші маніпулювання інформацією, звертаючись до першоджерела.
У попередньому матеріалі ми писали про те, як російські пропагандисти використовують фото Влади та Костянтина Ліберових, аби приховати вбивства цивільних у Вовчанську.
Сьогодні ми поговоримо, чи насправді фото учасника УАПФ Павла Пахоменка, зробленого з місця обстрілу комунального підприємства є місцем базування українських військових.
Від початку повномасштабного вторгнення Харків піддається постійним бомбардуванням. Під атаки ворога потрапляють не тільки військова та критична інфраструктура, а й торговельні центри, друкарні, житлові будинки тощо.
Пропагандистські ЗМІ ж продовжують виправдовувати бомбардування цивільних об'єктів в Україні, та у Харкові зокрема, використовуючи один і той же наратив. Україна нібито використовує цивільні об'єкти для військових потреб, тому вони є «законними цілями».
Так, вночі 30 травня російська армія обстріляла 2 локації у Харкові. В результаті обстрілу постраждала критична інфраструктура та житлові будинки поруч. Було частково пошкоджено двоповерхову адміністративну будівлю КП з подальшим її загорянням. Семеро людей зазнали легких ушкоджень.
На місці подій фотограф Павло Пахоменко фіксував наслідки обстрілу комунального підприємства.
«Я знімав для ТГ-каналу «Накипіло» 30 травня. Це вдарили по комунальному підприємству й у сусідньому будинку повибивали вікна. Те, що я бачив – звісно там не було ніяких військових. Чого вони туди влупили – я гадки не маю. Чим саме вдарили – я не бачив уламків ракет тому не можу сказати, чим вдарили. Але це точно не був безпілотник. Зазвичай по Харкову б'ють переробленими С-300. Але це краще уточнити в офіційних осіб», – прокоментував Павло Пахоменко.
Знимкуючи воєнні злочини російської армії українські фотографи та документалісти попри все залишаються професійними та неупередженими.
Росія ж використовує дезінформацію як зброю на внутрішню, українську та міжнародну аудиторії. Росіяни виправдовують обстріли житлових будинків, демонструючи, що пріоритетною задачею російської армії є знищення особового складу ЗСУ.
Так, російське видання «Южная служба новостей» опублікувало матеріал про чергове знищення пунктів дислокації українських військових формувань. Для демонстрації масштабів руйнувань комунального підприємства у Харкові використали фотоколаж з фотографією Павла Пахоменка з місця подій 30 травня з посиланням на телеграм-канал “Направленец по Украине”.
«Російська армія завдала удару по місцю тимчасової дислокації українських формувань у Харкові. Пунктом тимчасового розміщення був реконструйований оздоровчий центр «Бункер». Окрім того, повідомляється про знищення території Зооветакадемії, де з 10 травня з різною чисельністю знаходились українські бойовики», - пише пропагандистське видання під фотографією Павла.
Українська асоціація професійних фотографів продовжує працювати над рубрикою «Чи насправді?», де перевірятиме на достовірність ті чи інші маніпулювання інформацією, звертаючись до першоджерела та спілкуючись з очевидцями.
Нагадаємо, 25 травня після обіду росіяни вдарили по будівельному гіпермаркету «Епіцентр» у спальному районі Харкова. У будівлі на момент удару перебувало понад 200 людей. У Харківській обласній прокуратурі повідомили, що після завершення аварійно-рятувальних робіт кількість загиблих зросла до 17 осіб. Впізнано 13 жертв, серед них 10 працівників гіпермаркету та троє відвідувачів. Поранення отримали 48 людей. Безвісти зниклими залишаються 5 осіб.
Проте у день трагедії та кілька наступних — у соціальній мережі «TikTok» експерти Інституту масової інформації помітили кампанію фейків, що начебто в харківському «Епіцентрі» перед російським обстрілом перебувала українська військова техніка. Як доказ цьому автори відео демонстрували фото, яке зʼявилося у 2022 році. На ньому начебто зображена військова техніка в київському ТРЦ «Retroville», який Росія обстріляла 20 березня 2022 року. Аналітики ІМІ виявили щонайменше п’ять таких відео, одне з яких переглянули понад мільйон разів.
«Акаунти, які розповсюджують фейк, здебільшого публікують російську пропаганду та дезінформацію, що може вказувати на сплановану російську кампанію фейків про обстріл «Епіцентру» в Харкові, начебто там знаходилася українська військова техніка. Такі фейки направлені в першу чергу на російську внутрішню аудиторію, мовляв, російські війська обстрілюють тільки військові обʼєкти в Україні. Також — на незначну частину української аудиторію, яка схильна довіряти російській пропаганді», — йдеться у повідомленні Інституту масової інформації.
Харківський фотограф Владислав Краснощок, який документував наслідки трагедії відразу після удару під час аварійно-рятувальних робіт, підтверджує, що гіпермаркет був виключно цивільним об’єктом.
«Жодних військових чи військової техніки в «Епіцентрі» під час та після вибуху я не бачив. А те, що я там побачив — є на моїх світлинах, — каже Владислав Краснощок. — Мертві тіла, пожежа, робота ДСНС та те, як цивільні допомагали рятувальникам».
Також перші години чергового воєнного злочину росіян проти харків’ян зафіксували українські фотографи Олександр Магула та Євген Гертнер. На світлинах документалістів епіцентр трагедії та болю у Харкові після ворожих авіабомб по гіпермаркету.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як російські пропагандисти використовують фото Влади та Костянтина Ліберових, аби приховати вбивства цивільних у Вовчанську. А також про те, як кремлівські пабліки завдяки знімку Павла Пахоменка намагаються виправдати обстріл комунального підприємства у Харкові, вказуючи, що зруйнована будівля була військовим об’єктом.
Фонд Alexander Tutsek-Stiftung з Мюнхена, який підтримує сучасне мистецтво та природничі науки, надав миколаївському фотографу, засновнику школи концептуальної та артфотографії «MYPH», учаснику УАПФ Сергію Мельниченку стипендію у розмірі 50 тисяч євро на реалізацію фотопроєкту «Попід Дніпром» у листопаді 2023 року. Згідно з умовами програми, фотограф зобов’язаний підготувати світлини для майбутньої виставки, а також відзняти документальний фільм та видати фотобук. Як вдалось отримати такий грант, як триває робота над проєктом і що вже вдалося створити — говоримо з Сергієм.
— У 2022 році на початку повномасштабної війни десь березні або у квітні зі мною зв'язалась кураторка фонду Alexander Tutsek-Stiftung. Тоді у мене придбали 16 робіт. Потім у березні 2023-го фонд відкрив виставку, де були представлені ці фото. Я їздив у Мюнхен, згодом ще виступав там з лекцією. Я їм подарував кілька світлин зі свого проєкту «Татуювання війни». А вони, щоб підтримати мій проєкт, придбали ще 9 великих картин. Паралельно з цим фонд працював над запуском грантової програми. Мені сказали, що хотіли б, аби у першу хвилю трьох грантів потрапили ті фотографи, з якими вони уже співпрацюють. Тому я почав готувати заявку.
— Тема програми — Stories On Humankind. Треба було подати свою ідею на три сторінки у форматі PDF. Звичайно, я хотів би реалізувати проєкт, аби показати Україну та українців. Я прописав ідею, своє бачення розкриття теми й пояснив, чому цей проєкт важливий, що це означатиме для мене і для моїх героїв. Для представлення візуальної складової я подавав референси світлин, а також — виставкових реалізацій та фотокниг. Окрім фотопроєкту, я написав, що дуже хочу, щоб у фіналі вийшла фотокнига з цими історіями й знімками, а також документальний фільм. Тобто ми робимо одночасно і фотографію, і знімаємо відеоматеріал.
— Мій проєкт називається «Попід Дніпром» (Along the Dnipro — ред.) Я обрав річку Дніпро як головну артерію країни символічно. Я хочу документувати історії людей, що проживають від Миколаєва та Херсонщини й далі вверх по Дніпру: це Запоріжжя, Дніпро (місто — ред.), Черкаси та Київ. Розповідати про героїв, які проживають у цих містах та селищах, і про те, як повномасштабне вторгнення Росії в Україну вплинуло на їхнє життя. Серед головних героїв проєкту: військові, рятувальники, волонтери та звичайні люди. Це максимально різний пул людей.
— Я отримав стипендію на рік, але кожні три місяці роблю звіти про виконану роботу. Спершу я готувався до проєкту 3 місяці: прораховував логістику, шукав героїв, закуповував техніку. Зйомки я розпочав у березні. Головне для грантодавців — це фотографії, їх якість і кількість. Фільм і фотокнига — це інша справа. На 2026 рік уже запланована у Мюнхені виставка «Попід Дніпром». Я дуже сподіваюсь, що вона буде раніше. Проте до цього моменту я не можу ніде показувати фотографічний матеріал, над яким працюю. Світлини мають бути ексклюзивно вперше представлені саме на виставці.
— Ми уже задокументували купу матеріалу і ще попереду у нас ще дуже багато роботи. Миколаїв, Херсон, Одеса — там ми уже встигли познімати. Наразі більшість фотографій це документальна зйомка. Я використовую середньоформатну плівкову камеру, цифрову камеру та полароїд. Але в мене є деякі роботи, коли я планую-таки імплементувати якісь художні рішення. Можливо, буду використовувати той прийом, що і в проєкті «Татуюваннях війни», а можливо, не буду, саме щоб не дублювати себе. Основа проєкту — документалістика.
— Отримати такий грант — це і велика мотивація, і честь для мене. Звісно, що я радий мати змогу реалізовувати масштабний довготривалий проєкт про мою рідну країну і таким чином привертати увагу до російсько-української війни. Працюючи над проєктом, ми зустрічаємо дуже багато крутих та цікавих людей з потужними історіями і паралельно з цим ми ще можемо їм допомагати. Я маю на увазі, якщо ми зустрічаємося з волонтерами, беремо в них інтерв’ю, то ще і донатимо та поширюємо збори. Наприклад, для притулку тварин, який знаходиться на межі Миколаївської та Херсонської областей, ми відзняли відео і потім зібрали кошти для цих тварин. Тобто крім документування, ми можемо допомагати наших героям. Це дуже важливо для мене. Я бачу в цьому сенс. Також торік після підриву Каховської ГЕС ми збирала кошти на відновлення будинків у Снігурівці. Я б дуже хотів через рік приїхати туди й відзняти про них якийсь матеріал, поспілкуватися з місцевими, дізнатися як вони живуть через рік після такої катастрофи, що в них відбувається. Відрефлексувати внутрішньо не тільки з професійної точки зору, а й з точки людяності.
— Я отримав цей грант не через стандартний Open Call. Це те, що я завжди раджу своїм студентам — працювати і спілкуватися з колегами, намагатися бути в середовищі кураторів галерей. До мене ця можливість прийшла через виставки та продажі своїх робіт, через звичайне людське спілкування. Коли хтось бачить на власні очі твій професіоналізм та відповідальність, то з радістю йде на зустріч. Не важливо, які це премії, конкурси, гранти, стипендії чи резиденції, я думаю, що просто потрібно бути максимально активними й намагатися пробувати усе.
Сергій Мельниченко — фотограф, викладач, засновник школи концептуальної та артфотографії «MYPH». Фотографією почав займатися у 2009 році. За цей час — учасник близько 200 персональних та групових виставок, ярмарків та фестивалів по всьому світу. Організатор та куратор понад 40 проєктів та виставок з роботами студентів школи «MYPH» по всьому світу за останні 5 років. Переможець всеукраїнських та міжнародних конкурсів та премій у тому числі «Leica Oskar Barnack Award Newcomer» у 2017 році (Берлін), «Фотограф року» 2012, 2013 та 2016 років (Київ, Україна), «Золота камера» у 2012 (Київ, Україна). Фіналіст «Krakow Photomonth», «Pinchuk Art Center Prize», «Off_Festival Bratislava 2014», «DEBUTS 2018», «Kolga Tbilisi Photo Award», «Batumi Photodays» та ін.
Учасник «Paris Photo», «Volta Art Fair», «Photo L.A.», «Photo Basel», «Unseen fair». Номінант на премію «Foam Paul Huf Award» у 2020 та 2023 роках. Відібраний до участі у європейській платформі для фотографів «FUTURES» у 2022 році. Фотографії Сергія перебувають у приватних і публічних колекціях у США, Гонконзі, Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Бельгії, Литві, Чехії, Японії, Нідерландах, Італії, Швейцарії, Норвегії та ін. У 2022 та 2023 роках дві серії, а загалом 25 робіт Сергія увійшли до постійної колекції фонду «Alexander Tutsek-Stiftung». У 2023 році отримав річну стипендію (грант) від фонду «Alexander Tutsek-Stiftung» на створення власного фотопроєкту.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Торецьк — місто Бахмутського району Донецької області, розташоване приблизно за 7 кілометрів від лінії зіткнення. Щоденно окупанти обстрілюють Торецьк, як і кожен український прифронтовий населений пункт.
У 2014-му Дзержинськ, а нині декомунізований Торецьк, був типовим шахтарським містом між териконами. Одна з шахт донедавна називалася «Святої Матрони Московської», зараз же скорочено — «Святої Матрони».
З 2014 року місто перебуває на лінії розмежування та постійно потерпає від російських обстрілів. Проросійські бойовики провели так званий «референдум щодо статусу «ДНР» 11 травня 2014 року. Три місяці Торецьк був окупованим, проте 21 липня 2014 року українські військові розпочали штурм міста. Бої тривали 8 годин. Тоді загиблих серед українських військових не було, четверо отримали поранення. 18 лютого 2016 року Дзержинськ перейменували у Торецьк.
Невеличке шахтарське містечко уникло тривалої окупації у 2014-му, але життя на лінії вогню не могло забезпечити мир та спокій. З 2022-го Торецьк став постійною мішенню для російських обстрілів. Станом на березень 2024-го у місті не лишилося жодної вцілілої будівлі: багатоповерхівки, приватні домогосподарства і цивільна інфраструктура частково пошкоджені або повністю зруйновані. Окупанти б’ють і по шахтах, на яких і тримався бюджет міста. Ті, хто не залишає свій дім, ризикує отримати поранення або втратити життя.
Сьогодні у Торецьку немає газопостачання, не працюють водогін та каналізація, замість технічної води — дощова. У місті працюють рятувальники, які ліквідовують наслідки ворожих атак, а також розвозять разом з волонтерами питну воду.
Ще з 2014 року снаряди та міни постійно потрапляли у водогін Торецьк-Горлівка. Через це місто часто опинялося без питної води. Під час повномасштабного вторгнення ситуація з водою стала критичною: питну воду привозять лише благодійні фонди та організації, а технічну воду можна отримати в резервуарах.
«Які тут в нас проблеми? Ось такі: цей будинок процвітав і ось що зробили. Потім, 26 липня 2022-го прилетіло — і 4-й під’їзд повністю розбило. 12 травня також був приліт. 1 червня он туди прилетіло, і так далі... Можу довго називати дати та показувати місця, — бідкається перехожий місцевий мешканець. — Я думаю, ця війна ніколи не закінчиться. Вона буде до того часу, поки Торецьк не зітруть з лиця землі. Наступним містом буде Костянтинівка, а потім ще щось».
Чоловік не встиг представитися і розповісти більше про життя поряд з лінією зіткнення, розмову перервав обстріл.
До повномасштабного вторгнення у Торецьку мешкало 70 тисяч людей, станом на квітень 2024-го залишилося приблизно 5 відсотків з них. Дитячого сміху на вулицях давно не чутно, у громаді триває примусова евакуація родин з дітьми. Безкоштовний виїзд до безпечних регіонів пропонують практично кожного тижня усім охочим покинути прифронтову територію. Утім, є родини, які категорично відмовляються евакуюватись. Поліцейські об’їжджають вулиці, опитують сусідів і наполегливо нагадують громадянам про можливість порятунку.
«Обстрілів зараз більше, а людей — менше», — розповідає Лілія, яка працює наглядачкою одного з міських укриттів. Жінка каже, що серед місцевих є ті, хто виїжджає, а потім все одно повертається у свої розбиті домівки. «Ми нікому ніде не потрібні», — зітхає вона.
Лілія з собакою Бонею пильнує за теплом у буржуйці в укритті, куди приходять тореччани під час активних російських атак. Справжній ажіотаж тут завжди близько 10 ранку, коли місцеві заряджають телефони. Тут є все необхідне, щоб не тільки перечекати обстріл, а й навіть тимчасово пожити.
«Наразі ніхто не ночує, але все для цього підготовлено. Є ліжка, а головне — є електроенергія», — пояснює жінка.
Лілія показує генератор та чайник, а також руйнування, завдані попереднім обстрілом. Тоді частина, здавалося б, надійного і глибокого радянського укриття зазнала серйозних пошкоджень. Як виявилося, навіть воно не пристосоване до захисту від тієї зброї, якою Росія воює проти України сьогодні.
Кількість російських обстрілів Торецька значно збільшилася з травня 2023 року, після того, як окупаційні війська взяли під контроль ущент знищений ними Бахмут. Відтак лінія зіткнення посунулась і війна до тореччан стала ще ближчою. Усі їхні проблеми з водою, електроенергією та безробіттям так і залишаються нерозв’язаними через активність бойових дій.
Українським військовим важко захищати населені пункти, де досі залишаються цивільні. Проте вони продовжують тримати лінію оборони на цьому напрямку, куди російські сили постійно намагаються просунутися. До всіх проблем додається і відчутний брак боєприпасів.
Така проблема є на всій 1000-кілометровій лінії фронту. Про неї говорять і військовослужбовці артилерійського підрозділу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України. Саме тому підрозділ може вести вогонь лише по точних цілях, аби використати кожен боєприпас максимально ефективно. Водночас військові стикаються з безперервним потоком ударів російської артилерії.
«Складна ситуація на фронті. Нам не вистачає боєприпасів. Піхоті було б набагато легше, якби ми їх мали», — каже командир артилерійського підрозділу Ігор. Він зазначає, що доводиться часто змінювати позиції через активність російських безпілотників у небі.
Військовослужбовець із позивним «Капець» повторює, що зараз воювати дуже важко, але при цьому аж ніяк не можна розслаблятися, адже у росіян імперські амбіції й вони підуть далі на Литву, Латвію та інші європейські країни.
«Це неминуче! Ця червона зараза буде лізти далі, тому краще зупинити їх в Україні на початковому рівні, а не потім — на глобальному».
Військовослужбовець переконаний, що завершення російсько-української війни перемовинами — не найкращий варіант, тому треба воювати до перемоги.
«Я вважаю, якщо ми погодимося на перемовини з росіянами, то через 2-3 роки вони підуть такою навалою, що зупиняться біля кордонів Польщі», — переконаний військовослужбовець.
Поки зброя від західних партнерів не приїхала, забезпечення бригади лягло на плечі військовослужбовців ремонтного підрозділу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України. З кількох знищених одиниць техніки вони по частинах можуть скласти нову. Кожна деталь — на вагу золота. Розбирають на найменші частинки пошкоджену чи трофейну техніку, латають, замальовують російські «Z», інколи чистять усе не тільки від бруду, а й від крові.
З втомленим поглядом і чорними руками у мастилі військовослужбовці продовжують виконувати філігранну роботу: ремонтувати те, що, здавалося б, уже не підлягає відновленню.
Своє озброєння військовослужбовці 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України ремонтують не скаржачись на втому. Те, що вдасться поремонтувати у стінах зброярні — врятує комусь життя на полі бою.
«В інших бригадах зброя ремонтується в армійських майстернях. Це такі військові частини, де працюють 30-50 людей. Ми ремонтуємо все самі — нас двоє. Є також третя людина — токар», — пояснює військовослужбовець, який побажав залишитись анонімним.
У цих стінах говорять не тільки про брак боєприпасів і техніки, а й про нестачу людського ресурсу.
Хоча військовослужбовці сподіваються, що поновлена військова допомога від Сполучених Штатів дозволить стабілізувати ситуацію на фронті, але кожен з них чекає на мобілізацію суспільства, аби не довелося втрачати жодне наступне українське місто. Ставки наразі надто високі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, фотографка, редакторка: Ольга Ковальова
Авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар